Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 14. Закінчення.

 

Закінчення. Початок 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12 и 13.

 

Юність — це юність: зібралася дівчина до школи, а тут розбитна подружка нашіптує, що сьогодні йде дуже хороша кінокартина. Пропустиш — чекай, коли вона ще з’явиться. А школа нікуди не дінеться... Їй 18 чи 20. І є в неї товариш. Найкращий. Самий-самий. Ображається, що вона для нього ніколи не має часу: все школа та школа, щоб її..! Вагається дівчина: туди йти чи сюди? І вирішує, як підказує юність: школа нікуди не дінеться...

 

Пусте місце за партою не пускало Надію додому. Йшла вночі до гуртожитку, чекала свою ученицю. Бачила в очах переляк і ніяковість: от попала... Якщо дівчина була в кіно, Надя розпитувала, чи хороша картина, про що там йдеться.

І коли кіно справді її хвилювало, вона вирішувала, що теж подивиться і поділиться думкою з дівчиною. Жалкувала, що до неділі, мабуть, картину поміняють, і навряд чи встигне. Дівчина палко пояснювала, що картина буде ще йти в кількох кінотеатрах, і вона їй скаже, де...

Дякувала учениці і обережно переводила розмову на те, що картина, виявляється, нікуди не дінеться, буде цілий місяць йти в кінотеатрах міста. Її можна і треба подивитися, але йти в суботу або неділю, коли немає занять. Сьогодні вона втратила 5 уроків — вони ж ніколи не повторяться і в її знаннях вже є прогалина....

Прощалися друзями, і учениця без заперечень сприймала хорошу істину, що спершу школа, а кіно — для дозвілля.

Іноді «винну» попереджали про прихід учительки, і вона залазила в шафу чи просто під ліжко. А вчительці говорили, що її немає вдома і невідомо, коли прийде.

— Немає? Нічого, дівчата. Я почекаю. Я вам не заважаю?

— Ні, ні, сідайте.

Посидівши 5 хвилин, просила одну з дівчат, щоб подивилися, чи немає прогульниці у подруг, і виходила разом з нею в коридор, щоб дати змогу дівчині вибратися з своєї схованки, але пильнувала, щоб вона не вислизнула. Зазирнувши з учителькою в одну-дві кімнати, подруга Тані чи Олі висловлювала припущення, що вони можуть її пропустити. Надя погоджувалася, і вони поверталися. Вона не дивувалася, що дівчина «повернулася» так скоро: не принижувала людину. Дівчина хвилювалася, видно було, як їй прикро, що поруч — її подруги, а її повчатимуть, як малу. Подружки чекали.

Надя кидала погляд на годинник: 11 година. Тривога її була щирою: вона жила на другому кінці міста.

— Може проведеш мене до тролейбуса, Таню?

Людину наче хто підмінив: похапцем одяглася, несміливо взяла під руку. Обережно звела вниз по крутих східцях. Надія мовчала. Вона завжди давала можливість дівчині самій почати розмову. Адже знала, як легко необережним словом, недоречним запитанням образити людину. І тоді вона наглухо закриє перед тобою двері своєї душі. Їй дуже рідко випадало самій починати розмову. Майже завжди починали вони. А почавши — випускали з рук клубочок, і він підводив вчителя до причини вчинку. Вміння слухати — безцінний дар для вчителя. Якщо він не вміє слухати, то його учні будуть для нього лише учнями, що повинні все робити так, як думає вчитель. Без права ослухатись, бо він їм бажає добра. Так, кожен учитель бажає своїм учням добра. Але не кожен вміє робити добро. Щоб навчитися його робити, треба вміти слухати. Тоді учні будуть для вчителя людьми. З усіма людськими радощами і болями, мріями і сумнівами.

 

 

І він не буде валити на їх ще незмужнілі плечі тягар повинності. Людяно і тактично допоможе їм розібратися в житті. Дбайливо, але непомітно буде полоти бур’яни, щоб вони не глушили ростки добра. А виполюючи нечисть, буде обережним, щоб на витолочити людяне і прекрасне.

Говорила, тільки вислухавши до кінця.

— Чудовий у тебе товариш, Таню. Не тільки гарний, але й щирий, привітний. Він уже закінчив школу? Ні? Тільки вісім класів? Що ж ви будете робити в клубі щовечора? Весь час будете розмовляти? Він гратиме у більярд? А ти? Будеш дивитися? А може краще, щоб він ходив до школи дивитися на тебе, а заодно й учитися? Обоє одержите освіту і будете бачитися щовечора. Він не хоче йти до школи, бо він не маленький? Якщо він такий великий, нехай грає у більярд, а ти його стережи. Кажеш, що інакше покине? Коли шанує, не покине,Таню. Почекає тебе день-два і прибіжить. Адже у нас в школі он скільки гарних хлопців — побоїться, що викрадуть тебе прямо у нього з-під носа. Нехай він тебе стереже, Таню, і теж вчиться. Тоді вам і поговорити буде про що.

Слухала жадібно. Сміялася, наче сипала сріб­лом. Коли прощалися — горда і хитра іскринка палахкотіла в дівочих очах. Не питала, чи прийде. Вірила: сіяла — то мало зійти. Посіяне сходило. Росло. Іноді важко, але росло.

Дівчина ходила до школи. Її зустрічав після уроків товариш. Спочатку на вулиці. Потім на­с­торожено переступав шкільний поріг. Чекаючи свою милу, приглядався до веселого шкільного гурту, де сміх вщухав лише з дзвінком. Тримався з усіма насторожено, наче боявся, що на нього накинуть налигач. Але ніхто не посягав на козачу волю. А хитра дівчина з одним заговорить, до другого засміється, третьому підставить підніжку — той ледь не впаде, оглянеться — і вже не має сили відірвати очей від неї: так і прямує далі, проводжаючи білозубу і яснооку шкоду очманілим поглядом...

Усе це стережуть ревниві хлоп’ячі очі. Непереливки хлопцеві. Дивись — і з першого вересня він уже треться в шкільній гущі.

Найтяжче було з тими, хто рано поплив за течією життя. Тут часто були винні не дівчата, не біль­ярд, а горілка і темна компанія, в якій залізти в чужу кишеню вважалося дитячою забавкою. Демонстративна незалежність поєднувалася в них з бажанням будь що «показати» себе. Почуття пов­ної безкарності у ставленні до вчителя доходило в них до нечуваного нахабства. Довести вчителя до нестями, щоб усі бачили його безсилля — мета присутності такого учня в школі. Не даси відсіч одразу — він знущатиметься не один день.

Летить у вчительку здоровенний огризок яблука, пущений з явним розрахунком образити, але не влучити. Клас вражено оглядається. А нахаба навіть не вдає невинного: півнем пнеться, очікуючи на комедію. Зараз ця тітка почне на нього кричати, аж святі затрусяться, або захникає і піде за допомогою до директора.

Промовиста фізіономія! Можете її читати, як книжку про шпигунів: дуже цікаві сюжети. Що їй робити? Умовляти? Соромити? З умовлянь вони сміються в лице; на докори цвіркають крізь зуби повз вчителя, або цинічно розглядають його, як божу корівку.

Вона не мала права дати йому ляпаса, і це чудово розумів короткочубий, їжакуватий парубійко з карими нахабними очима. Але вона мусила саме так зробити: вдарити. Взяла зі стола огризок, як беруть камінь, і, зважуючи його в руці, не зводячи з хлопця твердого погляду, підійшла до нього впритул, поклала огризок перед ним на парту:

— Не влучив? Спробуй ще. А тоді спробую я. Я постараюся, щоб він не пролетів мимо.

Так і зробила б: вдарила б. Він зрозумів, що це правда. Нахабство змінилося розгубленістю. Огризок так і пролежав перед ним до дзвінка... А згодом цей хлопець став чудовою людиною: слово в нього було як криця. За насмішкуватою вдачею ховалося людяне і щире серце.

Прощаючись зі своїми вихованцями на випуск­ному вечорі, вона читала в його очах хороший і людяний смуток.

Були й такі дні, коли вона давала учням санкцію на прогул: це були дні футбольних матчів. Вперше, з властивою хлопцям прямотою, вони її попередили:

— Ми завтра не прийдемо.

— Чому?

— Завтра футбол.

— Ви що, діти?

— Не прийдемо — і все!

— Так то ж гра! Школу проміняти на гру?!

— Я прийду в середу на консультацію...

— І я! І я! Я теж!..

— Я не можу цього зробити, — їй було дуже прикро. Йшли до школи голодні, йшли в дощ, сніг, гололід. І ось вони не прийдуть. І чому? Футбол...

Троє втекли. Двоє залишились. Але краще б утекли й ці двоє: їх на уроці не було. Сиділи за партами, але на уроці їх не було.

З того часу, коли вони говорили, що завтра футбол, вона сміялася: «Добре, добре, приходьте в середу і розкажете, хто кому всипав, бо вже і в мене серце болить!»

Ніхто не вміє так розповісти про матч «зі щитом», і ніхто не вміє так мовчати про матч «на щиті», як глухі болільники.

Ви ще не любите футбол? Ви ще «здорова» людина? Ви послухайте їх пару разів — і теж «захворієте»!

Чи завжди вдавалося їй «знайти» людину? Майже завжди. Майже, бо іноді всі її шукання залишалися безплідними. Часто здавалося — знай­шла, сумніви залишилися позаду. І раптом знову губила і скочувалася до висхідної точки своїх шукань. Ці втрати були найтяжчими: душило безсилля і жаль, бо життя залишилось покаліченим. Людину починало кидати, як тріску у водовороті, бо чим було заповнити щоденне довге дозвілля? Дівчина котилася по похилій площині, хлопець спивався, потрапляв до в’язниці. І в цьому була винна вона.

Було й так, що зраджувало терпіння. То бувало дуже рідко, але все-таки бувало.

У школі є буфет, адже більшість учнів приходять до школи прямо з роботи. Так сталося, що захворіла буфетниця. Зробили, що могли, щоб люди не сиділи 5 годин голодні: з найближчої їдальні принесли дві корзини булок і молоко. Не сподобалось. Почалося нарікання. Ірина Дмит­рівна зібрала учнів, пояснила, що сталося, і попросила їх один день обходитися тим, що є.

І тут одна з її учениць з презирством кинула слова, наче камінь:

— Нам уже осточортіли оті булки!

— Ти не можеш їсти булку? Не можеш?!! Люди помирали за те, щоб ви мали хліб, а ти не можеш їсти булку!!! — на Ірину Дмитрівну було страшно дивитися.

Надія пішла в свій клас, наче опльована. Її учні, ті самі учні, в яких блищали від сліз очі, коли вони слухали про Павку Корчагіна і молодогвардійців, усі як один збирали свої речі, щоб покинути клас.

Вона зупинилася біля дверей і чекала, сподіваючись, що в них заговорить совість. Ні, ідуть.

— Куди?

— До їдальні.

Почуття затьмарили розум. Світ в очах став червоний. В гарячому мареві літа голодного 1946 року побачила босоногих дітей, що на колінах пов­зали по маленьких п’ятачках стерні, де стояли полукіпки, і визбирували не колоски, а зерна.

З тріском відчинила двері:

— Ідіть!

Клас спорожнів...

Так могло і не бути: їй не вистачило витримки спокійно і розважливо подумати, що вони жили в інший час і просто не знали голоду; не знали, якою ціною давався хліб.

На другий день вони прийшли всі, наче нічого й не сталося, але вона ще довго відчувала між собою і ними холодний дотик відчуження.

Проте радості було незрівнянно більше. І вона знала: де немає буднів, там немає і свята.

Вірними друзями Надії були вірші. Коли залишалась одна, вони обступали її живими рядками, роїлися, як бджоли. Іноді ті рої були слухняні й легко лягали на сторінки її учнівського зошита, іноді дражнились, як діти: крутилися зовсім близько, але в руки не давалися. Поки писала, здавалося, що виходить вдало. А коли закінчувала і читала про себе, вони блідли в порівнянні з тим, що вона переживала. Вони не ставали життям, а здавалися його тінню. Але не могла вона їх зректися: вони заміняли їй радість спілкування з людьми, радість світу, що існував у звуках. В них втілювалося все найдорожче.

На цьому повість моя закінчується, і я ставлю крапку. Але життя продовжується, і я маю надію повернутися до неї.

 

Г. ШВЕЦЬ.

Від редакції: На жаль, Галині Савівні Швець не вдалося повернутися до своєї повісті. Рукопис на цьому обривається...





газета Наше Життя

Супроти долі 14. Закінчення.

2014-11-08
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-11/1414992541_fragment-dnevnika-shvec_.jpg

Юність — це юність: зібралася дівчина до школи, а тут розбитна подружка нашіптує, що сьогодні йде дуже хороша кінокартина. Пропустиш — чекай, коли вона ще з’явиться. А школа нікуди не дінеться... Їй 18 чи 20. І є в неї товариш. Найкращий. Самий-самий. Ображається, що вона для нього ніколи не має часу: все школа та школа, щоб її..! Вагається дівчина: туди йти чи сюди? І вирішує, як підказує юність: школа нікуди не дінеться...

газета Наше Життя