Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Театр — це святе!


Інтерв’ю з Тетяною Поповою та Володимиром Ковалем

Напередодні ювілейних заходів, присвячених 50-річчю театру міміки та жесту «Райдуга» Культурного центру УТОГ, ми зустрілися з Тетяною Поповою та Володимиром Ковалем, які сьогодні є одними з його провідних акторів.
Крім ювілею рідного театру, Тетяна і Володимир в цьому році відзначають свої особисті творчі ювілеї — вони, відповідно, вже 30 і 25 років виходять на сцену у складі трупи цього унікального театру глухих акторів.


— Тетяно та Володимире, як ви стали артистами театру? Хто і що дало поштовх вашому творчому розвитку?

Володимир Коваль: — Коли я в 1990 році закінчив школу, побачив у газеті «Наше життя» оголошення про конкурс в театрі «Райдуга» і про експериментальний набір до естрадно-циркового училища. Вирішив спробувати — і вступив. Ще під час навчання почав виступати в складі театральної трупи. Так що я на сцені вже більше 25 років.

Тетяна Попова: — Я в юності взагалі не знала, що є театр в Києві. Вступила до швейного училища для глухих в м. Красний Луч Луганської області. Коли туди приїхав на гастролі театр «Райдуга», керівник танцювального колективу, в якому я виступала разом з чуючими танцюристами, порадив мені зустрітися з директором театру.

Переговори пройшли успішно, однак я спочатку закінчила училище, працювала швачкою в Сімферополі, потім вступила до Гомельського машинобудівного технікуму... У друзів запитала, чи варто мені подавати документи в «Райдугу». А вони відповіли, що мені, такій маленькій і худенькій, краще в театрі виступати, ніж біля верстата стояти. І я написала в Київ, дізналася, що потрібно підготувати для вступу, пройшла відбір і мене взяли.


— Чи пам’ятаєте ви, в якій ролі вперше виступили в складі театру «Райдуга»?

В.К .: — Вперше я вийшов на сцену, ще коли навчався — брав участь у масовці в спектаклі «Казковий детектив». А потім уже у нас з Тетяною були головні ролі в спектаклі «Свято в джунглях», де я грав Алігру ...

Т.П.: — А я — Нінігру! Але це не перша моя роль. До цього я зіграла принцесу в «Музичній скриньці».


— А що вам більше за все подобається в театрі? Які відчуття у вас він викликає?

Т.П.: — Це наш другий дім!

В.К .: — Ми хочемо дарувати радість глядачам! Театр — це для нас святе.


— Ви обидва належите до середнього покоління акторів «Райдуги». А з ким із найпершого складу трупи ви виходили на сцену? Чи можете ви назвати їх своїми вчителями?

В.К .: — Крім тих знань, що отримали в училищі, ми багато як професіонали взяли у старшого покоління артистів театру, зокрема із жестової мови, жанрового розмаїття та створення образів. Ми дуже вдячні за це старшим колегам — В.В. Стьопкіну, А.П. Кушніренку, Н.П. Зайонц та іншим.

Під час навчання в училищі викладачі ставили нас, глухих, у приклад чуючим студентам, підкреслюючи багатоманіття створених нами образів. І ми цим пишалися, звичайно.


— А ви працювали на сцені й знімалися в кіно з чуючими акторами?

В.К .: — Так, такий досвід є. Здебільшого знімався в епізодичних ролях і в короткометражках. Ще разом з Віталієм Науменко співали жестовою мовою в кліпі на пісню Віктора Цоя «Перемен», яку виконував репер Ларсон.

Т.П.: — У мене була маленька роль в серіалі «Агент».


— Ви виступаєте в спектаклях, а також виконуєте танцювальні номери, пісні в жестовому виконанні, номери оригінального жанру і багато іншого. Що з цього розмаїття вам подобається найбільше?

В.К .: — Я з дитинства захоплююся пантомімою, а ще обожнюю фольклорні танці.

Т.П.: — І я люблю танцювати!


— Ви вже багато років виступаєте і у вас, напевно, було багато поїздок? А в якій країні найбільше сподобалося?

В.К. і Т.П.(згадують, доповнюючи один одного): — Так, гастролей було багато. В Іспанії були кілька разів — в різних містах. Німеччина, Австрія, Словаччина, Фінляндія... А найбільше нам сподобалося в Іспанії!


— Як вам вдається запам’ятати такий великий обсяг інформації: слова і жести ролей, всі необхідні рухи? Чи є у вас якісь секрети кращого запам’ятовування?

Т.П.: — Слова запам’ятовуємо напам’ять. Іноді під час вистав забуваємо текст і нам підказують перекладачі і ті з колег, хто стоїть за лаштунками.

В.К .: — У нас був спектакль «Гонорари Арбата» («Ліфт на сьоме небо»), в якому було дуже багато слів. Ми постійно вчили текст, вдома повторювали, кожен день репетирували. З диктором-перекладачем працювали разом, щоб при озвучуванні ролей були злагодженість і взаєморозуміння. А взагалі ми намагаємося знаходити вихід — у цьому наш маленький секрет.


— Зараз виходи на сцену трапляються не так часто, як хотілося б. Чи відчуваєте ви труднощі вход­ження в творчу форму після вимушених перерв?

В.К .: — Так, справді складно. Ми працюємо над собою, намагаємося вдома повторювати. Двічі на тиждень приходимо на репетиції до Культурного цент­ру УТОГ. Складно за короткий проміжок часу на репетиції все запам’ятати, щоб потім вдома самостійно повторювати і показати результат.


— Володимир вів заняття гуртка в Київській спецшколі. Чи вдалося відкрити юні таланти?

В.К .: — Спочатку я п’ять років працював в естрадно-цирковому училищі викладачем по пантомімі серед глухих. На ці заняття приходили і чуючі студенти. Потім звільнився — не було часу поєднувати викладання з роботою в театрі. А в минулому році мене запросили вести гурток у Київській спецшколі № 18. Діти дуже зацікавилися, прагнули вчитися пантомімі, особливо їх приваблював номер «Робот». У одного хлопчика особливо добре все виходило.

Т.П.: — Я з дітьми не працюю. Але у мене був досвід викладання хореографії тут, в Культурному центрі УТОГ. Не було педагогів, мене попросили допомогти, і я вела хореографію.


— Під час гастролей напевно були цікаві прикольні випадки, про які можна розповісти...

В.К .: — Був такий випадок: у 1994 році ми вперше виступали в Іспанії на фольклорному фестивалі, привезли туди танцювальні номери — «Гопак», «Буковинський» та «Шевчик». У перший день виступали в приміщенні, а на другий — просто неба на вулицях міс­та. Було дуже багато глядачів, зокрема й чуючі. Всім дуже сподобався наш «Гопак» — гарні яскраві костюми, червоні чоботи і виступ теж яскравий. Раптом посеред нашого виступу зникла музика, але перекладачі продовжували відраховувати ритм, а ми як професіонали тримали темп. А в кінці музика включилася, і ми потрапили точно в ритм. Зал спочатку завмер, а потім вибухнув оплесками. У складі нашого колективу є і повністю глухі артисти, але й вони не підвели, не збилися з ритму. Тут головне — злагодженість колективу і відчуття дружнього плеча.

Ще випадок: ми летіли до Іспанії, вже на інший фестиваль в місті Сарагоса, з пересадкою в Лондоні. При пересадці ми через тоноване скло спостерігали, як завантажують наш багаж і побачили, як одна з наших валіз з костюмами, яка належала Саші Чубко, випала із загального потоку. Ми стали подавати знаки персоналу, але нас за склом не помітили.

В результаті через затримку багажу нас залишили ночувати в Лондоні — безкоштовно забезпечили готелем і харчуванням в ресторані з японською кухнею. А на фестиваль ми не запізнилися — часу було достатньо.


— Ваші ювілейні побажання театру і колегам по сцені?

Т.П.: — Молодим хочу побажати творчих перспектив, а нам, старшому поколінню — більше вистав. Ще хотілося б, щоб театр працював кожен день...

В.К.: — Чекаємо приходу в театр талановитої молоді, якій ми передамо свій досвід, щоб не переривалися його традиції.


— Знаю, що у вас незабаром, 26 листопада, — прем’єра нового спектаклю «Стукати не треба». Це буде цікаво?

Т.П.: — Це ж інтрига! Поки наперед не можемо говорити!

В.К .: — Приходьте на наші вистави! Ми будемо раді вас бачити!




Тетяна КОРНІЄНКО, Наталія КАМЕНСЬКА



газета Наше Життя

Театр — це святе!

2019-11-22
УТОГ / Твої таланти, УТОГ https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2019-11/1574157052_dsc_2177.jpg  Інтерв’ю з Тетяною Поповою та Володимиром Ковалем
газета Наше Життя