Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Маловідомий факт з наукової діяльності І.П. Соколянського

Л. Курбас

І. Соколянський

Життєвий і творчий шлях видатного українського вче­ного-дефектолога, спеціаліста в галузі сурдо- і тифло­педагогіки, професора Соколянського Івана Панасовича (1889—1960) до сьогодні повністю не вивчений, зокрема, багато цікавої інформації містить його наукова діяльність. Мені вдалося дізнатися, що Іван Панасович, коли працю­вав у Харкові в 30-х роках минулого століття, мав творчі зв’язки з уславленим Лесем Курбасом.

Курбас Лесь (Олександр-Зенон Степанович Курбас, 1887—1937) — український режисер, теоретик театру, ак­тор, драматург, найвизначніший український театральний діяч, фундатор нового українського театру. Був розстріля­ний в 1937 році у Сандормосі (Соловки).

Співпраця надихнула цих двох особистостей — Соко­лянського і Курбаса — на заняття психологією. Академік Олександр Запорожець, вчений у галузі психології, згадує про зв’язки Курбаса з харківською професурою, зокре­ма медиками — вони проводили спільні дослідження над природою авторського творення, вивчали психологічний механізм перевтілення і, зокрема, до цих дослідів був при­четний талановитий вчений Іван Соколянський. Вивчали творчий феномен Бучми, Крушельницького, Мар’яненка, Долініна, Хвилі, Назарчука (примітка: це видатні україн­ські артисти — В.С.). Обстеження проводили і безпосе­редньо на виставі, і поза театром, порівнюючи добуті дані.

Курбас і Соколянський висунули цікаву гіпотезу щодо акторського довголіття (адже загальновідомо, що ті з ак­торів, що активно витрачають на сцені свої душевні ре­сурси, як правило, рідше хворіють у порівнянні з тими, які «економлять» себе у ролях). Коли актор органічний, мо­мент перевтілення є для нього сценічним святом, так він подовжує собі віку, бо у таких випадках відбувається рит­мічне оновлення організму, що приносить людині відчут­тя фізіологічної радості, катарсису (від ред. — найвищо­го переживання). До таких висновків під час дослідження прийшли Лесь Курбас та Іван Соколянський.

Але мистецтво — річ сувора. Курбас і Соколянський стверджують, якщо актор неорганічний, якщо він удає, що грає, якщо його перевтілення показове, штучне, це, на­впаки, вкорочує йому віку; існує ціла низка так званих «ак­торських» хвороб... Так, момент творчого збудження, ек­стазу благодійний для акторського організму (коли йдеть­ся про обдарованого природою митця) — і він же стає шкідливим для актора-імітатора, актора, який під час гри не тривожить своєї душі.

До речі, система Курбаса враховувала цілу низку вправ на опанування правдою, природністю акторської дії. Тож до розробки цієї системи Курбаса був причетний Іван Со­колянський, бо разом з ним проводив дослідження. Пи­шучи про Леся Курбаса, згадує про Соколянського Лесь Танюк, український режисер і громадський діяч.

Гадаю, що ця інформація буде цікавою для професійних та самодіяльних артистів Українського товариства глухих.


Гортаючи старі журнали «Україна» 30-річної давності, в одному з них я натрапив на досить цікаву новелу Леся Курбаса «Сни», яка була написана автором 110 ро­ків тому на Тернопільщині.

Це розповідь про майже трагічний момент у житті молодого композитора, який намагався покінчити життя самогубством тільки через те, що страждав глухо­тою. Новела віддзеркалює юнацьку розгубленість глухої людини і сповнена суму й тривоги.

СНИ
Лесь КУРБАС
Він сидів, поклавши голову на стіл і обій­нявши її руками. Світ крутився довкола нього, земля дрижала під його стопами.
Не було нічого, лиш хаос.
Він глухий...
Він!.. Композитор!..
Розпука ухопила його в обняття чорних своїх крил і насувала найприкріші гадки.
Се були спомини, що гнобили його зму­чену душу. Спомини про щастя колишнє, про долю змінчиву, гадки про пекло життя дальшого. Гадки про трагедію хвилі сеї.
В театрі грають сьогодні уперше його першу оперу.
А він... композитор, батько її, не може бути там, щоб серце його не тріснуло з бо­лю, щоб він життю свому чого лихого не за­подіяв.
Ах... бо се страшна трагедія.
Ні, від сього треба увільнитись. Оста­точно і цю мить. Спровадити дорожку, зложити усе, що потрібно на дорогу... Ах, се ж скоро зробиться. Так! Він поїде до­мів-домів — між сільські хати, втече від гу­ку сього великого міста, від співчутливо- жалісливих поглядів людських, ненавис­них очей, від споминів пекучих, утече від тої страшної гадки, що там-там, в театрі, грають його перший твір, а він глухий...
Він покине сей цвинтар щастя, свою хату стару, де жив так довго.
Пора!..
Зійшов хитким кроком по сходах у мо­розну ніч і сів у повіз.
— До залізниці!
Колеса туркотіли по брукованій вулиці, але він не чув того.
Він... композитор...
Дивився тупими очима по освічених ка­меницях, по млявому блимотінню ліхта­рень, що двома довгими рядами витягну­лись уздовж вулиці.
Так, уже скінчилось усе. Скінчилось ко­ротке щастя, високі мрії...
Ось і театр.
Там... за тими грубими різьбленими сті­нами... там грають сьогодні його першу оперу. Першу — останню.
Там... серед блиску яскравих ламп, се­ред тисячі зворушених сердець, під такт палички диригента, лунають тепер, якраз о тій хвилі, величні тони — його власні тони...
А він тут! А він не може чути!..
Хто знає... може, до вуха того щасливого візника доніс вітер які звуки...
Опер о край сидіння голову і хитав нею.
Досить того... досить...
Минули театр, минули скоро натовпи на­роду. Всі раді, веселі, спішать за орудка­ми, кожний має для чого жити.
Лиш він один!..
В’їздили в темні вулиці передмістя. Ось тут, в тім дімку, він жив колись бідним сту­дентом, удвійку зі своєю любою скрипкою. Тут в темні вечори виливав він піснями біль душі. Любувався болем, звик до ньо­го, зрісся з ним... Ще змалечку... так... ще змалечку...
Нащо вирвали його з того тихого щастя, з тої святині болю і жалю, чому вложили лавровий вінець слави на його голову, коли лаври кололи ту бідну голову і точили з неї кров живу... Коли лаври вибуяли в терня...
Нащо за той один концерт, за тих кілька жалісливих пісень, пірнали силоміць із со­бою у вир панського гучного життя? Чому научили цінити себе, свій талант, геній...
А потім кидали безглузді критики йому в вічі, що він декадент, відступник класициз­му, що кінчить не по формі, дисгармонією або нескінченним акордом, що ігнорує контрапункт.
А він грав лиш те, що душа його чула: біль, тугу безконечну, вічне, томливе ба­жання чогось неухватного, чогось велико­го, незнаного, чогось, чого близькість він лише міг відчути.
Та все ж — і те було щастям, великим щастям!
Тепер він сам — і глухий! Га! Яке то ор­динарне!
Щоб сказали ті добре виховані панни на те, ті самі, що о його ласки і знайомство так убігались колись?
Колись...
Станція.
Кинув щось візникові, сам не тямив кіль­ко, мабуть, досить, а між іншим. Ех! Що то йому — дрібниці!
Треба бути веселим, мало ж то людей глухих?
Глухих... глу-хих!
І він серед них.
Але у нього вухо було усім, він тим вухом жив, аж нараз...
Лікарі лікували — за добрі кохані гроші, кожний лікар лікує, але його хвороба була невиліковна.
Дідичність (від ред. — спадковість)! От що! Він був згори засуджений!
Дідичність!
По матері одідичив душу, повну пісень, яких ніхто ще не чув, а по батькові — глухоту!
Як то гарно складається. Що одно пора­дувало, те друге відібрало. Гарно...
До чорта! Яким правом дали йому, яким правом відібрали? Яким правом на світ ви­дали?
Анархія на світі, нема ніяких прав одини­ці, нема безпечності, є тільки непевність кожного кроку — і дідичність!
Дурниця! Але що він тому винен? Чому, за що він терпить кару, страшнішу від усіх?
Але що то? Чи один глухий?
— Кельнере! Горівки (від ред. — горілки)!
...Гей! Чи ж може бути яка полегша в тім, що він — композитор, музика, та — глухий?
Ага! Щось портьє говорить і дзвінком махає. Час іти.
— Тут гроші за горівку.
— Напишіть на картці те, що говорите, бо я... глухий. — Ага! Розбита чарка, про­шу... ось тут. Я... не чув... як вона падала.
Як він то твердо говорить, що в нього за сила, що плачем не вибухнув...
— Бо я глухий, бо я глухий!
Але вже час навикнути до розбирання анатомічно своїх почуттів. Ось тепер, що я чую? Ага! Вдоволення з перемоги над со­бою. Що ж далі?
Далі... далі нічо... то так лише... далі... пустка...
Обрабований (від ред. — пограбова­ний) із снів, з ідеалів, з мрій...
Тепер одна ціль — дістатись до поїзда.
— Ага — квиток!
— До К. Дякую!
Який стиск! Чого пхаються ті люди? Не­ма нічого... Усе те мине, як сон, як життя мине. Останеться лиш спомин і жаль.
Тут він сяде, до того вагона. Так, конче до того вагона.
Йому здається чомусь, що якби сів до ін­шого, то сталось би якесь нещастя. Звісно, сталось би.
Тож катай! Мета наближається, поїзд в руху.
— Пане кондуктор, хочу бути сам. Ось на пиво. Ви щось говорите? Дякуєте, ма­буть? О, прошу, прошу,— але т-с-с! Не го­воріть нічого, бо я глухий, так є — я глухий! Ви не вірите? А-а-а! Скрипка? Та то нічого, то колись було... Колись давно... Тепер то вже залишнє. Це я для свояків везу... зна­єте... маю такого маленького свояка, дуже буде тішитись. А! Ви, певно, спішите? Обов’язок? Прошу, прошу! Я не задержую. Ба­чите, як я вмію зі складу уст пізнавати, що говорите. Не багато, не багато, але так со­бі. Не віддавна, бачите, глухий. Так! Будь­те здорові. Дайте свою руку. Так — лиш не впускайте нікого, я... ах, так! Я ще перед кінцем по дорозі вкорочу її! Адью!
Ух! Знаменита ідея! Знаменита! І чому він до неї скорше не прийшов? Тож подо­рож можна вкоротити, таж то небезпечно, непевне якось їхати. Ану ж... катастрофа.
Але де її вкоротити? Ага... револьвер є? Зараз — зараз! Так... він взяв його.
Де її вкоротити? Гм... він добігає трид­цятки — хай буде до третьої станції. При­суд смерті короткий і ясний.
Він не довго — лише до третьої станції, то було давно призначене. Ну — і що ж як не згори. Призначення іздолу. Є — дідич­ність! Га, га! Дідичність!
Гарне слово! Якби то вбрав у музичну форму, як би то виглядало? Ага! З тремтінням вгорі, баси страшні гро­мом-громом.
Чудесно. Тільки голова трохи крутиться. Се від горівки, мабуть.
Кінчити гарно! Звичайна фраза. Так, він навіть позу при­бере, гарну позу.
Ось так: лягти на лаву, сперти голову о стіну, ліва рука вділ (від ред. — вниз), а в правій...
Як в театрі.
І чому він не пішов на актора? З нього був би стильовий, класичний актор. По формі! Передовсім по формі!
Сонність обгорта його.
Як той поїзд ритмічно ним трясе.
Він тямить, що з тим перестуком були отримані колись враження слухові. Тепер нічо... тепер тиша...
Змучені очі замкнулись.
І здається йому, що над ним схиляється добре знана, кохана постать матері, гладить неслухняний чуб малого синка і шепоче слова любові.
Слова теплі... такі теплі...
Та й співає стару колисанку, що присипляє, як весняний запах лугів широких, як подув леготу в лісі...
І здається йому, що він чує спів, що розпізнає кожний звук, кожне слово...
А груди його зболілі наповняє відчуття радості й щастя.
Ще трошки... ще трошки...
Розплющив очі, поїзд затримався.
Зірвався на ноги. Може, те усе то був сон?
В голові йому мішалось: може... може...
Ухопив скрипку і підніс її до лиця.
Вагався. Непевність мучила його, але волів її, ніж страшну, безнадійну дійсність.
Ну ж відваги! Раз треба зірвати заслону.
Га!.. Скрипка не видала звуку...
Заточився. Кінець... кінець.
Коло нього реготалась страшна дійсність своїм беззу­бим ротом. Усе щастя... усе життя... — то був лише сон...
Упав безсило на лаву. В горлі душили його сльози. Стримувався. Як се, він має плакати, мов жінка? І задля такої дурниці? Він теж знав. Та чи ж мало глухих на світі?
Ха-ха-ха! Чи ж мало...
Ух! Яке то все банальне, яке то все банальне...
Що поможе заспокоїтись? Між тим... — він супокійний, о, природно, він зовсім супокійний.
Що ж то він мав зробити, що ж то він мав сказати?
Робити... ділати (від ред. — діяти)... співати... гуляти... і т. д. і т. д.
Усе каламутиться в голові.
Третя станція, третя станція... Га! Вже близько!
Жаль життя... жаль слави... жаль музики... приятелів... коханої...
Жаль світ покидати молодо. А може ж... все-таки... якось так жити...
Засоби є, грошей призбирав би. Так є... їхати просто у село. І жити спокійно без журби.
Боягуз! Боягуз!
Жити глухим! Без музики? Серед вічно однакової, без­перервної та безконечної тиші? Не чути ніколи жодного звуку? — Хіба в уяві так,— хіба в уяві...
Ні — краще смерть... Краще кінець.
Страшно... лячно йому...
А між тим — двадцять сім літ — нормальний вік, а він со­бі ще кривдує (від ред. — ображається)! Блазень один!
Давай! Скінчимо!
Виймав тремтячими руками револьвера й оглядав набої.
Раз... два...
Стривай!.. Ну, чого зупинився? Для тебе ж виходу зов­сім нема. Лиш той один.
Тож до діла!.. Чого зволікати?
Ну ж... Раз... два...
Підводив смертоносну зброю звільна до чола.
Га, а га, га! Іронія! Він не може, він не має відваги увірва­ти нитку нужденного життя.
Він скований з ним, з тим демоном проклятим та коха­ним, він любить його, боїться втратити на все...
І волить жити серед мук, серед пекельних мук...
Кинув револьвера й заплакав гірко... тяжко...
Хай діється що хоче!
Безнадія.
Він у себе на селі.
Із становищем своїм вже трохи зжився, звик до тиші віч­ної та горя.
Лиш увечері в померки, пахнучі сіном скошеним та бу­зовим квітом, коли розкішний місяць сріблить краплі роси на траві та кидає чорну тінь від дерев та будинків,— тоді він сідає на призьбі хатини і мріє...
Мріє про часи колишні, що, мов сон, проминули, та, мов сон, не вернуться вдруге, про життя своє мріє...
І вдивляється в пусту далечінь бляклими очима, і вслу­хається у шум вітру, чи не почує він якого звуку...
Або водить руками по струнах скрипки і плаче з жалю, що німа вона...
А як заколишуть його до сну легіт та пахощі вечора, то сняться йому давні сни... щастя у житті...
В. САКУН,
сурдопедагог



газета Наше Життя

Маловідомий факт з наукової діяльності І.П. Соколянського

2017-11-28
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2017-11/thumbs/1511851469_kurbas-les.jpg

Життєвий і творчий шлях видатного українського вче­ного-дефектолога, спеціаліста в галузі сурдо- і тифло­педагогіки, професора Соколянського Івана Панасовича (1889—1960) до сьогодні повністю не вивчений, зокрема, багато цікавої інформації містить його наукова діяльність. Мені вдалося дізнатися, що Іван Панасович, коли працю­вав у Харкові в 30-х роках минулого століття, мав творчі зв’язки з уславленим Лесем Курбасом.

газета Наше Життя