Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Джерело натхнення — глядачі й учні

Інтерв’ю з Василем Стьопкіним

10 червня, коли відбулася наша зустріч з Василем Васильовичем Стьопкіним, — особлива дата для глухих педагогів України. Саме в цей день 18 років тому було ухвалено рішення про створення громадської організації «Об’єднання нечуючих педагогів». Василь Васильович, разом зі своїми колегами, також брав у цьому найактивнішу участь.

А ще він відомий як талановитий актор, який першим серед глухих в Україні отримав високе звання «Заслужений артист України», і шанований своїми учнями та колегами педагог — у багатьох напрямках свого життя він реалізував себе успішно.


Але почнемо ми нашу розмову з традиційного питання: «Василь Васильович, а ви в дитинстві мріяли бути актором?»

— Хоча я був глухим, батьки віддали мене до звичайного дошкільного закладу. Там я вперше побачив роботу акторів лялькового театру у виставі «Колобок». А акторський шлях почався для мене в школі, хоча тоді я більше захоплювався спортом, любив футбол. Це було в Дніпропетровській школі для слабкочуючих дітей.

— Ви народились в Дніпрі?

— Ні, я народився в Середній Азії. Ось чому в мене таке жестове ім’я — «Японець».

В школі, в старших класах, першою була роль Олександра Пушкіна, згодом — Чарлі Чапліна і Діда Мороза. Костюми підбирав сам. Тоді не міг навіть уявити, що роль Чарлі пройде через усе моє життя. Потім я зіграв її в театрі «Райдуга» — у виставі «Райдуга всміхається», де роль Чапліна займала всього 10 хвилин, а також у «виставі одного актора» під назвою «Бродяга Чарлі». Я серйозно готувався до цієї двогодинної вистави: вивчав літературу, переглядав фільми Чап­ліна. Десь місяць удосконалював імітацію його ходи й міміки. А вчетверте вийшов на сцену в образі Чарлі у 1993 році — на І Міжнародному фестивалі клоунади, де здобув перше місце.




— Театр став Вашою долею. Різноманітні ролі, народне визнання, вірні друзі, зустріч з Оленою Князькою, яка стала Вашою дружиною, — все це пов’язано з театром.

— Після школи був налаштований займатись спортом. Про театр навіть і не мріяв, тому що тоді ще не було професійного театру для глухих.

Працював на заводі «Південмаш» і після роботи відвідував клуб глухих у тодішньому Дніпропетровську, де виступав з пантомімою та іншими номерами.

А влітку 1969 року відбувся конкурс з відбору найкращих самодіяльних акторів до творчого складу майбутньої «Райдуги». Я взяв у ньому участь й згодом отримав лист з офіційним запрошенням на роботу до театру.

Але, перш ніж вийти на професійну сцену, ми пройшли серйозну підготовку. Від нас вимагалися чіткі, правильні, красиві жести. Це досягалося постійними заняттями з педагогом з жестової мови Н.В. Іванюшевою. Спасибі їй за науку!

Ще проводилися уроки з акторської майстерності, удосконалення техніки виконання за різними жанрами (хореографія, акробатика, жонглювання тощо), були залучені чудові педагоги й відомі тренери. Завдяки такій підготовці актори театру «Райдуга» були універсальними, могли виступати у різних жанрах.

— А як Ви стали кіноактором?

— У 1978 році мені запропонували зіграти роль глухого фермера у фільмі «Лобо», але коли прийшов на зйомку, режисер фільму побачив у мені інший типаж. Мене спитали: «Ти на коні їздити вмієш?» Відповів ствердно, бо мій дідусь був ветеринаром й у дитинстві давав мені їздити верхи. Отже, режисер І. Негреску вирішив спробувати мене в головній ролі бандита Джо Каллона. А глухого фермера зіграв чуючий актор...

Старався вивчити не лише свої слова, а й весь діалог, щоб було легше орієнтуватися на зйомках. Озвучував мене потім інший актор.

— Вас ще запрошували до участі в зйомках?

— Так, я знімався в ролі капітана корабля в документальному фільмі про техніку безпеки на риболовному човні. Два роки тому ми разом з дружиною Оленою знялися у короткометражці про життя глухих, а восени минулого року мене запросили як консультанта з жес­тової мови на зйомки фільму «140 децибелів тиші».



— Ваш педагогічний стаж налічує вже понад 20 років. Це не тільки викладання в школі, а й на курсах перекладачів жестової мови.

— Ще під час роботи в театрі я вступив до Київського педагогічного інституту імені О.М. Горького у складі другої спецгрупи для глухих і здобув педагогічну освіту.

Після того, як залишив сцену у 1997 році, протягом двох років працював заступником директора Культурного центру УТОГ, але зрозумів, що це – не моє.

У 1999 році почав працювати вихователем у Київській спецшколі № 9, потім перейшов до спецшколи № 6 вчителем праці. А зараз працюю знову в спецшколі № 9, де викладаю трудове навчання й українську жестову мову. Свого часу, під час роботи в школі № 6, разом з колегою Грищенко Є.С. підготував навчальні програми з цих предметів.

— Крім знань з навчальних предметів, ви передаєте своїм учням й акторську майстерність…

— Так, не забуваю і свою першу професію. Спочатку був художнім керівником шкільної дитячої групи самодіяльності «Райдучата». До речі, серед моїх учнів був і Віталій Науменко, який зараз є провідним актором театру «Райдуга». Зараз у школі веду заняття драматичного гуртка, у складі якого є колектив клоунади «Райдучата», який посідає призові місця в різних дитячих конкурсах.

— Зараз всі ми й освітяни зокрема зіткнулися з новими викликами через пандемію коронавірусу і тривалий карантин.

— Так, через ситуацію, пов’язану з карантином, глухі потрапили до інформаційного вакууму. Дякую ЦП УТОГ за клопотання, щоб на брифінгах міністра охорони здоров’я України, мера Києва були присутні перекладачі жестової мови. Це для глухих дуже важливо.

А освітянам у такій ситуації теж довелося нелегко. Вчителі вдома організовували навчання через платформу Zoom. Проте через смартфони йде велике навантаження на очі, тому таке спілкування і дистанційне навчання для глухих мало підходить. Але треба шукати вихід і використовувати всі наявні можливості. Я теж проводив уроки праці та української жестової мови дистанційно. Проте під час відеоуроків важко зосередити увагу дітей, немає відповідної реакції. До того ж, деякі діти не мають технічної можливості навчатись віддалено.

— Ви маєте багатий досвід навчання й перекладачів жестової мови…

— Так, мене залучають до викладання на курсах перекладачів.

Я зустрічався з багатьма перекладачами й фахівцями з жестової мови і в Україні, й за кордоном. Мені подобаються перекладачі, які вболівають душею за жестову мову, попри невисоку зарплату готові завжди допомагати глухим. Є просто неперевершені віртуози своєї справи. На телебаченні зараз перекладають мої колишні учні — я пишаюсь ними.

У складі Об’єднання нечуючих педагогів брав участь у розробках багатьох посібників і програм з викладання жестової мови. Коли була створена лабораторія УЖМ при Інституті спеціальної педагогіки, під керівництвом С.В. Кульбіди науковці почали видавати збірку «Жестова мова і сучасність», у якій є і мої наукові праці.

— При настільки багатому на події житті, наповненому нелегкою роботою і активною участю в громадському житті, залишається лише дивуватися, у чому Ви черпаєте сили.

— Джерело мого натхнення — ті, заради кого я працюю: раніше це були глядачі, а зараз – мої учні. Адже вчитель теж повинен мати артистичний талант, вміти подати матеріал, зацікавити дітей.

— Нещодавно Ви відзначили ювілейну дату і з цієї нагоди дозвольте щиро привітати Вас і побажати здоров’я, сил і наснаги, подальших успіхів, творчого горіння, добробуту в родині й нових цікавих ідей!

— Спасибі! Хочу щиро подякувати за привітання на мою адресу керівництву УТОГ, спецшколі № 9, ОНП, усім моїм друзям, випускникам різних років, моїм рідним, бо вони всі дуже дорогі моєму серцю!




Підготувала Наталія КАМЕНСЬКА



газета Наше Життя

Джерело натхнення — глядачі й учні

2020-07-02
Твої таланти, УТОГ / Відео https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2020-07/1593590316_dsc_5638_.jpg
10 червня, коли відбулася наша зустріч з Василем Васильовичем Стьопкіним, — особлива дата для глухих педагогів України. Саме в цей день 18 років тому було ухвалено рішення про створення громадської організації «Об’єднання нечуючих педагогів». Василь Васильович, разом зі своїми колегами, також брав у цьому найактивнішу участь. А ще він відомий як талановитий актор, який першим серед глухих в Україні отримав високе звання «Заслужений артист України», і шанований своїми учнями та колегами педагог — у багатьох напрямках свого життя він реалізував себе успішно.
газета Наше Життя