Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Джерельна поезія Галини Швець

Цього року видатній нечуючій поетесі Галині Швець виповнилось би вісімдесят… Її вже дев’ять років немає з нами, але для шанувальників справжньої поезії і рідного слова вона незабутня й невмируща.

Редакція газети присвячує цю публікацію прийдешньому ювілею поетеси і педагога, який ми відзначатимемо восени. Для тих, хто за виром подій втратив стежину до її світлої та людяної поезії, та для тих, хто ще не відкрив її для себе, ми починаємо серію публікацій до ювілею Галини Савівни. Закликаємо всіх, хто знав цю надзвичайно талановиту жінку і зустрічався з нею, поділитися своїми спогадами і роздумами про її творчість.

 

Навіть якби вірші української нечуючої поетеси Галини Швець за своїми художніми якостями були б посередні (звертаю увагу читачів на умовність мо­го припущення), їй треба було б відда­ти належне вже лише за те, що вони написані українською мовою. Мовою, якої вона ніколи не соромилася і не цуралася. І не вважала її, на відміну від деяких «україн­ців», мовою меншої вартості. Бо й справ­ді, українська мова анітрішки не гірша, ніж російська чи, скажімо, англійська або французька. Більше того, вона, як ствер­джують деякі фахівці, за своєю співучіс­тю та мелодичністю посідає друге місце після італійської.

Я торкнувся цього питання лише то­му, що якось, гортаючи сторінки пое­тичних збірок глухих авторів «Серцем почуте», «Живий дощ», «Відлуння», рап­том помітив, що Галина Савівна — одна­-однісінька з усього загалу нечуючих жінок­-поетес, котрі мешкали на тере­нах України, писала свої поетичні твори українською мовою. А проте вона за фа­хом — учитель російської.

Тож звідки ж у поетеси любов до рідного слова? Гадаю, відповідь тут ле­жить на поверхні. Пам’ятаєте російську пісню «С чего начинается Родина?» У ній за оцим рядком-­запитанням тут же дається відповідь: «С картинки в твоем букваре...»

У першокласниці Галинки «Буквар» був український. Маленьке дівча до ря­ботиння в очах зацікавлено вдивлялося у малюнки в ньому — жінки, чоловіка, будинку тощо, і читало по складах сло­ва під ними — «мама», «тато», «хата», «вікно», несвідомо вбираючи в себе енергетику слів, значення яких їй були вже відомі. Ті слова органічно входили в її душу, залягали у свідомість, става­ли її духовною складовою. Багато пізні­ше поетеса відчула красу і осягнула ці­ну рідного слова як такого, яке дійсно стало водночас її духовною їжею і жит­тєдайним трунком. Тож її Батьківщина — Україна — починалася з рідного сло­ва. Лише вчитайтесь у рядки з її вір­ша «Рідній мові»:

Добуваю слова, як золото.
З­-поміж тисяч понять — одне...
Умирають думки, розколоті
Об безсилля моє страшне.
Я завдячую кожній хвилиночці,
Відвойованій в болю й біди,
Щоб збирати тебе по краплиночці
На ковточок живої води.

Той, хто розуміється на поезії, повинен погодитися, що це не просто поезія, це — висока поезія.

Поетеса благоговійно ставилася до сло­ва.

У своїй коротенькій біографічній до­відці, адресованій авторові цих нотаток, вона писала: «...І хоч поезія — то данина молодості, ми (цебто вона та її чоловік М.П. Ниров. — А.Я.) і зараз закохані в Слово, черпаємо у ньому сили, щоб пе­ремагати незгоди і труднощі життя».

Прошу пробачення у читачів за тав­тологію, але, як бачите, слово «Слово» написане з великої літери. Це не спрос­та. То — від поваги до нього, від ша­нобливого ставлення до мови взагалі і до слова зокрема.

Збираючи матеріал для цих нотаток, я продивився всю літературу і джерела, які мені вдалося віднайти, де згадувало­ся ім’я Галини Швець. Потрапила мені до рук і книга «В єдинім строю», вида­на ще аж у 1968 році. Це — історико­-літературний нарис про життя глухих України, у якому є розділ «Творчість глухих». Він відкривається віршем Га­лини Савівни «Голосом серця», який на літературному конкурсі Українсько­го товариства глухих у 1965 році отри­мав першу премію. Цьому віршеві пере­дує коротенька довідка про автора: «...У Галини Швець, — йдеться у до­відці, — небагато опублікованих віршів. Не все, що виходить з­-під її пера, стає широко відомим. Але те, що надрукова­но в журналах і газетах, можна сміливо назвати поезією великої любові».

То що ж являє собою поезія Галини Швець? Що хвилює її автора? Які пи­тання підіймає поетеса у своїх вір­шах? Що послужило для неї першим пошто­вхом сісти за стіл і довірити аркушеві паперу свої почуття, потаємні мрії, спо­дівання чи бажання?

Чи не саме з тих хвилин зародилася у душі майбутньої поетеси любов до поетичного слова, коли вона, дівчинка семи років, на прохання своєї матусі читала вірші російського та українсь­кого класиків. Ось як згадує про це во­на сама: «...Назавжди запам’ятався ве­чір, коли в нашій хаті при каганці си­діли жінки­-сусідки і пряли, а я на прохання матері читала їм вірші О.С. Пуш­кіна і Т.Г. Шевченка. Читала напам’ять весь вечір, доки не помітила, як враже­но дивляться на мене присутні, навіть рідна мати. Ні, я не вчила їх напам’ять! Вони увійшли в моє єство мимоволі, підсвідомо, без будь-­яких зусиль... І щоб там не говорили про поезію, як би не величали творчість того чи іншого по­ета, — для мене назавжди залишиться найвищим мірилом вартості поезії са­ме її людяність і доступність кожній людині».

Ось якими критеріями, шановний чи­тачу, керувалася поетеса у своїй творчос­ті — людяністю і доступністю. Вона по­важала, любила людину, довіряла їй, бо зав­жди вірила в її порядність, в потенцій­ну доброту кожної.

Я в житті так часто помиляюсь,
Спотикаюсь, наче в темноті,
Так глибоко і так гірко каюсь,
Болем і приниженням терзаюсь,
Вірити й любити зарікаюсь,
Але знову й знову поклоняюсь
Вашій, люди, світлій доброті,

— сповідається поетеса в одному з віршів свого останнього поетичного циклу.

Передивляючись старі папери літера­турного об’єднання «Відлуння», які вже стали його архівним матеріалом, я на­трапив на два вірші Галини Савівни, на­писані гарним каліграфічним почерком від руки. Один з них називається «Спо­гад», фрагмент з якого вважаю за потріб­не тут навести:

...І не торкається рука
Коромисла: у відрах повних
Хмаринка бавиться легка,
Немов казковий білий човник...
Що серцю любо, нам завжди
Так конче повторити треба:
Навчитись красної ходи,
Щоб не зронити краплі неба.
...В руках коромисло: ривок —
І сонця пруг упав на плечі...
Не слухається п’яний крок —
Заносить ноги молодечі.
Свавільні відра, мов живі,
Гойдають світ переді мною,
Ганяють по слизькій траві,
Та губи вперто: «Ні, устою!»

Несучи на коромислі воду, вона усто­яла. І у житті Галина Савівна устояла. Поетеса устояла наперекір усьому, хо­ча доля до неї виявилася немилости­вою. Коли їй, маленькій, було всього чо­тири роки, пішов з життя батько. Ма­туся, аби прогодувати осиротілих ді­тей, багато та важко працювала. До шко­ли дівчинка пішла рано — у шість ро­ків. Викликано це було тим, що ні з ким було її залишити, і матінка вимушена була просити директора школи прийня­ти дівчинку в перший клас разом зі старшою донькою. Таким чином, до по­чатку війни і окупації Галинка закін­чила перший клас. А восени 1941 року з нею раптом трапилася біда: дів­чинка тяжко занедужала на тиф. Вже йшла війна... Фашистські ­окупанти, які почува­лися новими господарями на чужій зе­млі, наказали матері дівчаток перебра­тися разом з дітьми у її власній хаті до маленької прохідної кімнатки, яка була дуже холодною. Недаремно в на­роді кажуть: біда одна не ходить. Це дійсно так, бо, живучи в таких вкрай важких умовах, виснажений організм дитини не витримав, легко піддався простуді — і вона захворіла ще й на менінгіт. Ця недуга залишила по собі ускладнення: різко погіршився зір, на­ступила повна глухота.

Проте матуся і донька у відчай не впа­ли.

Вчила мати колись:
Не сумуй, не журись,
Як прийде в хату скрута чи горе.
Не заплющуй очей,
Не цурайся людей —
З ними всяку недолю побореш,

— напише багато пізніше поетеса в одно­му зі своїх віршів.

А поки що юна дівчина виявляла на­стир­ливість і впертість, жадобу до знань, оскільки, попри свою недугу, як тільки вигнали німців з рідного краю і відно­вилося навчання, разом зі своїми рове­сниками почала ходити до середньої школи, яку закінчила у 1950 році.

Пропрацювавши після цього півтора року на Харківському УВП, вона пере­їхала на постійне місце проживання до Вінниці, а згодом вступила на заочний відділ Київського педінституту, влашту­вавшись при цьому у спеціальну ве­чірню школу робітничої молоді м. Він­ниці вчителем російської мови та літе­ратури.

Вчителів мови ще інколи називають словесниками. Напрочуд влучне визна­чення. Бо фахівці цього спрямування постійно працюють зі словом. Навча­ють учнів умінню висловлювати свої думки, вкладати їх у словесну оболон­ку. То — копіткий труд. Робота зі сло­вом, як правило, триває все життя. Особливо у творчих людей. Про це і каже поетеса у вже згаданому вище вір­ші «Рідній мові»:

Ти до когось приходиш піснею,
Милим шепотом нив і гаїв,
А до мене порою пізньою —
Шелестінням важких словників.

Поетеса постійно працювала зі словом. У викладенні своїх думок вона прагла точ­ності та однозначності. Її устремління — опанувати слово, виявити його глибин­ну суть, аби точно донести до читача свою думку, погляд чи враження від то­го чи іншого явища. Поетеса, як творча людина, любить книгу — звідти вона черпає та поповнює свої знання, тому і називає її джерелом. Ось як вона відгу­кується про книгу:

Без неї ніколи не знала б я рідної мови:
І другом, і вчителем книга для мене була.
Як з рідною матір’ю, з нею вела я розмови,
Вона мені сили, і віру, і щастя дала.
З тобою кохання, і світ я, і правду пізнала,
З тобою подужала долі важкий перелом.
Бо з років дитячих навіки для мене ти стала
Цілющим, дзвінким і вічно живим джерелом.

Якщо говорити про коло тем поезії Галини Швець, то воно широке — тут і ліричні вірші про вірність і кохання, і громадянська лірика, і поезії про люд­ські стосунки й взаємовідносини, і вір­ші про природу. Не цуралася поетеса жіночої та материнської тем, які так були близькі їй — жінці і матері.

В останній колективній збірці «Від­луння», де поетичний доробок Галини Савівни представлений десятком пое­зій, на себе звертають увагу вірші — «Чо­му?», «Любила я щирість...», «Про щас­тя завжди марив світ», «Підійди, як ко­лись...». Особливо вражає вірш «Вдо­вина криниця». Він бере за серце щи­рістю оповіді, співчуттям людям, яких так болісно зачепило лихоліття Великої Віт­чизняної. Автор схвально відгукується про взаєморозуміння та одностайність людей, об’єднаних спільними турбота­ми та клопотами щоденного життя, ра­діє людській доб­розичливості:

То в згадці оживе,
То в сні мені присниться
Зелена вулиця
У рідному селі:
Там п’є небесну синь
Удовина криниця,
І всім їі стає —
І людям, і землі...

Галина Савівна вільно почувалася у словесному океані української мови, на­прочуд легко орієнтувалася в ньому і, сягаючи його глибин, знаходила серед його багатств різнокольорові сліпучо-­сяючі словесні зірки, які є окрасою її поетичних творів. Вона прагнула вияви­ти у слові такі якості, як свіжість, чис­тота, джерельна прозорість. Поетеса на­магалася висвітлити приховані грані слова, яке в її умілих руках дійс­но перетворювалося у крапельку живої, цілющої води.

А. ЯРИНОВСЬКИЙ.







газета Наше Життя

Джерельна поезія Галини Швець

2014-04-05
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-03/1395477871_shvec-galina-savvichna_.jpg

Цього року видатній нечуючій поетесі Галині Швець виповнилось би вісімдесят… Її вже дев’ять років немає з нами, але для шанувальників справжньої поезії і рідного слова вона незабутня й невмируща.

Редакція газети присвячує цю публікацію прийдешньому ювілею поетеси і педагога, який ми відзначатимемо восени. Для тих, хто за виром подій втратив стежину до її світлої та людяної поезії, та для тих, хто ще не відкрив її для себе, ми починаємо серію публікацій до ювілею Галини Савівни. Закликаємо всіх, хто знав цю надзвичайно талановиту жінку і зустрічався з нею, поділитися своїми спогадами і роздумами про її творчість.

газета Наше Життя