Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Внутрішній голос: співаючи жестовою мовою

РЕЖИСЕРКА ТЕАТРУ МІМІКИ ТА ЖЕСТІВ ВИХОДИТЬ ЗА МЕЖІ ТИШІ

Музика — одна з небагатьох речей, що здатна об’єднати людей. Вона промовляє окремою унікальною мовою звуків та від­чуттів. Та як бути тим, хто не може чути зву­ки? Анжела Тютерева може багато про це розповісти. Щоправда, жестовою мовою. Дівчина погано чує з дитинства, а з віком її слух лише погіршується. Проте це не за­вадило Анжелі навчитись співати руками і стати режисеркою театру міміки та жестів «Райдуга» Культурного центру Українсько­го товариства глухих.

«ТИША — МОЯ МУЗИКА»

«Хочу запитати в тебе дещо дивне. Ти­ша — це страшно?», — говорю я їй. Анжела уважно стежить за моїми губами, а я нама­гаюся говорити повільно, аби вона встига­ла читати. За мить на її обличчі з’являється весела і трохи розгублена посмішка.

«Хіба тиша тебе лякає?», — питає вона у відповідь. «Напевно, якщо вона назавжди, то так», — говорю.

«Важко сказати, хоча б трохи, але я чую. Коли тихо — це благодать, не треба напру­жуватися, розумієш? Раніше я брала на­вушники і вмикала музику гучно, а остан­нім часом навіть музику не слухаю. Тиша — моя музика», — відповідає Анжела.

Жестовою мовою «тиша» виглядає гар­но: підносиш вказівний палець до губ, а потім відводиш руки в різні боки долонями донизу, ніби заспокоюєш все навколо.

В Анжели Тютеревої артистичні руки і красивий голос. Сама вона давно знає, що її руки мають дивовижну властивість присипляти співрозмовника плавни­ми рухами. Все ж таки жестова мова — її перша мова. Мама Анжели не чує, тато — слабочуючий. Анжела частково втратила слух у п’ять років через ускладнення піс­ля хвороби. Про те, що в неї гарний го­лос, Анжела дізналася тільки у 30 років — знайома сказала. Вади слуху ніяк не за­вадили їй співати з дитинства. Жестовою мовою.

Якщо хочеш сказати слово «музика» же­стами, треба уявити в руках диригентську паличку, а перед собою оркестр, і змахну­ти руками, як диригент.

Два роки тому Анжела стала режисер­кою театру міміки та жестів «Райдуга», в якому грають професійні актори з пору­шеннями слуху.

«Ми хочемо бути звичайним театром, та­ким само, як і театри для чуючих. Наш театр для людей, для всіх. У світі подібних дуже мало, і це треба цінувати, — зауважує вона. — Але тих, хто чує, серед глядачів небагато».

Анжела час від часу каже «ви», маючи на увазі тих, хто чує, і «ми», коли говорить про тих, хто не чує. Важко заперечити дистан­цію між «ви» і «ми», але якщо йти назустріч, вона скорочується.

У жестовій мові «назустріч» виглядає так. Людина тримає руки на відстані одна від одної, так що між ними утворюється по­рожнеча, всі пальці крім вказівних затис­нуті у кулаки. Потім вона зближує руки, до­ки ті не торкнуться. У цей момент вказівні пальці нагадують людські фігурки, що ру­хаються одна до одної.

Не відразу, але Анжела перестала бояти­ся робити кроки назустріч.

«ЇЇ НЕ МОЖНА ТРИМАТИ ВДОМА»

«Як ти відчуваєш музику?», — питаю у неї. І вона знову терпляче відповідає на чергове трохи дивне для неї запитання.

«Одягаю навушники і слухаю мелодію гучно. Для нас дуже гучно — це кайф, це можливість відчути вібрації, ритм, — ді­литься Анжела. — Є пісні, в яких складна мелодика, як у Ніни Матвієнко, наприклад. Аби мені заспівати її пісні, то руками треба передати всі нюанси і переходи голосу, де він звучить голосніше, як стає тихішим, де коротка нота, де довга.

Анжела втрачала слух поступово, не різко. Вона пам’ятає, приміром, що завжди роз­мовляла дуже голосно, але той момент, коли звуки майже зникли з її життя, не пам’ятає.

«Я думала, що це нормально, і так у всіх», — каже вона. А потім Анжелі здавалося, що світ навколо завжди був тихим.

У жестовій мові слово «звуки» дзвенить. Уявіть, ніби людина в кожній руці тримає по дзвіночку вказівним і великим пальця­ми, по черзі ними змахує і прислухається.

Вдома Анжела спілкувалася лише жестовою мовою. В її родині так усі спілкува­лись між собою.

«Коли я читаю по губах, то відчуваю на­пругу, перепитую, щось не розумію, за­смучуюсь, а якщо спілкуюсь жестовою мо­вою — розслабляюся. Коли десь помічаю людину, що розмовляє жестовою мовою, у мене серце тане», — зізнається дівчина.

Спочатку Анжела ходила в садок для ді­тей з порушеннями слуху, потім до спеці­альної школи. Там Анжела співала в хорі.

«Голосніше за всіх, — сміється вона. — Я ж не знаю середини. Раніше говорила занад­то голосно, і на мене постійно шикали. На­певно, тому почала розмовляти пошепки», — припускає Анжела. Але тепер кожен раз, коли їй хочеться заговорити тихо, дівчина собі нагадує: «Не шепочи, у тебе гарний го­лос, пам’ятаєш?»

Маленькою Анжела вилазила на стільчик і розповідала вірші та співала пісні жесто­вою мовою, а батько перекладав. Щоразу вона придумувала сценку і образ. Мамина подруга, голова організації глухих у Харко­ві, повторювала: «Її не можна тримати вдо­ма, її потрібно показувати».

З дев’яти років Анжела почала виступа­ти. Сталося це не випадково — батько Ан­жели грав на піаніно в ансамблі для людей з порушеннями слуху, а дідусь брав участь у художній самодіяльності. Вони з онукою навіть двічі разом грали на сцені.

Якщо підняти руки до голови і переби­рати пальцями у повітрі, наче намагатися вхопити щось ледь вловиме, вийде «мрія­ти» жестовою мовою.

Анжела марила сценою скільки себе пам’ятає, хоча професійно прийшла до неї не відразу. У школі вона була відмінницею, але засмутила вчителів тим, що не ста­ла вступати до університету. Пішла в ПТУ вчитися на швачку. Їй це подобалося, поки у 18 років не почала шити чохли на офісні крісла по 12 годин на день.

«Батько казав, що якщо піду на завод, пенсія буде більшою. Я пішла, та за два ро­ки сердилась на весь світ», — зізнається дівчина. А потім вирішила переїхати з Харкова до Києва: столиця обіцяла більше можливостей. Анжела налаштовувалася на боротьбу у великому місті, але її одразу прийняли до естрадно-циркового коледжу, а ще взяли в театр «Райдуга» Культурного центру Україн­ського товариства глухих. Він став її другою домівкою. У КЦ Анжела Тютерева працює вже 12 років, два роки в якості режисера.

«Як актриса я тепер на пенсії», — жартує вона. Перший спектакль в її постановці був за твором Панаса Саксаганського «Шан­трапа» — про життя акторів за кулісами. У нього є дві особливості. По-перше, акто­рам жестовою мовою потрібно передати суржик, по-друге, вони мають грати на му­зичних інструментах. Прем’єра викликала у частини нечуючих глядачів нерозуміння: навіщо вони грають, ми ж не чуємо.

«Але те, як актори проживають музичні сцени, незрівнянно. Робити нове необхідно, інакше опиняєшся в болоті, — пояснює Анже­ла. — Зараз ми з аматорським театром, на­приклад, ставимо сучасний спектакль «До­рога Памела». Актриса, яка завжди грала негативних персонажів, спробує себе в ролі доброї і довірливої героїні. І для неї це виклик, щось, що виходить за межі звичного. Це те, чого нам бракує, і те, що важко дається».

У трудовій книжці Анжели Тютеревої є запис: «режисер театру». Театр для неї — не тільки професійна реалізація.

«Це можливість відчути себе повноцін­ною людиною, це ламає стереотип про те, що нечуючі люди нічого не можуть», — по­яснює дівчина. Зараз вона хоче зробити так, аби якомога більше чуючих приходи­ли на вистави, тому що театр — до того ж точка зближення. Хоча ще кілька років то­му Анжела і сама не зовсім усвідомлювала, навіщо їй потрібно це зближення.

«У СВІТІ НЕЧУЮЧИХ МЕНШЕ ІНФОРМАЦІЇ»

«Що тобі дає контакт зі світом чуючих?», — питаю у неї.

«Багато чого. Наприклад, я стала вільні­шою у своїх мріях», — відповідає Анжела.

Дитячий садок для слабочуючих дітей, потім спеціальна школа, перекладач в ес­традно-цирковому училищі, своє коло спілкування, і так у багатьох людей з пору­шеннями слуху.

«Ми замикаємося у своєму світі, нерідко зі страху щось не зрозуміти або що нас не зро­зуміють, відмахнуться, — пояснює Анжела. — На додачу відчувається тиск сім’ї, яка виховує так, що потрібно триматися своїх, і застарі­ла установка: ти глухий, ти нещасний, давай ми візьмемо тебе за руку і будемо вести. Як­що постійно варитися у своєму оточенні, то практично немає шансів це подолати. Те, що ти можеш більше, навіть не спадає на думку».

Анжела теж росла з певними стереотипа­ми. Перша дружина її батька не мала проблем зі слухом, у них народилися двоє синів теж без порушень слуху, але так трапилося, що родина розпалася. Потім батько Анжели неодноразово повторював, що чуючі — по­гані. Але в певний момент Анжела зрозуміла: не виходячи за межі, сама собі шкодить. Чо­тири роки тому у «ВКонтакте» Анжела позна­йомилася з чуючим чоловіком і закохалася.

«Я розкривалася в спілкуванні з ним. Не­чуючі не звикли демонструвати свої почут­тя, всередині ніби все спить. І я теж так жи­ла до того знайомства. Зараз ми не разом з тією людиною, але я вдячна йому за те, що він відкрив мені двері в інший світ. Тоді я зрозуміла, що справа не у вас, проблема в мені. Добре, що є можливість змінити дум­ку з обох боків. Технології цьому дуже спри­яють. Мене лякає, як багато я пропустила», — зізнається вона. Зараз Анжела надолу­жує згаяне, і серед тих, що чують, у неї все більше друзів, і їй все більше хочеться гово­рити, розповідати, ділитися почуттями.

Нещодавно Анжела нарешті зустрілася з одним із братів, якого ніколи не бачила. Ще чотири роки тому вона б не наважила­ся його шукати, оскільки була впевнена: ти чуєш, я не чую, тож нам нема про що роз­мовляти. А цієї зими дізналася, наскільки вони з братом схожі.

«У світі нечуючих менше інформації, тож менше стресів, там спокійніше, м’якше, на­певно, тому покидати його багато хто не хо­че. Я добре знаю, як непросто буває. Напри­клад, ти в компанії чуючих, вони спілкують­ся, а ти не встигаєш стежити за розмовою, психуєш, плачеш. А вони просто забули, що ти не чуєш. Але потрібно пояснювати, як спілкуватися, адже вас не готували до цього. Наприклад, якщо людина читає по губах, то треба дивитися в її бік, очі в очі. Відвернешся — образиш. У нас дуже велике навантажен­ня на зір, ми все помічаємо», — Анжела смі­ється, але вже за мить продовжує серйоз­но: «Коли чесно зізнаєшся, що тобі непри­ємно, тоді вдається знайти спільну мову. А виходити із зони комфорту — це те, що мені зараз дуже важливо».

Нещодавно Анжела влаштувалася на роботу вишивальницею. Наважилася на­писати декільком компаніям, вказала, що погано чує, і одна — «Плахта» — їй відпо­віла.

«Вони роблять сукні з вишивкою. Це те, що мені зараз дуже цікаво, — говорить во­на. — Я прийшла на співбесіду, у мене за­питали: «Ти читаєш по губах?» — «Так». — «Добре. Будеш робити те і те». Все за­лежить від людей. Якщо вони захочуть, то зрозуміють. Багатьом простіше не думати, не розуміти, не докладати зусиль. Це сто­сується і тих, хто чує, і нечуючих. Але якщо в тебе є любов, то вона дасть і терпіння».

Жестова мова говорить, що «любов» живе в серці — щоб її показати, потрібно доторк­нутися розкритими долонями до грудей.

«Іноді мені здається, що свобода — це занадто складно. Але потім розумієш, що іншим буде легше йти по дорозі, яку ти вже пройшов. І це класне відчуття. Це нагоро­да», — каже Анжела.

Якщо з’єднати руки на рівні грудей, а потім різко розвести їх в різні боки, наче відчинити внутрішні брами, то це на же­стовій мові і є «свобода».


О. СТРУК
(https://zaborona.com/interactive/inner-voice)



газета Наше Життя

Внутрішній голос: співаючи жестовою мовою

2018-09-19
УТОГ / Твої таланти, УТОГ https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2018-09/medium/1537156387_anzhela-1.jpg

Музика — одна з небагатьох речей, що здатна об’єднати людей. Вона промовляє окремою унікальною мовою звуків та від­чуттів. Та як бути тим, хто не може чути зву­ки? Анжела Тютерева може багато про це розповісти. Щоправда, жестовою мовою. Дівчина погано чує з дитинства, а з віком її слух лише погіршується. Проте це не за­вадило Анжелі навчитись співати руками і стати режисеркою театру міміки та жестів «Райдуга» Культурного центру Українсько­го товариства глухих.

газета Наше Життя