Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Подарунок і собі, і іншим

Одна з давніх авторів газети «Наше життя» Анна Матвіївна Полякова відсвяткувала 19 лютого цього року свій поважний ювілей. До нього вона зробила всім нам і собі також неоціненний подарунок — книжку спогадів, у якій чимало цікавих сторінок присвячено Товариству глухих і нечуючим людям. А ще її друзям, які щирим приязним словом зверталися до глухих. Отже, читайте, цінуйте і пам'ятайте! Дякуємо Вам, Анно Матвіївно! Здоров'я та активного довголіття Вам! Низький Вам уклін!


У цій збірці автор ділиться з читачем своїми враженнями, отриманими від незвичайних знайомств з цікавими людьми, які залишили знаковий слід в її житті.

До збірки увійшли спогади, написані впродовж 2018 року. В оформленні збірки використано фотографії з альбомів автора та газет 1946-2018 років.

19 лютого 2019 року автор відзначила свій ювілей – 90 років від дня народження.


Життя дарує нам зустрічі та знайомства. Вони бувають цікавими і нецікавими, звичайними і незвичайними, короткими і довготривалими, миттєвими і на все життя. Вони можуть внести суттєві корективи у наш світогляд і громадянську позицію до всього того, що відбувається навколо нас.

Дякую Богу і долі, що подарували мені таке щастя.

Автор


Про автора

Полякова Анна Матвіївна народилася 19 лютого 1929 року на Луганщині у сім`ї батьків – Матвія Олексійовича Полякова і його дружини Марії Федорівні, які у дитинстві від хвороби втратили слух.

Пережила Велику Вітчизняну війну (1941 -1945 р.р.) і те лихоліття, яке прийшлося зазнати, зробило її завчасно дорослою.

Трудову діяльність розпочала з 16 років в якості сурдоперекладача – дактилолога (перекладача для людей з вадами слуху) у Миколаївському, а пізніше у Львівському обласних відділах Українського Товариства глухих (УТОГ), пропрацювавши на цій посаді 15 років.

У вересні 1946 року разом з батьками приїхала до Львова.

У 1953 році закінчила юридичний факультет Львівського державного університету ім.І.Франка. 35 років працювала на різних юридичних посадах (народний слідчий, юрисконсульт, член Львівського обласного суду, старший консультант по правовій роботі у народному господарстві відділу юстиції Львівського облвиконкому).

Активний публіцист. Має багато публікацій на правову і соціальну тематику. Багато її статей, нарисів, есе, поезій публікувалося і публікується у різних виданнях: газетах, журналах, збірках.

Захоплюється поезією. Любить класичну музику.

Майстер художньої вишивки на звичайній швейній машині. Довгі роки є членом Об’єднання народних майстрів при Львівському державному Центрі народної творчості і культурно-освітньої роботи. Учасниця багатьох обласних і міжобласних виставок. На її рахунку 14 персональних виставок.

Її картини до цього часу прикрашають оселі наших співвітчизників, офіси редакцій газет («Наше життя», м.Київ) журналу («Український пасічник», м.Львів), Львівської обласної і Стрийської районної спілок пасічників, Львівських музеїв («Історії релігії» і «Музично–меморіального Соломії Крушельницької», «Музей-майстерню Теодозії Бриж». Чимало робіт знаходяться у приватних колекціях як в Україні, так і поза її межами (США, Польща, Росія, Німеччина, Франція, Молдова, Азейбарджан).

Про її творчу діяльність багато писалося у газетах та журналах, розповідалося у радіопередачах. Разом з художніми вишитими картинами неодноразово показували по телебаченню.

За вагомий внесок у розвиток і популяризацію народного мистецтва в Україні нагороджена великою кількістю Грамот і Подяк обласних центрів народної творчості і музеїв України, Ювілейною монетою, яка була випущна на відзнаку 125-річчя від дня народження Соломії Крушельницької.

Її ім’я занесено до енциклопедично-біографічного довідника «Новітня історія України» Нові імена. Львівщина і Львів’яни», виданого у 2004 році.

У Львівському міському територіальному центрі соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, в якому стоїть на обліку, займає активну громадянську позицію, сприяє проведенню багатьох тематичних, культурно-просвітницьких заходів.

У цьому осередку їй присвоєно звання «Гордість територіального центру».


Мова сердець

У 1949-1950 роках я навчалася на другому курсі юридичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка. Якось моя близька подруга-однокурсниця запропонувала мені піти у гості до старшокурсників філологічного факультету, які у великій аудиторії влаштовували літературні «капусники». На таких зібраннях вони читали свої поезії, уривки із написаних нарисів, оповідань, есе. Я охоче прийняла її пропозицію. Нікого із студентів філологічного факультету я не знала. Слухала їх виступи з великою цікавістю. Звернула увагу на одного із студентів. Він був високим струнким брюнетом з красивими рисами обличчя. Читав свої поезії чітко і емоційно. Я спитала у своєї подруги: «Хто він такий є?». Вона відповіла: «Це студент четвертого курсу філологічного факультету відділення української мови і літератури Василь Колодій». Більше нічого і ні про кого не розпитувала, а уважно слухала виступи. Після такого очного маленького знайомства на відстані з В. Колодієм, я його ніколи не бачила і нічого про нього не чула. Хіба могла я тоді знати, що мине дуже багато років, більше як півстоліття, і я дізнаюся про життя і творчість Василя Семеновича Колодія, відомого українського поета, багато цікавого, дивовижного і несподіваного. З0-го жовтня 2008 року по Львівському радіо я почула таке оголошення:

Василь Колодій

«Львівська організація національної спілки письменників України запрошує мешканців Львова взяти участь у церемонії, присвяченій відкриттю меморіальної таблиці поету Василю Колодію, яка відбудеться 01 листопада 2008 року у м. Львові по вул. Шота Руставелі, 1. Початок о 12-00».

Почувши таке оголошення я здригнулася. Як у тому калейдоскопі, перегорнула роки свого життя, пригадала той «капусник», який винирнув із моєї пам’яті як «одиноке вітрило».

Марія Іванівна Муха-Колодій

1 листопада я пішла на оголошені урочистості, щоб взяти участь у цій церемонії. Людей прийшло багато і виступаючих було чимало.

Мою увагу привернула дружина поета Марія Іванівна Муха-Колодій, яка доклала чимало зусиль і старань для того, щоб меморіальна дошка була відкрита на будинку, в якому поет довгий час жив і творив і в якому помер 2 лютого 1992 року.

З якихось невідомих мотивів мені захотілося познайомитися ближче з цією милою, красивою жінкою і дізнатися про поета більше. Я перша зробила крок до особистого знайомства з Марією Іванівною. Подзвонила їй додому і щиро сказала, що хочу з нею познайомитися. Вона відповіла, що немає до цього ніяких заперечень, віднеслася до мого прохання доброзичливо і ми домовилися про нашу зустріч у неї дома. На жаль, по причині її нездоров’я наша зустріч у призначений день не відбулася. Відбулася ж вона тільки 11 березня 2009 року.Передчуття не підвело мене! Спілкування з дружиною поета було дуже приємним, цікавим і, навіть, плідним.

Марія Іванівна розповіла, що Василь Семенович родом із села Куманівці, що на Вінничині. Довгий час жив у Львові. У 1951р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. З-під його пера вийшло близько 20 збірок поезій. Ряд віршів поета перекладено російською, білоруською та болгарською мовами. Він і сам активно перекладав повість білоруського письменника Янки Бриля «Остання зустріч», поезії Максима Танка, Расула Гамзатова, вірші поетів молдавської,, грузинської, вірменської літератур.

Його поетичний світ був широким і разлогим, наповнений любов’ю до рідної землі і людей, наснаженим вірою у велику правду життя, у могутність українського народу. Його вірші мудрі, щирі, сердечні.

Ми довгий час вели бесіду. Марія Іванівна дуже зворушливо розповідала про Василя Семеновича, читала його поезії із збірок «Снага», «Отчий поріг», «Доля», «На орбіту щастя». Як же я була здивована, коли у його збірці поезій «Поклик весни» прочитала вірш «Мова сердець», присвячений учням Львівської школи глухонімих. Рядки цієї поезії мене зворушили своїм глибоким соціально-філософським і психологічним змістом, громадською позицією і розумінням людей позбавлених слуху, до яких я і по життю, і по роботі мала пряме відношення.

В. Колодій був небайдужим до нечуючих, співчував їм, дивувався і радів успіхам, яких вони досягли у своєму житті, праці, спорті, творчості.

У Львівському Будинку культури глухих використовувалися різні форми, способи і методи роботи з нечуючими. Однією з таких форм роботи були зустрічі з письменниками, поетами, знайомство з їх творчістю і особистим життям.

У 1998 році поет В. Колодій неодноразово відвідував школу-інтернат для глухих дітей, а також побував у гуртожитку працівників підприємства нечуючих «Силует», виступав у Будинку культури глухих. Саме ці зустрічі надихнули поета написати поезію «Мова сердець». Зміст її примушує задуматись над людськими цінностями.


В. Колодій

«Мова сердець»

Учням Львівської школи глухонімих

Не той глухонімий, кого нещадно доля
жорстоко обійшла і прирекла на сум,
а той, хто до людей не йшов з добром ніколи,
хто серцем є глухий до їх страждань і дум.

Ти ж, друже, мов орган, весь почуттями повен,
для тебе світ встає у звабі і красі.
Та ж був і він глухий, нескорений Бетховен,
а чув таке в житті, чого не чули всі.

У пантомімі рук – і заклик і бажання,
і музика, і крик бентежної душі,
я чую пальців спів, що мовлять про кохання,
я бачу їхній гнів до тих, що їм чужі.

Глухонімі не ви – вам в праці день стрічати,
леліяти малят, творити майбуття,
і серцем до людей, до сонця промовляти,
і слухати дзвінку симфонію життя.


Говорили ми і про особисте. Марія Іванівна була щирою і відвертою. Розповіла, що життя з Василем Семеновичем було непростим, оскільки він, до одруження з нею, тричі вже був одруженим. Та ті шлюби із різних причин розпалися. Однак, у кожної з тих дружин бути діти. У першої та другої дружини по одній донці, у третьої – два сини. При розірванні з нею шлюбу старший син Олександр, якого батьки звали Лесиком, жив з батьком, а молодший, Володимир, залишився з мамою.

У Марії Іванівни з Василем Семеновичем спільних діточок не було, тому вона прийняла Лесика як рідного. Відносилася до нього чуйно і приділяла йому багато уваги.

Василь Семенович з Марією Іванівною прожив найдовше – двадцять років. Це було його останнє кохання.

Він був глибоко вразливою людиною, з вибуховим характером, ревнивим. Міг у будь-який час привести до хати друзів і частенько такі спілкування проходили за чаркою. Було і таке, що особисту образу переносив на рідних і близьких людей. Тоді розпочиналася сімейна «буря». Однак вона була незатяжною і скоро вщухала. Із того, як Марія Іванівна розповідала про Василя Семеновича було видно, що вона його по-справжньому безмежно кохала і тому багато дечого йому прощала і вибачала. Розуміла його, відчувала його поетичний талант, любов, доброту і ніжність, які він їй дарував. Відчувала також велику вдячність за гарячу участь у вихованні його сина Олександра. З великим болем і сумом розповідала вона про те, які прикрощі прийшлося їй пережити і перетерпіти, коли звернулася до керівництва Львівської міської Ради з проханням дозволити похоронити В.Колодія на Личаківському кладовищі у пантеоні для письменників і поетів. Їй у цьому проханні було категорично відмовлено. Їй довелося хоронити його у її родинному гробівці там, де поховані її мама і три сестри. Марія Іванівна сказала і про те, що витратила багато сил і здоров’я на упорядкування книги «Спогади про Василя Колодія», яка, при великій допомозі друзів, готується до видання. Хвилювалась, щоб її не підвело здоров’я і щоб вона встигла при житті побачити примірник надрукованої книги.

Ми розпрощалися дуже тепло і сердечно. Пообіцяли одна одній, що ще зустрінемося і не один раз.

Я вийшла від Марії Іванівни, наповнена сильними враженнями і з бажанням написати хочаби кілька слів про нашу зустріч.

Повернувшись додому, не гаячи часу, взялась за перо і написала на одному подиху невеличку статейку «Цікаве знайомство» і відправила її разом з поезією «Мова сердець» до Києва редактору газети «Наше життя» Українського товариства глухих і попросила редактора, якщо це можливо, надрукувати статтю до 24 квітня, тобто до ювілейного дня народження Марії Іванівни, до її 75-річчя (вона народилася 24 квітня 1935 р.)

Редактор віднеслася до прохання з розумінням. Стаття була надрукована у газеті № 15 від 17.04.2009 року. У ній же одночасно було надруковано від імені редакції поздоровлення ювілярці з найкращими побажаннями. Два примірника газети терміново редакція вислала мені з розрахунком, щоб один примірник було подаровано Марії Іванівні.

Я зателефонувала Марії Іванівні та повідомила про таку новину. Вона дуже втішилася почутим і попросила мене, щоб я, негаячись, прийшла до неї. І я прийшла. Однак, на цей раз вона почувала себе поганенько, тому ми говорили мало. Щоб не втомлювати її, я поспішила з нею попрощатися.

Газету «Наше життя» зі статтею вона передала редактору видавництва «Каменяр» Дмитру Івановичу Сапізі. Він її помістив у книгу «Спогади про Василя Колодія». Книга вийшла у світ наприкінці 2011 р. Марія Іванівна дочекалася того часу, коли її руки тримали примірник вимріяного, випестуваного нею свого дітища. На превеликий жаль, вона не встигла досхочу натішитися цією подією. Підвело здоров’я.


Вона померла 7 липня 2012 року. Поховали її на Львівському Личаківському кладовищі у родинному гробівці. Тут вона навіки поєдналася зі своїм коханим чоловіком Василем Колодієм.

Вічна їм пам'ять!

Далі буде...




Анна ПОЛЯКОВА



газета Наше Життя

Подарунок і собі, і іншим

2019-07-08
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2019-07/1562334606_portret.jpg Одна з давніх авторів газети «Наше життя» Анна Матвіївна Полякова відсвяткувала 19 лютого цього року свій поважний ювілей. До нього вона зробила всім нам і собі також неоціненний подарунок — книжку спогадів, у якій чимало цікавих сторінок присвячено Товариству глухих і нечуючим людям. А ще її друзям, які щирим приязним словом зверталися до глухих. Отже, читайте, цінуйте і пам'ятайте! Дякуємо Вам, Анно Матвіївно! Здоров'я та активного довголіття Вам! Низький Вам уклін!
газета Наше Життя