Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Прагну діяти, щоб перемагало добро

  23/03/2019     1 067      Paul    

Інтерв’ю з Валерією Шевчук (Метенько)

Ця чарівна молода дівчина живе в м. Ужгород Закарпатської області й працює вчителем жестової мови у місцевій школі-інтернаті та художнім керівником у БК УТОГ. Енергійна, завзята, сповнена креативних ідей, вона є лідером Молодіжної організації УТОГ на Закарпатті. А ще у неї добре, чуйне серце, сповнене співчуття і милосердя…

Працівники газети мали щасливу нагоду поспілкуватися з Валерією 23 лютого — під час проведення цьогорічного конкурс у «Міс і Містер УТОГ» у Культурному центрі УТОГ м. Києва.


— Цього року Всеукраїнський конкурс «Міс і Містер УТОГ» проводився за найактивнішої участі Всеукраїнської молодіжної ради УТОГ. Ви відповідали за реалізацію квитків. Які результати їх продажу?

— Так, довелося докласти зусиль, щоб заповнити залу в КЦ УТОГ. І це вдалося! Для того, щоб квитки добре пішли на продаж, необхідно донести інформацію до людей, зробити оголошення, а найкраще — відеооголошення жестовою мовою, щоб всі його побачили і захотіли купити квитки. Адже глухі краще сприймають інформацію жестовою мовою і саме це ми врахували під час рекламування заходу.

Від імені Всеукраїнської молодіжної ради УТОГ хочу висловити подяку всім, хто нас підтримав і завітав на Всеукраїнський конкурс «Міс і Містер УТОГ». Адже ці кошти пішли на фінансування значної частини витрат з проведення цього заходу.

— Важлива частина роботи з підготовки конкурсу – пошук спонсорів. Знаю, що й тут Ви були залучені. Маєте досвід у цій справі?

— Хотілося порадували наших учасників, а особливо переможців конкурсу гарними подарунками. Тож знаходила спонсорів серед тих, з ким раніше мала справу, наприклад, звернулася до компанії «Оріфлейм», з якою досить тривалий час співпрацюю. Крім того, долучилася до пошуку сукні для учасниці конкурсу із Закарпаття — зайшла до салону, де свого часу замовляла свою весільну сукню, і там одразу погодилися нам допомогти.

— Останнім часом Молодіжна рада УТОГ значно активізувала свою роботу. Ви є молодіжним лідером на Закарпатті, де молодь яскраво заявила про себе низкою цікавих ініціатив, зокрема, з виділення приміщення для своєї роботи й проведення там ремонту. Як справи зараз?

— У нас в Ужгороді у минулому не було приміщення, де молодь могла б зібратися для проведення своїх заходів. Ми тривалий час клопотались про це, просили допомоги у Центрального правління УТОГ. Дякую голові УТОГ Ірині Іванівні Чепчиній, яка підтримала ініціативу нашої молоді. Нам виділили приміщення у гуртожитку Ужгородського УВП № 2, де ми своїми силами зробили частковий ремонт. Разом з друзями із Закарпатської молодіжної організації збираємося там у вільний час, проводимо різні заходи. Щоправда, ремонт ще не закінчений, необхідно зробити облаштування фойє. Коли проводимо різні заходи, продаємо квитки і дохід від них збираємо на ремонт приміщення. Але, на жаль, грошей поки що не достатньо, щоб закінчити ремонт.

— Які ще проблеми є у Вашій діяльності молодіжного лідера?

— Дуже важко залучити молодь до громадської роботи. Тих, хто працює на заводі у нічні зміни, — особливо важко, вони втомлюються, не мають бажання приходити. Також є ті, що виїжджають на заробітки. Адже по всій Україні зараз спостерігається тенденція до масового виїзду молоді на заробітки за кордон, а ми на Закарпатті живемо у безпосередній близькості від кордону. Це доводиться враховувати у своїй роботі.


— Ще кілька років тому Ви навчалися у Київському педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, а тепер прийшли до своєї рідної школи як учитель. Чи легко Вам дався цей крок?

— Я дуже люблю свою рідну школу. До речі, наша школа була створена у 1903 році, ще за Австро-Угорщини, а у 1974 році переїхала до нової будівлі, спорудженої на кошти УТОГ. Раніше тут не було глухих вчителів. Свого часу наша землячка Ніна Андріївна Дешко — дуже розумна, освічена людина, яка закінчила педагогічний інститут, намагалася влаштуватись працювати до школи, але її мрія, на жаль, не здійснилася. А тепер все змінилося на краще. Зараз у нас у школі, крім мене, працюють ще два нечуючих педагоги: Наталія Емілівна Горбачук є вихователем 2-Б класу, а Тетяна Богданівна Кльоцина — керівником гуртка «Юний художник».

Коли я ще навчалась у школі, не знала, куди йти вчитись далі. У мене були хороші вчителі, яким я дуже вдячна за знання і підтримку у житті. Вони сказали мені: «Валеріє, ти цікаво розповідаєш дітям, часто допомагаєш нам. Може, тобі піти до педагогічного університету? Після його закінчення повернешся до нас, будемо колегами».

Так і сталося. Я вивчилася, повернулася до своєї рідної школи. Колектив у нас дуже хороший, прийняли мене добре. Особливо вдячна директору школи Наталії Іванівні Бушко за допомогу і підтримку.

Працювати з дітьми, звичайно, важко, але цікаво. Мені легко знаходити спільну мову з учнями, тому що я сама глуха, виросла і вчилась в цій школі і чудово розумію дітей. Знаю, що вони легше сприймають різні предмети, якщо їх викладають жестовою мовою. Буває, що на інших уроках діти вивчають якийсь матеріал, а потім питають у мене про незрозуміле, а я, зі свого боку, намагаюсь їм все пояснити. Завдяки жестовій мові це вдається набагато краще.

До своїх уроків жестової мови стараюсь добре підготуватись – роблю презентації, підбираю різні ілюстрації та завдання, щоб дітям було цікаво і щоб вони добре сприймали матеріал.



— Два роки тому ваш навчальний заклад опинився у центрі уваги громадськості через неприємний інцидент між вчителем і учнем. А яка наразі атмосфера в школі?

— Так, ми це пережили. Зараз школа працює у звичайному режимі. Атмосфера у шкільному колективі творча, спокійна.

— Викладання української жестової мови, її вивчення і досконале знання УЖМ педагогічними працівниками – одна з вимог часу. Що робиться для цього в школі і Вами особисто?

— У школі я проводжу курси жестової мови для викладачів. Приємно, що є охочі вчитись, особливо серед молодих вчителів. У них більше зацікавленості жестовою мовою, вони часто звертаються до мене за індивідуальною консультацією, питають, як показати жестами те чи інше слово. Всі стараються вивчити жестову мову.

— А після роботи в школі Ви поспішаєте до Будинку культури УТОГ, де працюєте художнім керівником…

— Так, намагаюся зробити так, щоб зацікавити глухих, щоб вони самі хотіли брати участь у художній самодіяльності. Це досить важко, бо не всі люблять виступати на сцені. Глухі більше прагнуть бути глядачами. Стараюсь залучати до виступів на сцені людей різного віку, пропонуючи цікаві заходи.






— Де берете ідеї для сценаріїв таких заходів? Приміром, нещодавно у БК УТОГ проводилися кулінарно-розважальне шоу «Майстер-шеф. Діти», гра-квест «Втрачені скарби піратів» тощо.

— Буває, що я сама придумую ідею, стараюсь відшукати в інтернеті та якщо знаходжу щось цікаве, адаптую до наших потреб і можливостей. Ще читаю книжки, журнали та різну літературу, де також буває багато цікавих ідей. На основі цього і складаю сценарій.


— Ви – активіст руху із захисту прав тварин. Які ініціативи здійснені у цьому напрямі Вашої громадської діяльності?

— Моя мрія — відкрити притулок для тварин. Поки що цю ідею неможливо здійснити, натомість я активно беру участь у заходах на захист тварин. Шукаю та знаходжу для бездомних, покинутих тварин нових господарів, збираю кошти на лікування тощо.

— Напевно ж, у Вас є домашні улюбленці…

— Коли ми познайомилися з моїм чоловіком, у мене був кіт, а у нього — маленька собачка-мопс. Тепер обидві тваринки живуть з нами, але ще продовжують воювати між собою.

— Де Ви берете сюжети для своїх чудових вишивок? 

— Таких робіт у мене не так вже й багато. Просто не маю часу на вишивання. На весілля двоюрідного брата я хотіла від душі зробити їм надзвичайний подарунок. У брата було дуже гарне фото з нареченою, тож замовила зробити схему, по якій це фото можна було б вишити хрестиком. Я вибрала колір сепії, там було дуже багато відтінків. Вишивала протягом 6 місяців і подарувала молодятам на весілля. Вони були здивовані і дуже задоволені моїм подарунком.


— Ще одне Ваше захоплення – подорожі! Це джерело натхнення?

— Так, подорожі — це моє хобі. Вже побувала у кількох країнах — у Туреччині, Росії, Молдові, Угорщині, недавно була в Австрії. Ми з чоловіком намагаємося знайти можливість для подорожей – наприклад, у вихідні дні.

Шукаємо цікаві місця, історичні пам’ятки, щось оригінальне і неповторне — ось туди й прагнемо поїхати, щоб побачити все на власні очі.

— Насамкінець хотілося б дізнатися, чи є у Вас життєвий девіз?
— Найбільше мені імпонує вислів відомого французького письменника Ромена Роллана: «Добро — це не наука, а дія».
Прагну діяти, щоб добро перемагало всюди і завжди: у ставленні до дітей, до всіх людей, до братів наших менших — безсловесних і беззахисних.
— Дякуємо Вам, Валеріє, за цю цікаву розмову і бажаємо подальших успіхів у роботі і реалізації нових креативних ідей!



Наталія КАЛИНИЧЕНКО, Тетяна КОРНІЄНКО



газета Наше Життя

Прагну діяти, щоб перемагало добро

2019-03-23
Твої таланти, УТОГ / Відео https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2019-03/1553102565_img_4229_.jpg  Ця чарівна молода дівчина живе в м. Ужгород Закарпатської області й працює вчителем жестової мови у місцевій школі-інтернаті та художнім керівником у БК УТОГ. Енергійна, завзята, сповнена креативних ідей, вона є лідером Молодіжної організації УТОГ на Закарпатті. А ще у неї добре, чуйне серце, сповнене співчуття і милосердя…
газета Наше Життя