Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Сергійко вже виріс…

  08/12/2017     189      Admin    

Кілька років тому місцева газета «Він­ниччина» розповідала цю зворушливу істо­рію, яка розпочалась іще в 1997-му. Тоді ли­півчанка Марія Йосипівна Скоцька лежала в районній лікарні, де зустріла маленького хлопчика Сергійка. Невдовзі він став сиро­тою — при живих батьках…

— Я була після операції, а у відділенні лежали і дорослі, і діти, бо там якісь ре­монти робили, — розказує Марія Йосипів­на. — А Сергійко був там з мамою. Вони родом з Білої Липовецького району. Сім’я неблагополучна: у мами були психічні від­хилення, обидві бабусі пили… Одного разу в лікарні хлопчику принесли суп в сосці. А воно кричить, заходиться, не хоче їсти. Як я спробувала той суп, а його їсти немож­ливо (то був такий рік, що в льохах барабо­ля померзла). Я попросила свого чоловіка принести трохи манки, медсестра Іра цю манку варила, і хлопчик став їсти. І так ця дитина прикипіла до мене, а я до неї…

Коли Сергійка з мамою врешті відправи­ли додому, Марія Скоцька не раз їздила йо­го провідувати. Разом з подругою возили продукти, речі, бо умови, в яких росло дитя, були жахливими. Ще народився молодший братик Михайло, а потім маму позбавили батьківських прав.

— Ми з Ольгою Федоренко, їхньою ро­дичкою, поїхали і забрали обох хлопчиків, вона хотіла залишити їх в себе. Але вияви­лося, що старший Сергійко — глухий, і йо­го відправили у Вінницю в «Дім малютки». Я і туди до нього їздила. Одного разу приїха­ла на Пасху, а він захворів, працівники інтер­нату викликали «швидку», щоб везти його в лікарню на Старе місто. І я з ним сідаю в ту «швидку», потім в палату з ним іду. Питають мене: «А ви йому хто?» — «Я чужа…», — ка­жу. Дивувалися, що якась чужа жінка при­йшла до дитини.

Коли Сергійкові йшов третій рік, його пе­ревели до Піщанської спеціалізованої шко­ли-інтернату для дітей з вадами слуху. А Ма­рії Йосипівні хтось розказав, що там пога­ні умови, і вона поїхала дізнаватися, як там живеться хлопчикові.

— Добираюся, допитуюся, — згадує. — Виявилося, що туди аж 207 кілометрів, під Одещиною. Приїхала, подивилася: там зов­сім інші умови, хороший догляд, все у них є, поруч лісок. Привезла діткам сосисок — не хочуть їсти, всього їм вистачає…

Так і навідувалась Марія Йосипівна до свого названого онука півтора десятки ро­ків — то сама, то з жінкою, яка оформила опікунство над Сергієвим братом, то з со­ціальними працівниками з Липовеччини. І власні гостинці возила, і від добрих людей передавала. Пишалася не лише своїми чо­тирма рідними онуками, які обрали кар’єру військових, а й п’ятим хлопчаком, який став ніби названим онуком.

А він старанно вчився, займався спортом і розказував бабусі Марії, хоч і мовою жестів, про свої успіхи. Показував призи та грамо­ти, на одній з яких, від Піщанської райдержадміністрації, було написано: «Нагороджу­ється Дащенко Сергій, кандидат в майстри спорту з бадмінтону, член національної збірної команди України, багаторазовий переможець Всеукраїнських та обласних змагань з бадмінтону, учасник Дефлімпій­ських ігор в м. Софія (Болгарія) — за особи­стий внесок в розвиток фізичної культури та спорту серед учнівської молоді…».

Нечасто вдавалось бачитися, то спілкува­лись листами. «Люба бабусю, доброго дня! — писав Сергійко, старанно виводячи літе­ри. — Велике спасибі Вам за подарунки. У мене справи йдуть добре. Завдань задають багато, але я дуже люблю їх сам виконува­ти. Навчаюсь добре, отримую гарні оцінки. Вранці роблю зарядку, в неділю допомагаю ліпити вареники. У школі проводиться бага­то свят. Нещодавно було свято осені, і я там приймав участь. Я дуже люблю танцювати, також займаюсь спортом. Мені подобаєть­ся баскетбол… Швидко приїзди, бабусю. Буду чекати. На все добре. Твій Сергій».

А потім у їхньому спілкуванні була виму­шена перерва — Сергій закінчив спецшколу і вступив до вінницького вузу. І бабуся Марія певний час не знала, де він тепер вчиться, де живе. Дізналася, звісно, аби знову поїха­ти до нього в гості. Хоча самотужки зробити це вже не так легко — нещодавно Марія Йо­сипівна відзначила 80-річний ювілей.

— Вже зо три роки я Сергійка не бачила. Але моя подруга Таня Гавриленко розшу­кала його, він вже вчиться на другому курсі в інституті Університету «Україна». І мій син Сергій з невісткою Людою відвезли мене ту­ди. Гостинців привезли, одягу. Він такий ра­дий, як побачив мене! Дівчата, викладачки університету, перекладали йому все мовою жестів, ми фотографувалися. Я йому набра­ла і давніших фотографій, він киває, каже: «Так, пам’ятаю!». Обіймає мене... Вже обмі­нялися адресами, телефонами, обіцяв при­їхати в гості,— каже Марія Йосипівна.

— Сергій Дащенко вже другий рік здо­буває вищу освіту у Вінницькому інститу­ті Університету «Україна» за спеціальністю «Здоров’я людини»,— розповіла директор інституту професор Ганна Давиденко. — До інституту його привели наставники з Піщан­ської школи-інтернату — директор школи та тренер. Попри те, що Сергій має значний відсоток утрати слуху, хлопець гарно воло­діє словесним мовленням, вміє працювати з інформацією. Він здібний студент, працює на кожному занятті, намагається якомога глибше вивчити все, що стосується реабі­літології. Попри інтенсивні тренування і по­стійну участь у спортивних змаганнях, не залишає жодного заняття невідпрацьова­ним, відповідально ставиться до навчання. Сергія люблять однокурсники, він веселий, товариський, приязний, завжди усміхне­ний, ніколи не скаржиться, завжди готовий прийти на допомогу…

Отже, Сергійко виріс і, попри всі трудно­щі, впевнено йде по життю, робить успішну спортивну кар’єру, невдовзі матиме вищу освіту і зможе працювати вчителем предме­та «Здоров’я людини», реабілітологом, ма­сажистом, тренером тощо.

До речі, на нещодавніх ХХІІІ літніх Дефлім­пійських іграх в Туреччині у складі команди нашої держави був і Сергій Дащенко, який грає в бадмінтон.

Ю. СЕГЕДА




газета Наше Життя

Сергійко вже виріс…

2017-12-08
Спорт глухих https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2017-12/1512717977_1512463533_1509119671_370-1.jpg

Кілька років тому місцева газета «Він­ниччина» розповідала цю зворушливу істо­рію, яка розпочалась іще в 1997-му. Тоді ли­півчанка Марія Йосипівна Скоцька лежала в районній лікарні, де зустріла маленького хлопчика Сергійка. Невдовзі він став сиро­тою — при живих батьках…

газета Наше Життя