Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Тоді не здавайся! (Інтерв’ю з Адою Лук’яновою)

Інтерв’ю з Адою Лук’яновою

Для нашої газети вже стало певною традицією запрошувати до розмови активних й ініціативних людей, які не обмежуються у житті чимось одним, а встигають проявити себе у багатьох сферах. Безсумнівно, яскравим прикладом є вчителька жестової мови Полтавської спецшколи-інтернату, а за сумісництвом — художній керівник Полтавського ОБК УТОГ Ада Миколаївна Лук’янова.


— Кажуть, що найщасливіша частина життя — дитинство. Ви згодні з цим? Які Ваші найяскравіші дитячі враження?

— Я зростала у великій сім’ї і рахувала так: «Сім Я» — це нас семеро: тато, мама, 4 сестри і брат. А ще у нас були дід та бабуся. Тобто це була велика сім’я, де всі й усе робили разом. Старші сестри допомагали батькам доглядати за мною і меншим братом. Спогадів, звичайно, дуже багато: як разом їздили на море, як гуляли і гралися, як разом працювали на городі та відпочивали на дачі… Коли ми підросли, було трохи сумно, навіть незвично, що тепер кожен окремо будує своє життя. Добре, що зараз є можливість час­тіше спілкуватися завдяки інтернету, мобільним телефонам, смартфонам.

— Ада-школярка… Якою Ви були в школі? Чим захоплювалися, про що мріяли?

— Навчалася я в Миргородській спецшколі-інтернаті для слабкочуючих дітей. Спочатку навчання давалося мені дуже важко, бо я починала вчитися в масовій школі російською мовою. Пам’ятаю свою першу вчительку Валентину Іванівну з Миргородської школи, яка часто залишала мене після уроків і вимагала, щоб я не лише гарно писала, а й вчила українську мову. Читати я не любила, тому що не розуміла зміст прочитаного. Українська мова на той час для мене була, на жаль, як іноземна... Згодом, коли перейшла до середніх класів, почала цікавитися географією, а пізніше — алгеброю, українською мовою, літературою, історією. Хочу сказати спасибі викладачам, які навчали мене і допомагали. В школі, як і всі учні, я займалася спортом, брала участь у художній самодіяльності, мала друзів.

Про що мріяла?.. На той час було важко обрати професію, вибір був обмежений: або піти працювати на УВП УТОГ, або працювати ще десь поза межами УТОГ.

— Зараз Ви — вчителька. Коли й чому з’явилась така думка і як легко було її реалізувати?

— Коли обирала професію вчителя, а точніше — вихователя, ретельно все обдумала — «за» і «проти». Мене на той час підтримав директор школи Іван Петрович Дем’яненко, який сказав: «Тоді не здавайся…» Хоча з першого разу я до педуніверситету не вступила, згодом все-таки стала його студенткою і закінчила навчання у 2009 році. Моїми однокурсниками були Ольга Біланова, Ірина Кучерявенко, Сергій Дяків, Віталій Радько, Ірина Гурак та інші.

— Сцена, клуб, творчість — це для Вас що?

— Я думаю, всі добре знають мою маму — Світлану Петрівну Лук’янову, людину, яка багато років працює на посаді заступника директора Полтавського ВП «Універсал» УТОГ, — як патріота нашого Товариства, активістку художньої самодіяльності, спортсменку. Саме вона подала нам, своїм дітям, гарний приклад — бути активними, небайдужими, займатися спортом, брати участь у художній самодіяльності.

Завжди буде слово «хочу», але щоб воно стало реальністю, я повторю те,
що мені свого часу сказав мій директор: «Тоді не здавайся…»

У БК УТОГ я прийшла, коли мені було 14 років, я попросила на це дозволу у мами, бо хотіла співати гарно жестовою мовою. Мама завжди була і буде для мене першою вчителькою. Хочу подякувати й колишньому керівнику Полтавського БК УТОГ Марині Олегівні Марчук — за надання допомоги у відборі гарних пісень та постановці жестів на репетиціях.

— На сцені Ви така яскрава, весела і смішна. Як виник цей образ? Хто є для вас взірцем й еталоном у творчості?

— Своїм сценічним образом я завдячую Наталії Борисівні Адамюк, яка керувала нашим гуртком клоунади — це вона «розкрила» мене, коли почала залучати до гри у сценках та клоунаді. Також хочу подякувати нашим акторам з колективу клоунади «Полтавські галушки» — Марині Кулинич, Івану Пономаренку, Геннадію Валюху, Леоніду Усенку, Олександру Бовканюку. Якби не вони, я б не була такою, яка зараз є.

— Щодня Ви заходите в клас і дивитеся в обличчя тих, хто завтра прийде нам на зміну. Якими ви їх бачите і чому б хотіли їх навчити?

— У школи, де я зараз працюю майже 20 років, були різні періоди у її діяльності — і падіння, і злети. Зараз тут гарний колектив. Разом з колегами ми працюємо для наших дітей, намагаємося дати їм щось нове, незвичне. Учні охоче беруть участь у різних заходах, таких, як нещодавня вистава «Наймичка» до дня народження Т.Г. Шевченка — за ідеєю вчительки української мови та літератури Т.В. Іванкової. До Нового року за ідеєю іншої моєї колеги — вчительки фізики Г.А. Дубини, у школі провели «Фестиваль казок», під час якого діти активно, разом з вчителями та вихователями, обирали казки і показували їх на сцені. Було дуже весело та креативно.

Зараз я працюю вчителем УЖМ та класним керівником 8 класу, а до цього була вихователькою. Казати правду — важка робота, але водночас цікава та творча. В класі у мене 2 хлопці та 6 дівчат. Діти різні, кожен особливий та цікавий по-своєму. Ми разом беремо участь у різних заходах, їздимо на екскурсії. Разом вчимося на помилках, разом радіємо та плачемо. Я б не проміняла їх на інший клас. Чи вони наша зміна на майбутнє? Для цього їм ще треба вчитися і вчитися. У мене в класі є діти — спорт­смени, є одна дівчинка, яка хоче бути дизайнером, хтось ще думає, ким бути, коли виросте. Так що сподіваємося…

— Ви — мама маленької донечки. Якою Ви бачите її у майбутньому?

— Так, я мама… Але не така вже вона й маленька, моя донечка. Хоча всі діти для своїх матерів завжди в душі будуть маленькими. Сара навчається в 4 класі, в тій самій школі, де я працюю. Цікавиться читанням, малює, як і всі діти, грається телефоном.

Яке її майбутнє? Нехай закінчить 4 клас, потім 5, 6... Важко сказати, ким вона буде, але я підтримаю її вибір і той шлях, який вона обере.

— За буденними турботами ми іноді забуваємо про головне. А що для Вас найголовніше?

— Що для мене зараз найголовніше, що я зараз хочу? Багато. Хочу, щоб закінчилася війна в Україні. Хочу, щоб рідні були здорові. Хочу, щоб наші діти мали мету у житті. Хочу, щоб школи-інтернати не закривали. Хочу, щоб організація УТОГ ще довго існувала та процвітала.

Завжди буде слово «хочу», але щоб воно стало реальністю, я повторю те, що мені свого часу сказав мій директор: «Тоді не здавайся…»




Підготувала Наталія КАМЕНСЬКА



газета Наше Життя

Тоді не здавайся! (Інтерв’ю з Адою Лук’яновою)

2020-03-30
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2020-03/1585558597_img_9723.jpg
Для нашої газети вже стало певною традицією запрошувати до розмови активних й ініціативних людей, які не обмежуються у житті чимось одним, а встигають проявити себе у багатьох сферах. Безсумнівно, яскравим прикладом є вчителька жестової мови Полтавської спецшколи-інтернату, а за сумісництвом — художній керівник Полтавського ОБК УТОГ Ада Миколаївна Лук’янова.
газета Наше Життя