Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Подарунок і собі, і іншим 2

Продовження. Початок 1 частини.

Білі троянди

У липні 1997 року доля подарувала мені незабутнє знайомство з художником Володимиром Івановичем Кононовим, полковником у відставці.

А було це так.

Кононов В.І.

Задовго до нашого знайомства, 8 березня 1961 року, я приймала участь у міжобласній виставці художників, присвяченої Міжнародному жіночому дню. Вона відбулася у Львівському Будинку офіцерів Прикарпатського військового Округу (ПрикВО).Я принесла для показу свою роботу «Портрет мами», вишиту на звичайній ножній швейній машинці і зайняла перше місце у номінації «Портрети». Для мене це було великою подією і великим успіхом, бо це свідчило про те, що на вищому щаблі прийшло визнання моєї вишивальної майстерності. Пізніше, на багатьох виставках, в яких я приймала участь, постійно виставляла цю картину і завжди отримувала від гостей виставок схвальні відгуки і слова подяки.

Кононов В.І.

Цілий ряд обставин примусили мене зробити у вишиванні творчу паузу тривалістю у 33 роки. І тільки тоді, коли вийшла на пенсію, досхочу віддалася своєму улюбленому захопленню. Одночасно відчувала потребу бути членом якогось творчого об’єднання. Хотілось спілкуватись з іншими майстрами народної творчості. Знайомі порадили вступити до творчого об’єднання художників-аматорів «Джерело». Поговорила з головою цього об’єднання паном Є. Добушовським. Він сказав, щоб я 27 липня 1997р. прийшла на збори художників цього об’єднання і принесла кілька своїх картин. Там буде вирішено питання, яке мене цікавило. У призначений день «озброївшись» кількома картинами, у тому числі і портретом мами, я переступила поріг залу, в якому повинні бути збори. Людей було багато. Почалися збори. Голова представив мене колективу і попросив розповісти про себе і про мій мистецький доробок. Напоказ були виставлені картини, які я принесла. Голова і присутні оглянули їх, заслухали мій виступ, задали кілька питань, на які я охоче відповіла. Присутні дуже позитивно оцінили мої роботи. Таким чином відбулася своєрідна атестація і я отримала статус члена Об’єднання художників-аматорів «Джерело».

Після закінчення зборів до мене підійшов один із присутніх художників. Дружелюбно усміхнувся, поздоровив мене з цією подією і сказав, що мої роботи йому сподобалися. Підкреслив, що вони майстерно виконані, дуже цікаві і що він ніколи не бачив вишивання на швейній машині. Особливо багато схвальних слів він адресував роботі «Портрет мами».

Цим художником виявився Володимир Іванович Кононов. Так розпочалося наше знайомство.

У цьому колективі було дуже цікаво і комфортно. Та на жаль Об’єднання «Джерело» проіснувало недовго. З різних причин, незалежно від його членів, воно у 2002 році розпалося і перестало існувати.

Святкування Дня художника у мене дома

Ціла група бувших «джерелян» перейшла в Об’єднан­­ня народних майстрів при Львівському держав­ному обласному Центрі народної творчості і культурно-освітньої роботи (ЛДОЦНТ і КОР). Це Об’єднання було багаточис­ленним і тому окремі його члени почали групуватися по інтересах. Так створилася одна невеличка група із шести майстрів, в яку увійшла я, Кононов і ще четверо членів об’єднання. Ми здружилися і трималися один одного.Крім зборів, ми часто зустрічалися разом у наших домівках. Святкували різні урочисті дати: 8 березня, 1 травня, 9 травня – День Перемоги, дні народження. Особливо цікаво відзначали День художника. Кожен приносив свої роботи. Ми їх обговорювали, ділилися враженнями, говорили про живопис, вишивання, карбування і багато чого іншого. Найчастіше збиралися у мене дома. Нам було приємно, цікаво, весело і затишно.

Десь у середи­ні 2003 року ме­­ні захотілося виши­ти кра­сиві соняшники і я звернулася до колег-художників з прохан­ням дати мені їх на певний час з повер­ненням після того, як я їх вишию. Воло­ди­мир Іванович сказав, що у нього є кілька картин з соняшни­ками. Запросив мене до своєї оселі, щоб я вибрала ті, які мені сподобаються. Ми до­мо­­вились про зустріч і я прийшла до нього додому. У першу чергу він познайомив мене зі своєю дружи­ною Валентиною Олексіївною. Вона була милою, привіт­ною і гостин­ною. Одразу запропонува­ла чай зі своїм печивом. Від чаю я відмовилась, але попросила показати картини, які Володимир Іванович намалював. Усі кімнати (а їх чотири) були прикрашені його роботами. Пейзажі й натюрморти зачаровували. На них можна було дивитись з насолодою довго-довго. Натюрморти з квітами непере­вершені. А з яблуками, персика­ми, виноградом, мандаринами, яго­да­­ми, гарбузами і кавунами сприй­ма­лися так натураль­но, що хотілося протягнути руку, взяти їх і з’їсти. Я була під великим враженням від усього того, що побачила.


Я задала Володимиру Івановичу кілька питань, на які він охоче відповідав. Сказав, що народився у м. Ташкент у 1927 році. Закінчив середню школу. Паралельно навчався у музичній школі гри на скрипці. У 1945 році був призваний у лави Радянської армії, в якій прослужив 42 роки. Закінчив військове училище. Дослужився до полковника. Останнє його місце служби – Прикарпатський військовий Округ на посаді помічника командуючого військами ПрикВо. Малюванням цікавився з дитинства, але живописом серйозно почав займатися у Львові після виходу на пенсію. Його вчителем і наставником був професійний живописець Сергій Степанюк. Картини Володимира Івановича експонувалися на багатьох виставках не тільки у Львові, а і поза його межами. Багато із них знаходяться у приватних колекціях. Одна картина на сакральну тематику великого розміру освячена, набула силу ікони постійно знаходиться (більше 30 років) у поважній частині Львівського Храму святого апостола Андрія Первозванного за царськими Воротами і Алтарем української автокефальної православної Церкви. Це свідчить про велику значущість ікони.

Картина «Різдв’яник». Дарунок Кононових

Він пишався своєю дружиною, говорив, що вона найкраща господиня і кулінарка у світі. Я відчувала, що затрималася у Кононових, взяла картину з соняшниками і поспішила на вихід.

Прощаючись, Валентина Олексіївна сказала: «Когда Вы будете возвращать эту картину, то, пожалуйста, прошу Вас, если это возможно, принесите вышитую картину. Я никогда не видела вышивания на обыкновенной швейной машинке. Это так интересно.» Я пообіцяла, що її прохання виконаю.

Я виконала свою обіцянку. Вишила картину і понесла її разом з тою, що Володимир Іванович мені дав. По дорозі купила, замість букета, вазон з квіткою, яка мені дуже сподобалася. Називають її «Різдв’яником», бо вона зацвітає зимою на Різдво Христове. Я подумала: хай взимку, коли за вікном буде сніг і холод, Кононови будуть тішитися красотою цієї квітки. Прийшла до них, подарувала квітку, повернула Володимиру Івановичу його картину і показала свою роботу. Їм вона сподобалась. Валентина Іванівна сказала, що мої соняшники дуже красиві, кращі ніж ті, з яких я вишивала.

Як же я була здивована і розчулена, коли на мої 75 років (19 лютого 2004 року) на зборах у нашому творчому колективі поздоровляли мене з Днем народження, Володимир Іванович подарував мені картину з квіткою «Різдв’яник», яку він намалював з тої, що я літом подарувала йому і його дружині. Квітка пишно розцвіла у січні і Володимир Іванович намалював чудовий натюрморт, додавши до квітки яблука і надпитий бокальчик вина. На зворотній стороні картини написано: «Уважаемой Анне Матвеевне в День рождения. Валентина Алексеевна и Владимир Иванович. 19.02.2004г.» Це був божественний подарунок!

Валентина Олексіївна тяжко хворіла, однак старалася цього нікому не показувати. А хвороба робила своє підле діло. Вона померла 9 червня 2007 року.

Володимир Іванович тяжко переживав таку втрату і горе, яке його спіткало. Хвороба і роки (16-го серпня 2007р. йому виповнилося 80 років) давали про себе знати. Його мучила самотність і тяжкі спогади про минуле життя. Він похоронив сина, якому було майже 50 років. Донька виїхала за кордон і зв'язок з нею обірвався. Дві онуки (доньки сина) і невістка більше переймалися своїм життям. Всі ці переживання впливали на стан його здоров’я, особливо на нервову систему і психіку. Він став більш нервовим, роздратованим, нестриманим. Його друзі, і я у тому числі, старалися якомога йому допомогти. Найбільше він піддавався моєму впливу, бо інші на той час не пережили таку купу горя, як він. Не до кінця його розуміли і сприймали поведінку Володимира Івановича кожен по-своєму. Я його розуміла більше, чим інші, бо у минулому, тяжко переживала смерть свого чоловіка і добре знала ціну самотності. Спрацювала ще й професійна звичка, яку я набула у минулому, працюючи перекладачем жестової мови для людей з вадами слуху, тобто допомагати, допомагати і ще раз допомагати. Тому я була більш терпелива до Володимира Івановича чим інші. Бути другом за столом – це одне, а терпеливо допомагати людині у тяжких ситуаціях – це зовсім інше.

На початку червня 2008 року Володимир Іванович звернувся до мене з такими словами: «Вы знали мою жену Валентину Алексеевну. 9 июня исполняется годовщина, как она ушла из жизни. Не могли бы Вы поехать со мной на кладбище. Мне одному ехать туда очень тревожно.» У такому проханні я не могла йому відмовити. І ми поїхали. Зробили порядок на могилах дружини і сина, які поховані поруч, а потім обходили могилу мами, яка похована на тому ж кладовищі, але у другому місці. Володимир Іванович наплакався, потім заспокоївся. Я його не втішала, а більше мовчала. Він був дуже задоволений і щиро мені дякував за таку послугу. Після цього випадку він «потеплішав», став більш говірким і стриманим. У подальшому ми відвідували кладовище разом, часто спілкувалися по телефону, зустрічалися на зборах, рідко у нього дома і частіше у мене дома. І завжди, коли він приходив до мене, дарував мені букет білих троянд. Не було такого випадку, щоб він прийшов без них. Вибирав найкращі і вмів їх елегантно дарувати. Приходив із солодощами і вмів чудово пригощати. Ми чаювали, вели цікаві бесіди. Він давав багато порад по живопису, якими можна було скористатися при вишиванні. У творчій співпраці я вишила кілька великих робіт з його картин. Це «Калина з грибочками», «Зима у Карпатах», «Червоні троянди», «Над Дніпровою сагою». Я їх демонструвала на виставках. Ті хто їх побачив були у захопленні від




Мої картини, вишиті у творчій співпраці з Кононовим

19 січня 2009 року Володимир Іванович прийшов до мене з букетом пречудових білих троянд, тортом і цукерками. Запропонував разом відзначити свято Водохреща. Це було дуже мило з його боку. На той час йому було неповних 82 роки, а мені майже 80. Наша зустріч носила відтінок романтичності. Мені було цікаво. Я подумала: а якій жінці, не дивлячись на поважний вік, не сподобався би такий приємний сюрприз!? Це був дарунок від Бога. Начаювавшись, наговорившись, він відправився додому. А я, під впливом нашої зустрічі і натхнення, яке на мене зійшло, сіла і написала поезію «Белые розы», яку йому присвятила, а згодом подарувала. Він був щасливий і радів такому подарунку.

Белые розы

Белые розы, красивые розы
В праздник святой подарили Вы мне
И пробудили уснувшие грёзы,
Что приходили ко мне лишь во сне.

Явь оказалась сильней сновидений,
Трудно поверить таким чудесам,
Вы, как вершитель прекрасных творений
Мысли мои вознесли к небесам.

Жизнь зазвучала совсем по-другому –
Хочется думать, творить и мечтать,
Надо пройти часть пути по-иному,
Чтобы волшебное диво познать.

Но как увеличить время познаний,
Если вся жизнь почти позади?
Но не погасли искры желаний
И хочется чуда еще впереди!

И чудо свершилось: в день Иордана
Вы посетили обитель мою,
Будто крестили водою Ивана
Белые розы и нежность свою.

В зимнее время живые розы
Вы подарили мне, друг дорогой,
Словно весенние ранние грозы
Душу омыли святою водой.

Наталя Каменська у мене у гостях

Невдовзі, після моєї зустрічі з Володимиром Івановичем, у мене у гостях побувала із Києва головний редактор газети «Наше життя» УТОГ Наталя Каменська. Вона прочитала мій вірш і сказала: «Це диво із див». Забрала його текст і надрукувала у газеті №6 від 13 лютого 2009р (напередодні мого дня народження), помістивши його у рубрику «Какого цвета любовь?»Володимир Іванович жив у своїй квартирі, а я у своїй. Ми продовжували зустрічатися. Наше знайомство тривало 7 років. Хвороба знесилювала його. Двічі він стаціонарно лікувався у неврологічному відділенні військового шпиталю. Я приходила до нього щодня. Лікування йому мало допомогло. Склеротичні прояви стали частішими.

16 серпня 2015 року йому виповнилося 88 років, а через 10 днів його серце перестало битися.

У день похорон, у каплиці, де відбувалася панихида по померлому Володимиру Івановичу, я поклала на нього букет білих троянд.

Далі буде.




Анна ПОЛЯКОВА



газета Наше Життя

Подарунок і собі, і іншим 2

2019-07-24
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2019-07/1562587537_kononov_.jpg У липні 1997 року доля подарувала мені незабутнє знайомство з художником Володимиром Івановичем Кононовим, полковником у відставці. А було це так.
газета Наше Життя