Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Подарунок і собі, і іншим 3

Поющие руки

Продовження. Початок 1 частини та 2 частини.

У колі вічної тиші

Перекладач – це звучить гордо!

Сталося так, що я довгий час працювала у системі Українського Товариства Глухих (УТОГ) перекладачем жестової мови для людей з вадами слуху, які все своє життя, або частину його прожили у колі вічної тиші.

УТОГ – це велика громадська багатотисячна організація, яка об’єднує людей з вадами слуху і через свою організаційну структуру (обласні, районні, територіальні, міські, первинні організації) проводить всебічну діяльність по соціальній реабілітації цих людей у різних сферах їх життя: трудовій, побутовій, культурно-просвітницькій, освітній, мистецькій, спортивній та інших. УТОГ має своє Центральне Правління (ЦП УТОГ) і Статут, згідно з яким проводить цю роботу.

Глухі – це особливий світ, своєрідна соціальна спільнота зі своєю мовою, своїм світоглядом і своїми формами спілкування. Не дивлячись на свою недугу, вони, поруч з іншими, довели свою здатність жити повноцінно, бути корисними суспільству, прославляти свою країну на вищих сходинках почесного п’єдесталу світу.

Потреба глухих у спілкуванні з людьми, а також між собою, спонукала їх розробити жестову мову. У кожній країні вона своя. Коли ж мова йде про спілкування глухих людей з чуючими, то постає необхідність у послугах перекладача жестової мови.

Дактильна азбука глухих

«Перекладач – це особа, яка займається перекладом з однієї мови на іншу» – саме таке визначення дається у тлумачному словнику видатного російського вченого В. Даля. Однак, якщо мова йде про перекладача для глухих, то цього визначення буде недостатньо. Бо мову звичайного перекладача треба слухати, а мову перекладача для глухих треба бачити. А якщо врахувати, що перекладач глухих нерідко виступає ще й у ролі вихователя, наставника, порадника, психолога і просто друга для таких людей, то це характеризує професію перекладача жестової мови, як специфічну. Не дивлячись на всі досягнення сучасної науки, медицини, техніки, появи найновіших слухових апаратів, мобільних телефонів і багато чого іншого, живого перекладача жестової мови ніхто і ніщо не може замінити. Ця професія є вкрай необхідною. Вона була, є і буде завжди затребуваною, престижною і почесною. Тож не дивно, що з плином часу все більше і більше зростає потреба у таких перекладачах. Збільшується і кількість бажаючих навчатися у спеціалізованих учбових закладах: інститутах, коледжах, на курсах і семінарах Міністерства освіти України і у системі УТОГ. Цьому сприяє ще й те, що жестова мова в Україні на державному рівні визнана засобом спілкування і навчання людей з вадами слуху.

Працю перек­ладача неможливо переоцінити. Всюди потрібна його допомога: на виробництві, у навчанні, у побуті. Робочий день перекладача насичений і різнобічний. Він надає допомогу перекладом під час зборів, виробничих нарад, при відвідуванні людей з вадами слуху поліклініки, лікарень, органів соціального захисту і правоохоронних органів, дитячих садочків, театрів та музеїв і багато багато іншого. В теперішній час послугами перекладача, у великій мірі, користуються канали телебачення. Все це потребує рук і доброго серця перекладача. За його допомогою люди з вадами слуху відчувають себе у суспільстві більш впевнено і комфортно.

Перекладачі жестової мови

Перекладачі жестової мови

Особливо успішни­ми є ті перекладачі, які народилися у сім’ях глухих батьків, бо вони більше знають про тонкощі їх життя у колі вічної тиші, їх страждання від обмежених можливостей. Такі перекладачі частіше і скоріше знаходять вірні рішення у непередбачува­них для глухих ситуаціях, примічають те, чого не примітять інші.

Перекладач за роботою

Я за роботою

Я одна із тих, яка народилася у сім’ї глухих батьків. Спочатку своєї трудової діяльності тривалий час працювала перекла­дачем жестової мови у системі УТОГ у Миколаївському, згодом у Львів­ському обласних відділах УТОГ, а пізніше у Львівському Будинку Культури глухих. Це було у 50-60-их роках ХХ–го століття, у період бурхливого розквіту діяльності Українського товариства глухих.

У ці роки ЦП УТОГ проводило у багатьох обласних центрах і, зокрема, дуже часто у Львові, різні багаточисленні заходи: з’їзди, конференції, семінари, республіканські спортивні змагання з різних видів спорту, конкурси винахідників і раціоналізаторів, огляди виступів колективів художньої самодіяльності, різноманітні виставки і багато чого іншого. Тож перекладачам жестової мови, у тому числі і мені, роботи вистачало. Їм приходилося працювати дуже напружено. У їх роботі, як і у роботі інших працівників, траплялися всякі пригоди та випадки: і веселі, і сумні, і неприємні, у яких перекладачі повинні проявити свій професіоналізм і уміння налагодити ситуації, які несподівано виникають. Тож від перекладача залежить дуже багато. І у моїй роботі таке бувало не раз.

Ось декілька прикладів.

Винний допінг

У липні 1944 року ЦП УТОГ відкликало мого тата з Узбекистану, де він працював директором Бухарських навчально-виробничих майстерень глухих. На той час частина території України вже була звільнена від німецьких окупантів і Центральне Правління призначило тата на посаду голови Миколаївського обласного відділу УТОГ, а також уповноваженим Товариства глухих по Херсонській області. Тато майже півроку працював без перекладача жестової мови. Їх просто не було. Ніяких. Ні хороших, ні поганих. Однак, таке становище довго продовжуватися не могло. Він вирішив на посаду перекладача призначити мене. На той час мені було всього 16 років.

16 років

Мені 16 років

Початок трудової кар’єри був для мене тяжким випробуванням. Вдень я працювала, а ввечері вчилася у вечірній школі робітничої молоді. Навантаження було дуже великим. Хоча я вже добре володіла жестовою мовою і ручною азбукою (дактилем), але, як перекладач, ще не сформувалася. Рівень моїх знань був дуже мізерним. Він був достатнім для перекладу розмов побуту, виробничої тематики, але не для перекладу виступів і доповідей на зборах, конференціях або перекладу лекцій.Одного разу я повинна була перекладати лекцію про міжнародне становище. Глухих ця тема завжди цікавила.

І ось приїхав лектор-військовий. Він ніколи не виступав перед такою аудиторією і дуже хвилювався. Але я хвилювалася ще більше за нього. Я розуміла, що моїх знань жестів для перекладу такої лекції вкрай недостатньо. Моє хвилювання було таким великим, що мене нудило від страху. Це не пройшло повз уваги тата. Оцінивши ситуацію, він вивів мене швиденько з Будинку культури на вулицю, підвів до бочки, де продавалося на розлив червоне кисле виноградне вино. Налив півсклянки вина і примусив мене його випити. Через декілька хвилин почуття нудоти і страху мене залишило і я заспокоїлась. Лекцію перекладала емоційно і впевнено. Як же здивувався лектор, коли після його виступу, глухі задавали йому по темі багато питань, на які він охоче відповідав. Він переконався, що вони зрозуміли все, про що він говорив. Глухі були задоволені, а я і лектор були просто щасливі.

Саме після цього нелегкого для мене випробування, глухі сказали татові, що у майбутньому я буду хорошим перекладачем, що для цього у мене є талант. Знали б вони як було насправді! Звичайно, я більше ніколи не скористалася таким «допінгом». То був перший і останній раз. Однак цей «раз» добре послужив мені, бо я набула впевненості і повірила у себе та свої сили. І коли мене запитували ким я працюю, я з гордістю відповідала: «перекладачем-дактилологом для людей з вадами слуху».

Пророцтво моїх Миколаївських глухих друзів збулося. Пройшов певний час і Центральне правління УТОГ занесло моє прізвище у список найкращих перекладачів жестової мови системи Українського товариства глухих.

2 : 0

ЦП УТОГ виділяло величезні кошти на розвиток спортивної діяльності глухих. У всіх областях для них створювалися спортивні секції, обладнувалися майданчики, будувалися спортивні зали, орендувалися стадіони. Для любителів спорту створювалися всі умови для заняття спортом і проводилися всілякі змагання з різних його видів: легкої і важкої атлетики, плавання, волейболу, настільного тенісу, шахів та інших.

Особливо популярним був футбол. Центральне правління проводило кожен рік зустрічі команд з футболу на першість УТОГ і вручало свій кубок команді-переможцю. Передували цьому зустрічі футбольних команд обласних центрів.

Львівська футбольна команда глухих була однією із сильніших у системі УТОГ. ЇЇ гравці багато чого знали із історії виникнення футболу і футбольних ігор, тому прагнули дотримуватися традицій футболу, які встановили чуючі Львівські футболісти ще у ХVIII-ому столітті. Саме тут, у Львові, у 1891 році викладач вчительської семінарії професор Ценар розпочав футбол. Він склав опис гри і привіз з Великобританії перший футбольний м’яч. У 1894 році у Стрийському парку було побудовано стадіон на 7 тисяч сидячих місць. А 14-го липня цього ж року вже відбувся матч між командами Львова і Кракова. Матч проходив до першого забитого голу і закінчився перемогою львів’ян. Він тривав всього 7 хвилин. На 6-ій хвилині переможний гол забив спортсмен Львова Володимир Хомицький – учень другого року навчання учительської семінарії.

У 2004 році, з нагоди відзначення 110-ої річниці першого матчу в Україні, у Стрийському парку Львова відбулося урочисте відкриття пам’ятника українському футболу.

Мені, як перекладачу глухих, нерідко приходилося супроводжувати Львівську команду глухих футболістів у інші обласні центри на футбольні зустрічі з такими ж командами глухих.

Одне із важливих правил гри футбольних команд глухих полягало у тому, що в іграх повинні приймати участь виключно глухі гравці-аматори, а не професіонали.

Цікавий випадок стався у вересні 1950-го року, коли Львівська футбольна команда глухих поїхала до Чернівців на футбольну зустріч з чернівецькою футбольною командою глухих. Проводилися відбірні ігри на першість системи УТОГ.

Львівську команду супроводжували директор Львівського будинку культури глухих, я, як перекладач жестової мови, і тренер команди. У Чернівцях нас зустріли дружелюбно, доброзичливо, з квітами, хлібом і сіллю. Усіх розмістили у чудовий готель, а потім організували автобусну екскурсію по місту. То була незабутня екскур­сія. Недаремно Чернівці вважа­ють одним з небагатьох міст України, яке справедливо на­зи­вають перли­ною архітектури.

Футбольна команда Львівського товариства глухих

Футбольна команда Львівського товариства глухих

Ми побачили Резиденцію православ­них митрополитів Буковини і Далмації, музикально-драматич­ний театр, міську ратушу, художній музей, Будинок-корабель, цікаві будівлі соборів і церков. Не дивлячись на те, що огляд визначних місць був скороспішним, все ж вражень було багато. А на другий день відбувся запланований матч між глухими футболістами Львова і Чернівців. Львівська команда була налаштована тільки на перемогу. І для цього були підстави, бо до її складу входили досвідчені і сильні гравці, які добре розуміли один одного, вміли вести грамотні спільні дії. І захисники, і півзахисники, і нападники вже мали немалий досвід у футбольних іграх системи УТОГ.І ось ми на Чернівецькому стадіоні. Всі напружено слідкували за грою. Чернівецька команда також була неслабкою і чинила сильний опір львів’янам. Особливо у команді суперників-чернівчан виділялися двоє гравців. Вони дуже швидко рухалися по полю, вдало пасували один одному м’яч і один із них на 20-ій хвилині першого тайму забив гол у Львівські ворота. Це було неприємною несподіванкою для львів’ян.

Тренер Львівської команди Микола Савченко був глухим і тому не міг чути те, що почула я. Ці двоє гравців Чернівецької команди, пасуючи один одному м’яч, нерідко супроводжували свої паси оплесками. Глухі можуть дарувати свої оплески іншим, але самі ці оплески не сприймають, бо їх вони не чують. То ж у мене закралася підозра, що у команді суперників замість глухих грають нормально чуючі футболісти. Свою підозру я тут же виказала нашому тренеру. Тренер з відповідною заявою звернувся до судді. Суддя з порозумінням віднісся до заяви і зупинив гру для того, щоб перевірити достовірність заявленого. Однак, він спочатку на мить розгубився, бо не міг зорієнтуватися як це зробити. Я запропонувала спосіб для виявлення підставних гравців. Попросила дозволу поговорити жестовою мовою з тим, хто був у підозрі. Суддя таку пропозицію підтримав. Тоді я підійшла до одного з підозрюваних і спитала: яке його прізвище, ім’я і по-батькові, коли він почав грати у футбол. Ні на одне питання він не міг відповісти жестами, а тільки усміхнувся і вийшов із ряду глухих футболістів, з якими грав в одній команді. Так поступив і другий гравець. Вони виявилися чуючими футболістами-професіоналами і саме завдяки їм був забитий гол. Суддя видалив їх з команди, анулював результат незакінченої гри. Гра розпочалася з початку.

Львів’яни, окрилені справедливим рішенням судді, як справжні «леви», вступили у гру. Вона була азартною, швидкою, цікавою, з красивими і вдалими пасами і закінчилася перемогою львів’ян з результатом 2:0.

Як там вже потім розбиралися з тренером Чернівецької команди, підставними футболістами, нас вже це не цікавило, бо ми везли у Львів перемогу.

На Львівському вокзалі нас зустрічали: керівництво Львівського облУТОГу, багато вболівальників та інших гостей з квітами і оплесками, які глухі бачили, але не чули. Мені ж, як перекладачу, дісталося «море квітів», «море» слів подяки і комплементів, що їх вистачило на все моє довге життя.

Знаменна подія

У грудні 1956 року у житті Львівських глухих відбулася велика знаменна подія – відкриття побудованого для них нового Будинку Культури. Це був справжній палац! З багатьма світлими кімнатами, великою сценою і великим глядацьким залом, просторою бібліотекою, чудовим фойє.У системі УТОГ приділялося велике значення культурно-виховній, просвітницькій діяльності, розвитку художньої самодіяльності і народної творчості. Серед глухих було і є дуже багато талановитих людей: аматорів-акторів, танцівників, співаків жестовою мовою, художників, вишивальниць, різьб’ярів, карбувальників та інших. Вони об’єдналися у гуртки по інтересах і приймали участь у різних заходах: зустрічах з цікавими людьми, виставках робіт народної творчості, різних конкурсах, виступах мистецьких колективів драматичного, хореографічного, танцювального, співу жестовою мовою.

Новий Будинок культури глухих у м. Львові

Новий Будинок культури глухих у м. Львові

Відкриття нового БК надихнуло глухих ще більш активніше приймати участь у діяльності різноманітних творчих гуртків.

Особливо популярними були виступи драматичного, хореографічного, танцювального колективів, співу жестовою мовою. Учасники цих колективів досягли таких вершин, що почали їздити на гастролі не тільки у міста Львівської області (Дрогобич, Трускавець, Перемишляни, Стрий, Броди), а і далеко за її межами (м.м.Москва, Тбілісі, Київ, Ужгород).

У таких поїздках творчий колектив завжди супроводжував диктор-перекладач жестової мови. Він потрібен був не тільки глухим, але і для нормально чуючих людей, які приходили на вистави глухих. Їх приходило завжди чимало. У таких випадках диктор-перекладач перекладав жестову мову на звичайну. Чуючі відвідувачі повинні були розуміти, що саме відбувається на сцені і про що йдеться мова. І тому такому перекладачу відводиться надзвичайно важливе місце. Він повинен бути і сам «трохи» актором. Голосовий переклад повинен бути виразним, чітким з передачею емоцій, які показують глухі на сцені, щоб чуючий глядач сприйняв як такий, що звучить зі сцени. Від такого перекладача у великій мірі залежить рівень оцінки успіху виступаючого колективу. Талановитість і майстерність його учасників оцінювали не тільки звичайні глядачі, а й професіональні актори.

Львівяни у Москві

У червні 1955 року творчий колектив побував на гастролях у Москві. Львів’яни повезли туди велику мистецьку програму: балет «Бахчисарайський фонтан» по поемі О.С.Пушкіна у хореографічному виконанні, танці народів світу, пісні жестовою мовою. Показ відбувався у прекрасному Московському Будинку Культури глухих, при якому діяв театр міміки та жесту глухих. Виступ Львівських учасників відбувався у музичному супроводі під піаніно. Присутні на виставі ніяк не могли зрозуміти, як саме глухі «чують музику», адже вони не чують, а у них все добре виходить під музику. А цей «секрет» знали хореограф-постановщик-акторка Львівського театру опери та балету М.Ужанська і музичний супроводжувач М.Макаров, які довгий час працювали з глухими самодіяльними акторами і танцювальниками.В якості гостей на виставі були присутні дуже відомі на той час народна артистка СРСР О.О.Яблочкіна і заслужений (а пізніше народний) артист СРСР І.М.Смоктуновський. Вони були у захваті від побаченого, дали високу оцінку майстерності виступаючих і сказали, що таким самодіяльним акторам можуть позаздрити актори-професіонали.

Львівський творчий колектив у Москві

Львівський творчий колектив у Москві

Далі буде.




Анна ПОЛЯКОВА



газета Наше Життя

Подарунок і собі, і іншим 3

2019-11-01
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2019-10/1571737861_seminar-perevodchikov-1958-lvov.jpg Сталося так, що я довгий час працювала у системі Українського Товариства Глухих (УТОГ) перекладачем жестової мови для людей з вадами слуху, які все своє життя, або частину його прожили у колі вічної тиші.
газета Наше Життя