Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 12

 

Продовження. Початок 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 и 11.

 

Надя часто мріяла про свій перший урок. Уява малювала подробиці й картини — милі й дорогі. В тих мріях бачила себе подібною до своїх колишніх улюблених вчителів — сміливою, впевненою, уважною до кожного учня. Горіла бажанням якнайшвидше передати їм усе, що знала сама. Але найголовніше залишилося поза її мріями: як саме вона передаватиме своїм учням знання? Та й як могла мріяти про те, чого ще не знала?

 

 

І ось воно прийшло, її свято. Їй доручили третій клас. По списку в ньому було 13 учнів. Ця цифра її дуже бентежила: що це за клас, з 13 учнів? Коли 25—30 осіб — це клас. От де у вчителя очі розбігаються! Але, на її подив, виявилося, що класи спецшкіл за нормою повинні мати 8—12 учнів.

— Дайте раду цим — буде вам честь і шана, — з загадковим усміхом сказала їй старенька вчителька Віра Степанівна, яка працювала в цій школі з 1933 року.

Разом з Надією до класу увійшла директор школи Ірина Дмитрівна Дяченко. Це була висока, повна, ще молода жінка з німецькою зачіскою — двома високими буклями каштанового волосся. Енергійна, сіроока, з повним, трохи подовженим обличчям, з тонкими губами. Великі випуклі очі світилися чіпким розумом і якоюсь невловимою іронією, що одразу ж насторожувала, заставляла зібратись.

Вона, як і Надія Загірна, була в школі новою людиною.

Учні, очевидно, хотіли встати дружно, але це в них не вийшло: парти були дитячі, занадто тісні для рослих і міцних тіл юнаків і дівчат (у першу зміну, зранку, тут вчилися діти), а тому ледь встали і зніяковіло відповіли на привітання.

— Сідайте, товариші, — сказала директор, і коли затихли хлопки парт, привітно оглянула клас. — Надія Семенівна Загірна буде вашою вчителькою. Вона теж не чує, мову вашу знає. Приймаєте?

Заясніли усмішкою обличчя:

— Приймаємо!

Залишившись віч-на-віч з класом, Надія загубила мужність. Щоб відтягнути хвилину «очної ставки», переглядала в журналі список учнів, хоч давно знала його напам’ять. З першого погляду, тільки-но переступила поріг класу, жадібно припала до учнів очима: які вони?

Наймолодші з них були її ровесниками, половина була старша. Семеро дівчат і шість юнаків терпляче чекали її слова і вивчали її досить сміливо.

«З чого ж почати? — билася її думка, — перевірити домашнє завдання?» Але вчасно згадала, що в перший день домашніх завдань у них немає. Її погляд впав на зошит з планом уроку, який так старанно складала напередодні. Схопилася за нього, як утопаючий за соломинку.

«Познайомитися з класом (дізнатися їх прізвища) і кожного запам’ятати в обличчя, побачити рівень їх знань, їх слабкі місця...» Ну, звичайно, з цього і слід було почати!

— Відкрийте ваші зошити, товариші. Перший урок — арифметика. В кого є підручники?

Захлопали парти — через секунду все було готове. Підручників не було.

— Шевчук Женя, іди до дошки. Запиши число.

З-за другої парти підвелася тоненька, як лозинка, білява і синьоока дівчина. Кокетливі кучері гарно обрамляли юне лице, на повних ніжних вустах тремтіла лукава усмішка.

«Ось ти яка! Мила і хитра, і, мабуть, думаєш, що я знаю не більше за тебе? Подивимось!»

На дошці з’явилося число: «Одна сентября».

— Помилилася, Женю, подумай.

Лукава усмішка погасла. Дівчина пильно дивилася на своє «число», але нічого не виправляла.

— Хто хоче виправити помилку?

Над останньою партою підвелася рука. Покликала до дошки.

Невисокий коренастий хлопець з шапкою буйної пшеничної чуприни, з лагідними, як небо напровесні, очима, рішуче підійшов до дошки і виправив перше слово: «Первая сентября».

Зрозумівши, на чому вони спіткнулися, збоку на дошці дала прикметник у відмінках.

Піднялися чотири руки. Але хлопчина швидко витер рукою написане і виправив сам: «Первое сентября».

— Вірно. Як тебе звати?

— Захарчук Микола, — продиктував пальцевою азбукою і, вважаючи свою справу закінченою, пішов на місце.

Мигцем глянула на годинник — і вжахнулася: залишалося 15 хвилин до дзвінка! Півуроку... записували число.

Женя за її дорученням написала і розв’язала 2 приклади. Вірно.

— Сідай. Добре. А над словами треба думати.

Записала умову задачі, пояснила її.

— Хто хоче записати план і рішення?

Тихо. Не звелася жодна рука. Визвала першого за списком:

— Вдовиченко Анатолій!

Підвівся високий темнорусий юнак з мужнім відкритим обличчям, з великими, спрацьованими руками, в які глибоко в’ївся метал. Обережно взяв у руку крейду. Щоб не бентежити його, Надія пішла поміж рядами, знайомлячись з роботами учнів. «Погана каліграфія у всіх, прийдеться підтягнути на уроках письма», — подумала про себе.

Повернувшись обличчям до дошки, зраділа: хлопець писав останнє рішення, задача була розв’язана правильно, але плану не було. «Молодці ви у мене, — подумала схвильовано, — але на слова ви дуже бідні».

— А чому ти не записав план?

— Який план?

— Хіба ви при розв’язанні задач не писали запитань? — звернулась до всіх.

— Запитань ніколи не писали.

Ось тобі й робота над розвитком мови і мислення... Стало прикро.

— Сідай, Толю. «Відмінно», — і, звернулась до учнів: — Запишіть план задачі в зошити з дошки. Сьогодні я запишу, а надалі план будемо складати разом.

З крейдою в руках повернулася до дошки, щоб записати план задачі і з подивом побачила, що хлопець все ще стоїть поруч. В погляді застигло вагання.

— Що тобі, Толю?

— Ви одружені? — очі хлопця дивилися на неї щиро й ясно, в них не було й тіні ніяковості — в них було лише чекання.

Вся кров кинулася їй в обличчя, затопила її всю. Мабуть, почервоніла всім єством. Крейда вислизнула з руки, стукнула об долівку і розлетілася на шматки. Її ніяковість полум’ям перекинулася на хлопця.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Клас сміявся нестримно, шалено, до сліз. Той нестримний молодий сміх вирвав її з полону ніяковості, підхопив на свої крила.

Сміючись з усіма, з лагідністю поклала руку на плече збентеженого хлопця:

— Ні, Толю, ще не одружена.

Прочинилися двері, в клас просунулася рука з дзвінком, і його переливи весело приєдналися до їх щирого сміху.

 

Робота і навчання заповнювали собою весь її час. Віддавалась їм уся. А коли випадала така година, що вона залишалась сама зі своїми думками, з самої глибини серця піднімалась неясна туга, пам’ять насильно пряла нитку спогадів, нагадувала риси дорогого колись обличчя. Туга переростала в біль. З мукою питала себе, доки переслідуватиме її минуле, доки це обличчя буде заслоняти собою всі інші?

Чому, чому все так сталося?

Адже він був щирий з нею — щирий до самого того дня, до тої години, коли життя присилувало його вирішувати свою долю самому. В тяжкі години може розгубитися і мужня людина. Не судила його за це. Всі роки свого життя він жив з матір’ю, вона вдруге дарувала йому життя, вирвавши з ручищ смерті, і піти на розрив з нею, навіть заради коханої, він не зміг.

Не це батогом шмагонуло по серцю. Вона не домагалась одруження — дала згоду на нього вимушено, відступивши від мрії про навчання. Вона чекала його слова — не материних слів, а його.

Працювати, вчитися, жити — і берегти почуття до того часу, коли зможуть одружитися. Чи покластися на свої руки, на свою мужність і побратися тепер, піти в чужий дім. Вона чекала його рішення — будь-якого, його слова. В нього не знайшлося ні рішення, ні слова. Навіть щирого людяного погляду, в якому могла б прочитати, що він — з нею. Може вона винна, що пішла від нього, може він не встиг зібратися з думками? Ні, він зібрався з думками: побоявся, що в неї можуть бути до нього якісь претензії, що вона може мати якісь надії. Він не хотів залишити ніяких надій і просто більше не бачив її, і не шукав. Знаходили час для коханих Борис і Василь. А його не було...

Вона зрозуміла його, тому й сама не шукала. Так і поїхала, не побачивши його і не попрощавшись.

Пам’ять, пам’ять, яка ти жорстока! Схиляється до тебе кохане лице, очі дивлять в очі.

«Ти плачеш, рідна?»

«Я дуже кохаю тебе...»

І світ перестає існувати. Є тільки очі — то сама щирість і ніжність. Як же їм було не повірити? Як же могли вони стати байдужими? Чому вони стали такими? В чому винна вона?

Тяжко бачити на обличчі коханого гнів і біль? Нестерпно знати, що ти тому причина? Ти не запитала себе, чи ж мав він право на той гнів і біль. Не доросла до думки, що коли б то було справжнє кохання, ти б не бачила ні того гніву, ні того болю. Він би беріг тебе, твою нерозумну юність.

«Моя?»

«Твоя...»

Як же ти винна, як ти страшно, несправджено винна! Згоріла, як метелик, на вогні свого першого кохання. Усе відступило від тебе. Усе найдорожче заступили вуста і руки коханого. Хіба то були руки? Здавалось, то саме кохання. Тільки воно могло поєднати такий шалений порив і таку невимовну ніжність.

Ти не мала ні мужності, ні сили відвести ті руки. То хіба ж ти не винна?

Винна.

Не дочекалася, поки щастя твоє змужніє, поки в нього виростуть крила. Впало на землю роздавлене при першій же спробі злетіти.

Ти не хочеш бути винною. Легше думати, що зустріла в житті безкрилу людину. Перекласти вину на чужі плечі легше, ніж нести самій.

Неси її одна. Залишся людиною. Зумій сама відповісти за свою вину, як би тяжко не було.

За плечима сімнадцять. Там залишилась твоя віра в кохання, в твоє дівоче щастя. Зостанься людиною, і вони повернуться до тебе колись.

Не плач.

Він забрав у тебе найдорожче, але він бідніший за тебе.

Не плач.

Поки люди тільки беруть, вони не мають щастя. Якщо він зрозуміє це, то стане людиною. Тоді й знайде своє щастя.

А ти його мусиш забути. Він не кохає тебе. Коли б кохав, він знайшов би тебе, залишився б з тобою.

Невже тобі жаль його?

Жаль.

І ти б пробачила, коли б він того хотів?

Пробачила б...

Ти не гідна ні жалю, ні поваги!

Плач!

Гордість і совість залишили її. Вже ніхто її не судив. Тихим шелестом падали в тишу кімнати благальні слова:

— Повернися, рідний!.. Я все пробачу тобі... Повернись!..

 

— На жаль, ваш урок справив на мене дуже прикре враження. Ви ще не маєте поняття про елементарні правила педагогіки. Не вмієте користуватися академічним часом, тому не встигаєте вкладатися в нього. Я винна, що не пішла до вас на уроки одразу ж, з самого початку нав­чального року...

Надя мовчала. У неї наче щось обірвалося. Болісно і жадібно водночас стежила за кожним рухом рук Ірини Дмитрівни, не зводячи на неї очей. Та безжально, в хронологічній послідовності розкривала перед нею всі погрішності її уроку, показувала помилку за помилкою, промах за промахом.

«Нічого не пропустила, все позаписувала, щоб дати мені зрозуміти, чого варта, — билася у голові дівчини пекуча думка, — але це все правда, правда!»

Зараз, коли дивилася на себе і на свій урок збоку та ще через призму чужого безпристрастного аналізу, її невміння здавалося їй непоправним. «Треба мати мужність і покинути школу, якщо розумієш, що робота твоя не приносить людям доб­ра» — подумала так і помертвіла від тієї думки.

Як нудно тягнувся урок, хоч сюжет казки був таким захоплюючим. Коли б почув Гайдар, як вони разом з Івасиком штовхали його «Гарячий камінь» на гору — перевернувся б у труні...

Сором і відчай видушують з її очей сльози, але вона стримує їх з останніх сил.

«Навіщо повчати, сказала б прямо — їй не місце тут — і все! Так ні: дві години буде говорити!» — неприязне почуття прикро холодило серце.

Але що це? Що вона говорить? Насторожилась.

—...Мене глибоко радує ваше стремління дати учням якнайбільше, заволодіти всіма бастіонами в найкоротший час. Це свідчить про те, що ви любите свою роботу. Але й зраджує вас це: випадковості раз-по-раз відвертають вас від головної мети, крадуть ваш час. Ганяючи за кількома зайцями — не зловиш жодного. На те ви вчитель, щоб вести клас до зазначеної мети, а не йти на поводу у своїх учнів. Виправляйте помилки, але не кидайтеся від теми до теми. Любити свою роботу мало. Треба ще вміти. Вміння набувають у праці. Я вірю, що з вас буде толк. Не треба ображатися, треба вчитися. Інститут дасть вам лише теоретичні знан­ня, а працювати ви можете навчитися лише тут, у школі. А тому послухайте доброго слова: ідіть на уроки до своїх товаришів. Це чудова школа!

Красиві невеликі руки стомлено лягли на стіл, але тут же знову злетіли:

— Чимало ваших помилок повторюють й інші наші вчителі, яких аж ніяк не можна назвати молодими. Нам усім треба вчитися працювати. Перш за все оволодіти азами педагогічної грамоти. На певний час з цією метою введемо показові уроки для вчителів з усіх предметів. Кожен обере собі тему і проведе урок так, як він мав би провести в класі. Орієнтуватись на рівень знань своїх учнів. Після цього будемо обговорювати урок. Кожен присутній дасть його аналіз.

У школі утворилась тиха заводь: я впевнена, що більшість наших учителів працюють за інерцією: нічого не читають, з року в рік смокчуть підручники, як ведмідь лапу... Зараз я нікого не називаю і ніколи не називатиму: це призведе до нездорової обстановки, до тяжких непорозумінь. Показові уроки будуть мобілізувати кожного і стануть стимулом росту професійного і загального рівня педколективу... Ніхто не захоче червоніти перед товаришами.

Надія слухала і боялася пропустити хоч одне слово. Тільки що ця сама людина так жорстокого кинула їй в лице безкомпромісну правду, не простивши жодного промаху, а зараз з глибокою душевністю ділилася такими думками, які стосувалися долі школи. Може тому прикре і болюче враження зблідло, стерлося. Зникло почуття неприязні до цієї людини. Тепер була переконана, що їй бажають добра. Непомітно виключилася з власних дрібних переживань — переварювала думкою почуте. Замовчувати помилки — це все одно що залишити людину в незнайомому лісі, не допомігши їй вибратися на стежку. Простити помилки — вдавати, що не знаєш дороги сам. Добре, якщо, витративши чимало часу і сил, ти знайдеш дорогу сам, а якщо ні? Яка ціна людині, що могла допомогти, але не зробила цього?!

Так, не було вже сумніву, що вони прийшли в тиху заводь. Пробувала говорити з товаришами про роботу. Чекала конкретних порад, але кожна розмова залишала відчуття пустоти, незадоволення. Причину цього зрозуміла лише зараз. Їм було нічим поділитися з нею. Невеликий запас, що роздобули в молодості в школі, на курсах (вищої освіти ніхто не мав), розгубили з роками. Про його оновлення і поповнення не дбали. І, фактично, знання їх вичерпувалися підручниками для учнів.

Розуміла, яке тяжке завдання поставила перед собою ця людина, якої великої чуйності, людського такту, напруження всіх душевних сил воно вимагало від неї.

Спробуй-но сказати людині, що вона відстала від життя, не відповідає своєму місцю! А сказати це треба обов’язково, і не одній людині — колективу людей, по-своєму чесних і добросовісних.

Далі буде.

Г. ШВЕЦЬ.







газета Наше Життя

Супроти долі 12

2014-10-25
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-10/1413865184_vechernaya-shkola_.jpg

Надя часто мріяла про свій перший урок. Уява малювала подробиці й картини — милі й дорогі. В тих мріях бачила себе подібною до своїх колишніх улюблених вчителів — сміливою, впевненою, уважною до кожного учня. Горіла бажанням якнайшвидше передати їм усе, що знала сама. Але найголовніше залишилося поза її мріями: як саме вона передаватиме своїм учням знання? Та й як могла мріяти про те, чого ще не знала?

газета Наше Життя