Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

У полум’ї війни

Війна застала Олександра Трохимця майже на самому Західному кордоні. Закінчивши танкове училище, ще не обстріляний технік-лейтенант, він вперше відчув гіркоту відступу і свого безсилля. Не такою йому уявлялася війна на тактичних заняттях, в учбовому класі, за вивченням уставів і військових порадників. Зараз було все по-іншому. Гітлерівці по-злодійськи напали на мирну країну, знищували все на своєму шляху, бомбардували міста і села.

Частина військових потрапила в оточення. Доводилось невеликими групами пробиратися на Схід. Ось підійшли до Сули. Ворожі танки з десантом захопили міст через річку. Відчайдушна спроба прорватися з боєм закінчилася невдачею. Трохимець дістав важке поранення в ногу. Непритомного, оглухлого, його підібрали місцеві люди, надали першу допомогу і поставили на ноги.

Після одужання Олександр Трохимець вирішив податися на рідну Житомирщину, щоб там разом з партизанами боротися проти гітлерівських загарбників. З великими труднощами добрався він до села Пряжево, де зустрівся з учасниками підпільної організації. Складалася вона в основному з командирів і політпрацівників, які потрапили в оточення, і місцевих активістів. Незабаром ця організація налагодила зв’язок з партизанським загоном імені Чапаєва.

І ось Олександр Трохимець у партизанському загоні. Йому доручають налагодити збирання снарядів, мін, дрібних авіабомб, щоб потім з них видобувати вибухівку, так необхідну при диверсіях.

У 1943 році добування вибухівки ускладнилося. Налякані партизанами, гітлерівці стали пильніше оберігати свої об’єкти, зупиняючи кожного, хто викликав найменшу підозру. Тоді на допомогу нашим людям прийшли словацькі друзі. Силою мобілізовані до гітлерівської армії, вони байдуже ставилися до служби, не приховували своєї ненависті до «швабів» і при нагоді допомагали партизанам.

З одним з військовослужбовців словацької частини і подружився Трохимець. Через нього Олександр одержував необхідну кількість гранат і патронів. Як потім виявилося, його другом був зовсім не словак, а росіянин з Ленінградської області — Кусков Ілля Григорович. Виходячи з оточення, він випадково потрапив до словацької частини і залишався там до певного часу.

Та вся складність полягала в тому, як пронести зі складу боєприпаси. Знайшли оригінальний спосіб. Через військове містечко місцеві жінки ходили на базар. Ось вони у своїх кошиках з картоплею і проносили дорогоцінний і дуже небезпечний вантаж. Наталка Вівдич — рішуча, смілива підпільниця разом із своїми подругами перенесла зі складу до партизанського загону не одну сотню гранат.

Завдяки цьому загін зміг активізувати свою діяльність. Все більш дошкульних ударів завдавав він ворогові. Земля горіла під ногами окупантів. Фронт наближався.

Підпільний міськком партії доручив Олександру Трохимцю і групі партизан захопити склад боєприпасів. Залишаючи Житомир, фашисти хотіли підірвати його. Та їм не вдалося здійснити свого задуму. Як тільки факельники наблизились до складу, щоб підпалити його, партизани автоматними чергами знищили ворогів.

Після визволення Житомира Олександр Трохимець знову був у діючій армії, але вже в саперній частині. В одному з боїв його сильно контузило. Внаслідок цього він ще раз втратив слух. Але вже без всякої надії на відновлення.

Олександр дуже жалкував, що йому не вдалося дійти до Берліна, щоб розрахуватися з гітлерівцями за горе людське. Та це зробили за нього його побратими.

Після війни Олександр Трохимець був заступником директора Житомирського учбово-виробничого підприємства УТОГ, інструктором по роботі серед глухих Херсонського облвідділу УТОГ, заступником директора з учбово-виховної роботи Херсонського учбово-виробничого підприємства УТОГ, головою Київського обласного відділу УТОГ.




Іван ЩЕРБАНЮК



газета Наше Життя

У полум’ї війни

2020-06-20
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2020-05/1590605000_trohimec_.jpg
Війна застала Олександра Трохимця майже на самому Західному кордоні. Закінчивши танкове училище, ще не обстріляний технік-лейтенант, він вперше відчув гіркоту відступу і свого безсилля. Не такою йому уявлялася війна на тактичних заняттях, в учбовому класі, за вивченням уставів і військових порадників. Зараз було все по-іншому. Гітлерівці по-злодійськи напали на мирну країну, знищували все на своєму шляху, бомбардували міста і села.
газета Наше Життя