Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Я люблю свою роботу

Готуючись до інтерв'ю з перекладачем жестової мови вищої категорії Кам'янського підприємства "Парус-МЕТИЗ" УТОГ Л.М. Дігтяренко і дізнавшись про деякі цікаві факти її біографії, мимоволі згадали призабутий вже вислів - "трудова династія". Адже її батько - Микола Миколайович Гусак, понад 60 років пропрацював на цьому ж підприємстві слюсарем-ремонтником. Визнаний майстер своєї справи, він опанував також суміжні професії, творчо ставився до роботи, мав багато раціоналізаторських пропозицій. Його унікальний трудовий стаж став підставою для внесення Миколи Миколайовича до "Книги рекордів УТОГ". Мабуть, з цього і почнемо ми нашу розмову з Лідією Миколаївною, яка теж зараз є ветераном підприємства — восени виповнюється 40 років, як вона прийшла працювати на Дніпродзержинське УВП УТОГ (так воно тоді називалося).


— Лідіє Миколаївно, коли Ви вперше прийшли на завод? Мабуть, ще до того, як стали на ньому працювати?

— У цьому інтерв'ю я хочу розповісти не лише про себе, а й про тих людей, з якими у житті мені пощастило зустрітися, спілкуватися і працювати.

На завод мене привели батьки. Спогади дитинства: епоха Радянського Союзу, на демонстрації 7 листопада і 1 травня всі приходили сім'ями, місце збору — УВК УТОГ (учбово-виробничий комбінат — такою була стара назва нашого підприємства). Це було моє перше знайомство із заводом. І, звичайно ж, кожен вихідний був похід з батьками до Будинку культури УТОГ, дорогою заходили і до кафе-морозива...

Жили ми в гуртожитку УВК, а потім у будинку навпроти, побудованому для працівників нашого заводу, - все це в одному дворі. Я виросла серед глухих.

Мій тато, Микола Миколайович Гусак, все життя пропрацював на підприємстві УТОГ, він — Майстер з великої літери. Мама, Галина Василівна Гусак, теж професіонал своєї справи, 37 років пропрацювала майстром індивідуального пошиття та ремонту одягу в ательє мод, потім це було ательє "Люкс". Ми з татом завжди пишалися, що у нас така мама - майстер "Золоті руки".

Татів молодший брат, Павло Миколайович, також працював на нашому заводі - на посаді старшого майстра метизної ділянки. Він - дуже грамотний і справедливий керівник.

Його дружина, Людмила Павлівна, теж працювала на нашому підприємстві. І їхня дочка Світлана, моя двоюрідна сестра, зараз працює тут. Про неї скажу — вона універсальний працівник: все може, все вміє.

І чоловік мій, Сергій Олександрович Соловйов, теж працює на підприємстві на посаді старшого майстра метизної ділянки.

Мабуть, це можна назвати "династією".

Мій син Антон навчався у Києві, здобув дві вищі освіти. Разом з сім'єю - дружиною Настею і сином Давидом він живе і працює в Києві. Вони — моя радість і гордість. Люблю їх всіх!

— Що для Вас жестова мова? На курсах перекладачів з ким Ви навчалися і хто Вас навчав?

— Я люблю свою роботу. Жестова мова для мене, як і російська та українська мови, - це засіб спілкування і невіддільна частина мого життя.

Перекладач жестами у "світ тиші" передає звуки. І тут не можна помилитися, бо разом жести і міміка передають інтонацію сказаного, його характер і настрій.

Ніколи не пізно навчатися і підвищувати свою кваліфікацію. Це дуже важливо і необхідно в нашій нелегкій професії. Недаремно кажуть в народі: "Вік живи - вік навчайся".

1981 року, коли мені було лише 18 років, я навчалася на курсах первинної підготовки перекладачів у Києві. У нас були чудові педагоги – Софія Борисівна Кушнір, Євдокія Михайлівна Зуєва, Раїса Іванівна Шелест. Низький їм уклін! Їх захопливі заняття досі в моїй пам'яті. Вони допомогли мені розкрити себе. До цього я соромилася перекладати, бо боялася, що неправильно підберу жести і мене не зрозуміють. Для мене важливо, щоб мене розуміли і довіряли.

На курсах я навчалася разом з Ольгою Крот з Рівного. Згодом ми з нею зустрічалися щоразу на курсах підвищення кваліфікації: у 2003, 2006, 2009, 2013, 2016, 2019 роках.

Також навчалася разом з Оленою Васютіною з Донецька, Світланою Вюник з Кривого Рогу, Мариною Нікітіною з Вінниці, багатьма перекладачами з Києва та з усієї України.

У 1987 році брала участь у 1-му конкурсі перекладачів-дактилологів УТОГ. Призове місце не посіла, але отримала багато вражень і новий досвід.

Жестова мова для мене - це засіб спілкування і невіддільна частина мого життя

— Чим запам'яталися Вам перші кроки на підприємстві як перекладача? Хто був Вашим наставником?

— Перші мої кроки на підприємстві були несміливими, а незнання виробничої термінології лякало. Але, на щастя, з перших днів роботи я була не одна - мій наставник, перекладач Марія Пантеліївна Маслюк, завжди була поруч. Мудрі поради, великий життєвий досвід, доброта і любов до людей - це те, що вона прагнула передати мені. Навчала мене етики перекладача у спілкуванні і поведінці. Підкреслювала, що найголовнішим у нашій роботі є соціальні аспекти: соцзабез (тепер це Пенсійний фонд та управління соціального захисту населення), лікарні, суди й багато іншого. І неодмінно нагадувала, що всі справи необхідно доводити до кінця і пам'ятати, що на першому місці - людина, яка потребує допомоги. Це стало і моїми принципами в житті й у роботі.

Понад 20 років я пропрацювала у тандемі з чудовим перекладачем Оленою Анатоліївною Ніколаєнко. Ми дружили і завжди допомагали одна одній.

Своїми вчителями вважаю також заступника директора з НВР Поліну Матвіївну Шахову і її наступницю - заступника директора з навчально-виховної роботи та соціальних питань Раїсу Іванівну Хижниченко - під її керівництвом я пропрацювала понад 30 років. Це людина невичерпної енергії, нових та сміливих ідей та рішень, досвідчений керівник і педагог, голова Ради ветеранів. Саме завдяки їй почалися заняття з художньої самодіяльності на нашому підприємстві.

— Знаю, що Ви берете найактивнішу участь у цій діяльності. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей унікальний колектив.

— Колектив художньої самодіяльності на підприємстві на початку готував лише виступи клоунади та іноді пісні у жестовому виконанні, без попередніх переглядів і репетицій. Але коли Раїса Іванівна взяла все під свій контроль, відкрилися нові таланти і можливості наших самодіяльних артистів: це пісня в жестовому виконанні, танці, сценки. І мені це теж дуже сподобалося, я відчула що це "моє" (у дитинстві я відвідувала танцювальні гуртки, студію балетного танцю, шкільний хор).

Також здійснювали підготовку до участі наших працівників у конкурсах "Містер і Міс УТОГ", а також у конкурсі юних перекладачів - це робота з чуючими дітьми працівників підприємства. Наші конкурсанти тримали високу планку і я з гордістю можу сказати, що частинка цих успіхів належить і мені. На репетиціях (а це все після роботи) наші артисти намагалися підвищувати свою майстерність і з кожним разом у них виходило все краще і краще. У перекладі номерів жестовою мовою я завжди радилася і прислухалася до наших "експертів і консультантів" - ветеранів сцени: Тетяни Стельмах, Валентини Півень, Віталія Пасса.

Наш колектив виступав у Києві, Дніпрі, Запоріжжі, Черкасах, Павлограді, ОЦ "Одіссей". Хочу поіменно назвати наших "зірочок": Тетяна Замрій, Юрій та Наталія Сунцови, Олександр Давиденко, Світлана Цюпа, Василь Божані, Людмила Лисовець, Наталія Ладицька, Володимир Пацюк, Григорій Неживий та нинішній заступник директора з НВР і СП Ігор Ревенко.

Понад три роки І.Л. Ревенко очолює цю нелегку ділянку роботи і йому це вдається. Молодий, енергійний, ретельний, розважливий, уважний, турботливий до ветеранів і пенсіонерів - з таким керівником легко працювати і хочеться працювати. Користуючись нагодою, бажаю йому удачі в усіх починаннях!

Колектив підприємства не лише разом працює і виступає на сцені, а й разом відпочиває. Їздимо з сім'ями на екскурсії вихідного дня, на Азовське море, проводимо різні заходи.

— Тривалий час Дніпродзержинське УВП УТОГ було справжнім флагманом металообробної галузі УТОГ. Але, на жаль, останнє десятиріччя стало для нього періодом важких випробувань. Як зараз йдуть справи? Чи працює колектив під час карантину, введеного в країні через пандемію коронавірусу?

— Бути в лідерах завжди нелегко, а в нинішніх умовах - дуже важко. Наш директор Олександр Володимирович Суббота і його команда намагаються знайти вихід з цього становища і ми на них сподіваємося. Зараз маємо проблеми із замовленнями та з кадрами, адже останнім часом, принаймні до введення карантину, багато хто виїжджав на заробітки до Польщі. Тому наші працівники, які зараз працюють на підприємстві, - це справжні універсали, вони освоїли суміжні професії та в разі необхідності працюють "за себе і за того хлопця".

Зараз ми вирішуємо багато питань в дистанційному режимі, але є категорія людей, які вимагають особистого контакту і супроводу для розв'язання їхніх проблем. Намагаємося їм допомогти навіть в умовах суворого карантину.



— 20 травня в УТОГ традиційно відзначається День перекладача жестової мови. Дозвольте щиро привітати з професійним святом Вас та Ваших колег-перекладачів і побажати, щоб швидше минули негаразди і надалі всім працювалося легко й успішно.

— З огляду на нинішні обставини в Україні й у світі, хочеться, щоб у нашій газеті написали про всіх наших перекладачів жестової мови: тих, хто працює на телебаченні, хто допомагає глухим в "Сервісі УТОГ", на підприємствах, в обласних організаціях, ТО і ПО УТОГ - всі вони варті уваги і поваги. Зі святом, дорогі колеги!




Підготувала Наталія КАМЕНСЬКА



газета Наше Життя

Я люблю свою роботу

2020-05-19
УТОГ / Професія - перекладач https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2020-05/1589893430_dsc01990-kopija.jpg Готуючись до інтерв'ю з перекладачем жестової мови вищої категорії Кам'янського підприємства "Парус-МЕТИЗ" УТОГ Л.М. Дігтяренко і дізнавшись про деякі цікаві факти її біографії, мимоволі згадали призабутий вже вислів - "трудова династія". Адже її батько - Микола Миколайович Гусак, понад 60 років пропрацював на цьому ж підприємстві слюсарем-ремонтником. Визнаний майстер своєї справи, він опанував також суміжні професії, творчо ставився до роботи, мав багато раціоналізаторських пропозицій. Його унікальний трудовий стаж став підставою для внесення Миколи Миколайовича до "Книги рекордів УТОГ". Мабуть, з цього і почнемо ми нашу розмову з Лідією Миколаївною, яка теж зараз є ветераном підприємства — восени виповнюється 40 років, як вона прийшла працювати на Дніпродзержинське УВП УТОГ (так воно тоді називалося).
газета Наше Життя