Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Подарунок і собі, і іншим 6

Окончание. Початок 1 частини , 2 частини , 3 частини ,  4 частини та 5 частини

Єдина і неповторна

Валентина Іванівна Семенова
Голова Одеської обласної організації УТОГ

«Жизнь моя, иль ты приснилась мне?» Цими словами видатного російського поета С.Єсеніна Валентина Іванівна Семенова – голова Одеської обласної організації УТОГ – закінчила свій лист, якого написала мені 2-го липня 2003 року. А з самого початку цього листа відзначила: «Я совсем выдыхаюсь после таких масштабных мероприятий. Много мне стоит сил и здоровья, чтобы Одесса была на высоте…» Це дійсно так.

Одеська обласна організація УТОГ була і є флагманом у величезному океані під назвою Українське товариство глухих (УТОГ).

Протягом 40 років цю організацію очолювала глуха Валентина Іванівна Семенова – неабияка, обдарована Богом, талановита особистість, яка володіла організаторськими, діловими, творчими здібностями, умінням працювати з людьми, підтримувати їх ініціативу. Вона (невідомо як!) завжди встигала бути всюди: на зборах у трудових колективах, де працювали люди з вадами слуху, на спортивних змаганнях глухих, репетиціях колективів художньої самодіяльності, у відрядженнях по Україні і за її межами (Німеччина, Чехія, Болгарія, Румунія, Хорватія, Швеція, Молдова, Ізраїль).

Саме, завдяки їй, Одеська організація досягла великих успіхів у всіх сферах діяльності: виробничій, соціальній, громадській, просвітницькій, культурно-виховній. Під її керівництвом за підсумками роботи Одеська організація не раз визнавалася кращою у системі УТОГ, а Валентина Іванівна – кращим головою обласної організації.

Але це все було пізніше. А спочатку було недовге щасливе дитинство, а за ним горе і біда, які увірвалися у життя малої Валі і круто змінили її долю.

У спектаклі М. Зарудного

Валентина Іванівна народилася 23 лютого 1937 року у сім’ї службовця Івана Зиміна і його дружини Варвари на станції Даурія Борзянського району Читинської області. Бог обдарував дівчинку багатьма талантами. Вона росла і розвивалася, обганяючи своїх ровесниць. Рано почала читати і дуже полюбила книги. Любила співати і танцювати. Шила одяг своїм лялькам і робила різнокольорові дитячі іграшки. Примічаючи даровитість у дитини, батьки купили для донечки піаніно, запросили учительку по музиці і Тіна, так її звали батьки, почала з 4-х років пізнавати «ази» музики і досягла у цьому напрямку певних успіхів. Їй все добре вдавалося, бо вона мала хороший голос і слух, була, на диво, артистичною і мала хорошу пам'ять. Їй пророкували бути або піаністкою, або співачкою, або балериною. Та несподівано у сім’ю Зиміних увірвалося горе. Коли Ва лентині було 7 років вона тяжко захворіла на скарлатину. Тата дома не було. Він був на фронті і воював з німецькими фашистами, бо йшла Велика Вітчизняна війна. Мати з усіх сил старалася спасти донечку від смерті. Життя спасла, але дитина повністю і назавжди втратила слух. Тяжким був час. Життя було голодним. Щоб вижити мати продала піаніно, бо для чого, думала вона, глухій дитині воно було потрібно?!У 1945 році сім’я переїхала до Одеси і Валентина почала навчатися у Одеській спецшколі-інтернаті для глухих дітей, яку закінчила у 1954 році.

Балетний номер

В Одеському Товаристві глухих вона пройшла славний трудовий шлях – була і швеєю, і бібліотекарем, і культорганізатором, і заступником директора учбово- виробничого підприємства УТОГ. Працювала віддано і відповідально. Охоче приймала участь у громадському житті колективів, у яких працювала. Особливо любила художню самодіяльність. Тут вона танцювала, співала пісні і читала поезії, але вже не голосом, як бувало у дитинстві, а жестовою мовою. Виступала з балетними номерами. У 1959 році Валентина вийшла заміж за глухого Юрія Семенова, а через рік у них народився синочок Віталій. Юрій був для Валентини вірним другом, коханим чоловіком, надійною опорою.


Подружжя Семенових 1959 и 1962

У 1966 році Валентину Іванівну обирають головою Одеської обласної органі­зації УТОГ. Поєднуючи роботу з навчанням, у 1971 році вона успішно закінчила історичний факультет Одеського державного університету ім.І.І. Мечнікова.

При Семеновій Одеса стала центром передового досвіду. Валентина Іванівна була ініціатором багатьох заходів обласного і всеукраїнського значення. Вона активно приймала участь у громадській діяльності на вищому щаблі. Була членом Центрального Правління УТОГ, головою Одеської обласної спортивної федерації глухих та членом виконкому Спортивної федерації України, головою Ради голів обласних організацій УТОГ.Під її керівництвом драматичний, хореографічний колективи та агітбригада «Современник» завоювали звання «народних», створені вокально-інструментальний ансамбль і танцювальна група «Фенікс», яка стала лауреатом міжнародних конкурсів; створені клуби «Малышок» і «Хозяюшка». Спортивні команди глухих – футбольна, шахістів, борців – були одними з найсильніших у системі УТОГ.

Це не повний перелік її заслуг. Але саме за різноманітні заслуги Валентина Іванівна нагороджена відзнакою Президента України «За заслуги» третього ступеня. Також нагороджена медалями «За доблесну працю», «Ветеран праці», багатьма почесними грамотами Президії ЦП УТОГ, УРК профспілок та інших авторитетних державних і громадських організацій.

У квітні 1989 року Валентині Іванівні присвоєно звання «Почесний член УТОГ» – це найвища відзнака у системі УТОГ, а у червні 2006 року її прізвище занесено у Книгу рекордів УТОГ у номінації «Кадри УТОГ», бо не було за весь час існування УТОГ такого результативного керівника обласної організації, який би очолював її на протязі 40 років. Це справжній рекорд!

Валентина Іванівна – єдина і неповторна ОСОБИСТІСТЬ, немеркнуча яскрава зірка на небосхилі, приклад для багатьох.

У житті, яке прожила В.Семенова, було стільки подій, фактів і імен – всього не порахувати!

Моє знайомство з Валентиною Іванівною відбулося 22 листопада 1969 року у м.Львові, у дні святкування 30-річчя Львівської обласної організації УТОГ. На ці урочистості прибуло багато гостей, у тому числі голів обласних організацій УТОГ. У цей час я працювала юрисконсультом на Львівському паровозо-вагоноремонтному заводі (ЛПВРЗ). Керівництво Львівського обласного відділу УТОГ запросило мене на це свято як гостю, враховуючи, що у минулому я довгий час працювала перекладачем жестової мови у Львівській організації УТОГ. Цим урочистостям я присвятила свою поезію «К 30-летию Львовского облУТОГа», який прочитала під час концерту жестовою мовою. Ось так вона читається:

К 30-летию Львовского облУТОГа

Мы знали иго капитала
И беспощадный панский гнет,
Мы перевидели немало
Панов, хозяев и господ.

Повсюду рабство и неволя,
Недуг как цепи на руках,
Мы тяжкий груз своей недоли
Несли на сгорбленных плечах.

Кипела ярось в наших душах,
И голос разума кричал!
Господь на небе нас не слушал,
Земной закон для нас молчал.

Но грянул день! И яркий луч,
Над ширью западных земель,
Развеял мглу свинцовых туч,
Утихла буря и метель.

Преодолев стену невзгод,
Мы стали крепче и едины.
Объеденился весь народ
Советской вольной Украины.

Минуло время. 30 лет
Мы укреплялись год от года.
Идем дорогою побед
В одном строю всего народа.

Глухонемой, товарищ, друг,
Вгзляни! Как празднично и ясно
И сколько радости вокруг
У нас сегодня. Как прекрасно!

Пройди по дружным коллективам,
Где наши будни бьют ключом.
В труде свободном и счастливом,
Где друга чувствуешь плечо.

Сегодня, в праздник, все сердца
Покорны пламенным призывам.
Под сводом этого Дворца
Мы все горим одним порывом:

Вперед! Нас Родина зовет
В просторы знания и света,
Вперед! УТОГ нас всех ведет
К вершинам славных пятилеток.

Після концерту до мене підійшла з милою усмішкою дуже молода, красива жіночка і сказала: «Я Валентина Семенова – председатель Одесского облотдела. Хорошо знала Вашего папу Матвея Алексеевича Полякова. Я его очень уважаю. Он известный человек в обществе глухих. Ваше стихотворение мне очень понравилось и мне хочется, чтобы Вы его прочли у нас в Одессе. Мы часто проводим «голубые огоньки». Я Вас могу пригласить на один из них. Кроме стихотворения, хотелось бы, чтобы Вы нашим глухим, в виде бесседы или лекции, или за круглым столом (мы такое тоже проводим), дали ответы на ряд юридических вопросов, которые их интересуют в повседневной жизни. Не всегда можно иметь такую возможность, чтобы профессиональный юрист общался с глухими на их родном языке. А ещё Вы бы рассказали о своих родителях и о себе. Ведь это здорово, что Вы, дочь глухих родителей, закончили юридический факультет университета и приобрели престижную профессию. Для наших глухих, у кого есть дети, эта тема всегда является актуальной и волнующей.»

Слухаючи її тираду, я подумала про свою співбесідницю: «Нічого собі, хватка особа!» Я вивчала цю незвичайну жінку і дивувалася тому, як це одесити ризикнули після зверх досвідченого керівника, яким був Г.І.Кирика, обрати на його місце ще недостатньо досвідчену молоду жінку, якій у той час було всього-на всього 29 років. Але одесити не помилились! Честь і хвала їм!

зустріч залишила у моєму житті яскравий незабутній слід і послужила міцним фундаментом для встановлення дружби між мною і Валентиною Іванівною. Ця дружба вимірюється часовим періодом довжиною у 37 років. Вона цементувалася і підтримувалася періодичними зустрічами то у Львові, то в Одесі, постійним листуванням.

В Одесі Валентина Іванівна познайомила мене зі своєю мамою Варварою Іванівною і своїм чоловіком Юрієм. Це чудові люди. Варвара Іванівна з любов’ю і ніжністю багато чого розповіла про свою доню Валюшу-Тіночку, раділа її успіхам і переживала за її якісь невдачі. А Юрій обожнював свою дружину, був її щирим другом, розумів тяжкість тої ноші, яку вона взяла на свої плечі, працюючи головою обласної організації глухих і всіляко їй допомагав. Я сама була у великому захопленні, коли взнала, що вона поступила вчитися на історичний факультет Одеського університету ім.І.Мечнікова. Під час листування ми неодноразово обговорювали теми контрольних робіт, які вона готувала і здавала в університеті.

У 1974 році Валентина Іванівна мені написала: «Вы даже не представляете, какой груз свалился с моих плеч. Наконец-то мы закончили строительство спортивного комплекса УТОГ и сдали его в эксплуатацию. Радость глухих спортсменов трудно описать. Они обнимались и кричали как дети. В спорткомплексе всё что нужно есть: спортзалы, бассейн, душ, корты, гостиница и многое другое. Одесситы были и должны впредь быть лидерами спортивного движения среди инвалидов по слуху».

У відповідь я поздоровила її з цією знаменною подією і побажала їй і одеситам подальших успіхів у спорті.

Відкриття спортивного залу УТОГ

У червні 1975 року мені і моєму чоловікові при курйозних обставинах прийшлося познайомитися з цим чудовим спортивним комплексом. А було це так:

Я і мій чоловік вирішили провести свою відпустку в Одесі. Однак, всім відомо, що у літній час у цьому місті не так просто було отримати номер у готелю. Я звернулася до Валентини Іванівні з проханням забронювати для нас номер в якомусь готелю неподалік від моря. Прохання було виконано. Приїхавши до Одеси, ми поселилися у номері готелю «Пассаж». Все було чудово і ми раділи. Як виявилося, наша радість була передчасною. Вранці я подивилася на чоловіка і оторопіла. Все його тіло було червоним і у дрібнюсіньких язвочках. А чоловік, стоячи, чесав своє тіло до крові. Виявилось, що його покусали якісь паразити. Мене вони не чіпали, а чоловікові не повезло. Ранком я його обтирала «Горілкою з перцем» на всяк випадок прихвачену з собою. У цій якості вона послужила дуже добре. Саме за цим заняттям і застала нас Валентина Іванівна. Вона підняла «шумок», бурхливо «поговорила» з адміністратором готелю, забрала нас і помістила у двомісний номер готелю спортивного комплексу УТОГ, що по вулиці Сегедській. Тут я і мій чоловік по-справжньому відчули, що таке рай на землі.

Тем для розмов і листування у нас було багато і вони були найрізноманітніші. Немало уваги ми приділяли виробничій діяльності підприємств для глухих в Одеській області й у самій Одесі, про їх економічні досягнення, про успіхи у художній самодіяльності, гастролі творчих колективів, які демонстрували свої чудові виступи не тільки в Україні, а і поза її межами.

У 1998 році Семенова писала мені з превеличезним захопленням: «Вы даже не представляете, какое у нас есть чудо-ансамбль «Феникс». Это наша гордость! Этот ансамбль получил Гран-при в Румынии на международном фестивале современного танца среди неслышащих. А какие девушки-красавицы в этом ансамбле! А какая руководительница этого ансамбля! Её зовут Евгенией. Это фея! Это богиня! Писать об этом ансамбле – это значит ничего не сказать. Его надо видеть, смотреть и наслаждаться…»

З таким же запалом вона писала про молоду сімнадцятирічну одеситку Катерину Городецьку, яка за ініціативою Семенової, була направлена у Чехію на конкурс самих красивих нечуючих дівчат Європи і завоювала там титул «Міс Європа».

Дуже часто ми обмінювалися думками про систему і методи викладання у школах-інтернатах для глухих дітей.

У 2001 році наше листування було частішим і емоційним. Воно присвячувалося виходу у світ ювілейної збірки «Это наша с тобой биография», упорядником якої була Валентина Семенова. Це книга про історію Одеської обласної організації УТОГ, спогади старіших членів УТОГ, про різнобічну діяльність організації, газетні статті, різні фотографії. Для цього Валентина Іванівна приклала багато зусиль. Книга вийшла «на люди» і Семенова цьому дуже раділа.

Однак, найбільше вона мріяла написати книгу про те, як склалося життя у чуючих дітей, батьки яких були глухими. Вона знала, що серед них були вчені, педагоги, юристи, актори, оперні співаки, художники і інші. Її цікавили їх долі.

Не менш активним було листування з приводу моєї статті «Заглянемо у минуле», у якій я підняла питання стосовно історії УТОГ, бо деякі факти у ній були подані у перекрученому вигляді у виданій ЦП УТОГ книзі «В едином строю». Цей матеріал вимагав дуже великого і старанного вивчення архівних і історичних даних, звернення до багатьох організацій для отримання відповідей, які стверджували правдивість моїх доводів і помилковість викладених у книзі фактів, у тому числі і фактів, що торкалися історії спорудження у Львові першого комбінату глухих, пов’язаного з ім’ям Антонія Мейбаума – видатного педагога, вихователя, наставника і друга глухих Галичини, бувшого учителя, а пізніше директора Львівської школи-інтернату для глухих дітей. Ця стаття була опублікована у газеті «Наше життя» №36 і №37 у вересні 2005 рроку.

З цього приводу Валентина Іванівна мені написала: «Вы добыли очень ценные материалы… Я впервые узнала, что был такой человек, как Антоній Мейбаум…. Очень важно знать правду… В дореволюционное время немало было очень талантливых педагогов для глухих людей и о них надо вспоминать с благодарностью, а не опошлять…»

Валентина Іванівна була дуже уважна до людей. Завжди намагалася допомогти тим, хто потребував допомоги. Ця властивість її душі, серця і характеру проходила лейтмотивом через все її життя. Та й сама вона уміла сердечно і щиро дякувати тим, хто приділяв їй увагу. Для цього підбирала самі теплі й добрі слова.

Валентина Іванівна добре володіла гумором, уміла піднести неочікувані сюрпризи, які розбурхували кров і виштовхували із організму зайвий адреналін. Це добре я відчула на собі.

Пригадую такий випадок. Якось у 1996 році вона мені написала, що скоро відбудеться наша зустріч «с глазу на глаз», що ми будемо мати можливість отримати насолоду від розмови «сколько наши души пожелают…». Ця зустріч відбулася у березні 1996 року. Я підготувалася до неї і з нетерпінням чекала Валентину Іванівну. Нарешті, пролунав дверний дзвінок! Я розкрила двері і обійми, щоб її обійняти, та у мить оторопіла. Входить вона з усмішкою «від вуха до вуха», а за нею ще чотири людини, яких вона «прихватила» з собою – це голови обласних організацій УТОГ: Донецької, Чернігівської, Київської та Львівської. Я від такої несподіванки спочатку розгубилася. Мій адреналін вискочив з мене як «птаха з клітки». Прийшлося терміново організаційно перебудовуватися. Згодом все стало на своє місце. Гості, і я з ними, з цього приводу досхочу насміялися, нам було добре і весело. Ми щиро і цікаво поспілкувалися.

У 2006 році наше листування було активним, оскільки Валентина Іванівна почала збирати матеріали і писати начерки до задуманої книги «Золотий фонд Товариства», де велике місце відводилося дітям, які народилися у сім’ях глухих батьків. Ця тема її постійно хвилювала, бо і у неї був син, який у своїй долі про майбутнє остаточно ще не визначився.

У листі від 20 серпня 2006 року вона мені пише: «Меня красиво проводили на пенсию: с комплиментами, наградами, морем цветов и морем бурных аплодисментов. Мою фамилию даже занесли в «Книгу рекордов УТОГ», как единственного председателя проработавшего 40 лет в такой должности. Кажется я сделал все, что могла. Приобрели 4 компьютера, факсы, сделали ремонт крыши и фасада. Мы достигли высоких показателей в художественной самодеятельности и спорте. Так что отдохнуть от этих дел, действительно, пора. Так же пора и снять огромный груз ответственности за то, чтобы Одесса всегда была впереди…».

Ну як не схилити голову перед цією дивовижною жінкою! Її думки і серце продовжували знаходитися у стані піклування про Одесу і Одеську обласну організацію глухих, навіть тоді, коли її вже провели на заслужений відпочинок!

На її лист від 20 серпня я написала відповідь 27 серпня 2006 року і зібралася йти на пошту, щоб його відправити. На виході з квартири мене зупинив телефонний дзвінок. Задзвонив голова Львівської обласної організації УТОГ і сповістив мені сумну новину: «27 серпня померла Валентина Іванівна Семенова».

Мій лист залишився невідправленим і зберігається у мене так само, як зберігаються усі її листи, виписки із яких я навела у спогадах.


Єдине, що я зробила на згадку про неї, написала поезію «Помним…», яка надрукована у газеті УТОГ «Наше життя» № 33 від 03.09.2010 року і яка присвячена четвертій річниці з дня смерті Валентини Іванівни.



П О М Н И М

Есть в каждом городе места –
Их посещаем мы с волненьем,
Где тихо говорят уста
И сердце чувствует смятенье.

Смятенье от того, что мы живем,
А те уж больше не вернуться,
Что блага жизни мы берём,
А тем они не достаются.

И словно чувствуя вину,
Мы головы свои склоняем,
Не нарушая тишину,
Друзей, любимых вспоминаем.

Стоим, задумавшись подчас
Пред вечным домом наших близких,
Грусть и печаль в душе у нас –
Их не оденешь в обелиски.

Они в одно кольцо слились,
Им нет конца и нет начала.
Молитвы все переплелись,
Но жизнь не воскресить с начала.

И вот приходим мы сюда
Для тихого поминовенья
От нас ушедших навсегда,
Но не ушедших в мир забвенья.

Они теперь там не одни,
Их много в этом мире вечном.
Они как светлые огни
Горят в пространстве бесконечном.

Они в небытие ушли,
Оставив звездочки на небе,
Чтобы живые их нашли
И в соли, и в воде, и в хлебе.

Жизнь остается для живых,
Её, как дар, мы принимаем.
И тех, ушедших, дорогих,
С любовью в сердце вспоминаем.



Анна ПОЛЯКОВА



газета Наше Життя

Подарунок і собі, і іншим 6

2019-12-11
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2019-12/1575971223_edinstvennaja_.jpg «Жизнь моя, иль ты приснилась мне?» Цими словами видатного російського поета С.Єсеніна Валентина Іванівна Семенова – голова Одеської обласної організації УТОГ – закінчила свій лист, якого написала мені 2-го липня 2003 року. А з самого початку цього листа відзначила: «Я совсем выдыхаюсь после таких масштабных мероприятий. Много мне стоит сил и здоровья, чтобы Одесса была на высоте…»Це дійсно так.
газета Наше Життя