Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Тут не розучилися любити театр…

Колись відомий англійський режисер Пітер Брук сказав, що коли режисер потрап­ляє у нове для себе середовище (під словом «нове» розуміється таке середовище, де не працює звична система координат і вербальна структура), де йому потрібно шукати інші точки дотику і з акторами, і з глядачами, — він здобуває цікавий досвід. Саме тому, минулого літа я прийшов до колективу Івано-Франківського будинку культури УТОГ.

 

 

Мені було цікаво що і як, яким чином живуть на сцені «особ­ливі» артисти, як вони діють, як переживають, мріють, сміються, плачуть. І ось уже майже рік, як я здобуваю цей цікавий досвід.

 

Почали готуватись до захисту звання «Народний самодіяльний театр», котрий відбувається раз на три роки. Для цього обрали композицію «Вогонь пам’яті» та інсценізацію «Доля». Спочатку було важко, адже я ще добре не знав колективу, але це дало мені змогу рівномірно всіх включити в роботу, тобто кожен учасник, котрий хотів працювати, мав таку змогу. А ще, за браком виконавців, майже кожному нашому артисту доводилося виконувати декілька різних ролей, це теж був добрий тренаж із акторської майстерності.

Основним у наших творчих пошуках було розуміння. Розуміння акторами ситуації, за якої вони потрапляли на сцену; розуміння, навіщо вони взагалі виходять на сцену; розуміння і виправдання того, що вони робили на сцені, як діяли, чого хотіли від партнера — розуміння і осмислення, проживання, а не відтворення чи копіювання.

Тому ключем у нашому творчому спілкуванні було пояснювання, обговорення, мотивація акторів на дію, на емоційне заглиблення. Робота була довгою і складною, але тільки так вона могла вийти зрозумілою і відчутою глядачем, адже на сцені не було жодної декорації, лиш час від часу з’являвся реквізит, і то такий, без якого неможливо було обійтись.

 

 

Актори старались, старались всі: і молоді, і старші, старались зрозуміти нові для себе задачі. Адже до того репертуар, зазвичай, складався з народних комедій, водевілів, мальованих декорацій, фанерних вікон, шаровар, жупанів, молодиць та парубків, а тепер нам потрібні були «живі» люди, котрі відчувають ситуацію тут і зараз і, крім акторської гри, здатні показати своє людське ставлення до проблеми, події чи ситуації, здатні відкрити душу. Ми разом будили цих людей зі сну, змушували їх морщити чоло, напружувати нервову систему, скреготіти зубами, викликали душевні коливання. І у нас вийшло — ми захистили звання! Усі раділи, і радість була справжньою, бо робота була справжньою, і справа не у дипломі, а в енергії, витраченій на цю роботу, у житті, прожитому разом. Потім були «Свято весни», «Конкурс краси», «День сміху», і знову розуміння ситуації, знову репетиції, знову творчі муки…

 

 

За браком часу, я досить повільно вив­чаю жестову мову, але знайшов точки дотику і систему координат у спілкуванні з колективом, ми розуміємося на емоційному рівні, це є у поглядах, у рухах, у міміці і пластиці, у серці. Хочеться подякувати колективу за терпіння, за працю і за любов до театру, бо саме у таких народних колективах, де все тримається на ентузіазмі, ще не розучилися любити театр. Отже дякую вам усім, і до зустрічі на репетиції.

 

Ю. ПОЛЄК, режисер НСТ Івано-Франківського ОБК УТОГ.





газета Наше Життя

Тут не розучилися любити театр…

2015-06-11
УТОГ / В культзакладах УТОГ https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2015-06/1434004255_dsc_7761_.jpg

Колись відомий англійський режисер Пітер Брук сказав, що коли режисер потрап­ляє у нове для себе середовище (під словом «нове» розуміється таке середовище, де не працює звична система координат і вербальна структура), де йому потрібно шукати інші точки дотику і з акторами, і з глядачами, — він здобуває цікавий досвід. Саме тому, минулого літа я прийшов до колективу Івано-Франківського будинку культури УТОГ.

газета Наше Життя