Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 11

 

Продовження. Початок 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 и 10.

 

II

 

Вінниця полюбилася Надії з першого по­­г­ляду. Місто тонуло в зелені. Не вулиці — алеї парку. Дівчатами-чепурушками сором’язливо виглядали з садків невеликі охайні будиночки. В порівнянні з Харковом Вінниця здалася Надії великим гарним селом, полонила душу дивним затишком своїх вулиць і скверів.

Вона швидко знайшла будинок, де розмістився обласний відділ УТОГ. У першій кімнаті, куди вели двері з вулиці, розташовувався клуб: кімната була заставлена рядами стільців, а протилежній її кінець мав підвищення — сцену. Бокові двері вели до другої невеликої кімнати, де за письмовими столами, поставленими кутом, сиділи дві жінки. Одна з них, років 45, незважаючи на свій вік, була дуже гарною. Колись каштанове, тепер густо посріблене волосся було гладко зачесане і закладене на потилиці тугим вузлом. Карі розумні очі під рівними і темними бровами дивилися на світ з привітністю і спокоєм людини, яка за свій вік уже бачила всяке та всяких, але під надійним захистом природного розуму і душевної доб­роти не розчарувалася ні в житті, ні в людях.

Друга жінка, що сиділа за друкарською машинкою, була якогось непевного віку. Вся якась пофарбована, не в міру яскрава, справляла враження не молодої, а заурядної людини. Глянувши на них, Надія про себе вирішила, що керівна роль належить тут жінці з сивими скронями, і звернулась до неї.

Вона не помилилась: це й була голова президії облвідділу УТОГ Валентина Федорівна Вороніна. Вона привітно запросила дівчину сісти. Надії б говорити, але хвилювання наче замкнуло їй вуста. Вона просто подала листа, якого одержала від облвідділу.

Глянувши на нього і на дівчину, голова щось сказала секретарці, і та подала їй об’ємисту папку. Знайшовши Надіного листа, Вороніна проглянула його і поцікавилася, чому вона приїхала до Харкова, а не звернулася до них відразу, адже вона родом з Вінниччини. Надя стримано пояснила, що вона їхала вчитися і про існування Товариства глухих не знала. Знайомство з ним сталося вже в Харкові.

— Якою професією Ви оволоділи?

— Вивчала поліграфічну справу.

— На жаль, у нас немає роботи за вашою спеціальністю... Не хвилюйтесь, — поспішила заспокоїти дівчину, помітивши в її очах спалах тривоги. — Підшукаємо щось інше. Покажіть документи.

Надя подала їх.

Відкривши її трудову книжку, Вороніна уважно глянула на дівчину:

— У Вас середня освіта?

— Так.

— Дуже добре, — Вороніна була явно задоволена. — Де Ваш атестат?

— Послала до інституту.

— Збираєтеся продовжувати навчання?

— Збираюся, та нічого не виходить у мене, — Надя почервоніла і опустила голову.

— Не пройшли за конкурсом? — співчутливо дивилися на Надю допитливі очі.

— Не допустили до іспитів...

— До якого вузу Ви вступали?

— В художній.

— Дивно! Доступ глухим у ці заклади відкритий. Чому ж вас не допустили?

— Через слабкозорість.

— У Вас слабкозорість?

— Так. Велика...

Тепер на обличчі жінки відбилася тривога, яку вона марно намагалася погасити. Надя чекала. Підступний холод заповзав до її душі, висував свої котячі пазурі, щоб ними вчепитися намертво.

— Куди Ви збирається вступати тепер?

— До Київського педагогічного. На деффак...

— Туди вас не приймуть. Вас знову чекає розчарування.

— Я знаю. Але ось лист... — Надя квапливо дістала з кишені жакета відповідь з Міністерства освіти і подала її співбесідниці.

Та прочитала листа і в задумі похитала головою. Обличчя її посуворішало, погляд пригас.

— Праця вчителя спецшколи нелегка. Чи думали Ви про це?

Слова ті торкнулися найболючішого в душі дівчини, і вона наче спалахнула, заговорила пристрасно, з болем про свою мрію, про своїх подруг, про школу — чому вона безсила повернути глухим щастя розуміти рідну мову. Забула, що сидить перед людиною, яку бачить уперше в житті.

А поки вона говорила, обличчя Вороніної проясніло, в очах засвітилась увага, а потім — відверта радість. Надя, схаменувшись, замовкла, наче її що штовхнуло в груди. Дихала поривчасто, схвильовано.

Вороніна спокійно зібрала всі її папірці і рішуче відклала їх убік, як непотрібну вже річ.

— Підете вчителькою у школу робітничої молоді. Там Ви будете на місці. Будете вчитися заочно і працювати. Це для Вас найкраще. Бажаю успіху! — і підняла руку, наче тим жестом хотіла попередити можливі заперечення.

Наді було не до слів: вона була просто приголомшена тим негаданим щастям і ніяк не могла повірити, що мрія її стала реальністю.

...Йшли останні дні травня, і навчальний рік у школі закінчувався. Приступити до роботи в школі вона мала в серпні, а поки тимчасово працювала в бібліотеці і готувалася до іспитів. Була стурбована однією думкою: викличуть чи не викличуть її на іспити?

Нарешті одержала листа. Відкрила його і дістала вузеньку смужку паперу — виклик на іспит. З невимушеною ніжністю притулила його до грудей, наївно думаючи, що вже стала студенткою.

Скільки треба того часу, щоб зібратися? За півгодини все було готове, а вранці поїзд уже мчав її до Києва. Вперше мала побачити це чудове місто, про яке стільки чула, читала. Щасливе і тривожне передчуття незвіданого переповнювало її вщерть. Мабуть, воно світилося і на її обличчі, бо люди, навіть дуже серйозні й заклопотані, усміхалися, зустрічаючись з її очима.

Інститут зустрів її страшенною метушнею: одні бігли сюди, інші — туди, треті ще кудись, наче на пожежу. Через кілька хвилин вона теж відчула, що її наче стало щось підштовхувати. Але щоб і собі бігти, треба було довідатись, куди саме їй бігти. Недалеко від вхідних дверей за столом сиділа жінка, до якої раз по раз зверталися новоприбулі.

Надя теж звернулася до неї. Жінка написала їй номер кімнати і вказала рукою на перший поверх.

І Надія влилася в студентську ріку, яка винес­ла її в коридор з кількома поворотами. Пірнула в один, другий, третій — дарма: потрібного номера не було. Походивши з півгодини в цьому лабиринті, вона зрозуміла, що не знайде нічого, і хотіла повернутися до столу та попросити, щоб її провели, а надалі вже знатиме сама. Але скоро впевнилася, що й вибратися з цих коридорів теж не зможе.

Розгублена і присоромлена своєю безпорадністю, зупинилася посеред коридору, щоб роздивитися, куди ще можна повернути. Тут на неї з розгону налетіли високий юнак і смуг­лява маленька дівчина, які спішили кудись у своїх справах. Налетіли, чемно вибачились, побігли. Озирнулись на неї, щось сказали і наче застиг­ли в тому русі юності — вперед...

Вона в розпачі стегнула плечима — хіба я знаю! — і показала на вуха, що не чує. Підбігли, заглянули в її папірець — повели за собою. За хвилину вона вже стояла перед потрібною їй людиною.

Молода жінка — декан їхнього факультету — відмітила її приїзд і заговорила до неї. Надя попросила написати, бо вона ж не чує. Очі жінки округлились, обличчя застигло. Декан заспішила відвести від себе несподіване непорозуміння:

— Глухим тут нічого робити! Чому Ви не повідомили, що Ви не чуєте?

— Як не повідомила? Я написала в заяві! — Надію охопив не розпач, а лють на оте безсоромне і безжалісне «глухим тут нічого робити!»

Декан вже рилася в справах. Ось її документи — так, і в заяві, і в автобіографії зазначено факт: глуха. Безпорадно розводить руками:

— Помилка приймальної комісії...

— Що ж робити?! — зойк з самого серця.

— Їхати додому. Інструкція забороняє прийом глухих у педагогічні вузи. Жаль! Жаль!..

Шелестять сторінки інструкції — палець з дов­гим червоним нігтем відмічає параграф, схожий на павука.

Два роки він украв у неї. Понад сотня листів з стандартною відмовою — його посланці. Невже то її фатальна доля — в образі параграфа-павука? І на коні її не об’їхати...

Декан збирає її документи, скріплює їх і повертає Надії. Виклик залишає в справі. Дівчина кидається до неї:

— Поверніть!!!

На неї оглядаються всі присутні в кімнаті. Жінка тремтячими руками віддає її виклик. На обличчі її вже немає офіціальності. Тепер це людина, просто людина. Вона бере дівчину за руку і веде до кабінету директора заочного навчання.

Надія не бере участі у розмові. По обличчях вона бачить, що при найбільшому бажанні вони не можуть їй допомогти.

Раптом вона згадує про лист з Міністерства. Як вона могла забути! Віддає його директорові.

Прочитавши, він пише їй великими, розгонистими літерами: «Ідіть до Міністерства. Хай міністр дасть дозвіл — і ми Вас приймемо».

Останні слова твердо підкреслює двічі.

Це зовсім недалеко: тут же, на бульварі Шевченка. На її прохання зважили.

І ось вона перед людиною, від якої залежить її доля. І хіба тільки її? Вона не перша і не остання, чию долю хотів би понівечити отой чорний параграф.

Доки міністр читав її заяву, вона намагалася побороти хвилювання і підготуватися до захисту. Але захищатися їй не прийшлося. Погляд людини, яка брала в руки червоний олівець, щоб вирішити її долю, був доброзичливий і спокійний. За хвилину вона тримала в руках свою заяву з резолюцією: «Дати дозвіл прийняти документи і допустити до вступних екзаменів».

 

 

Два тижні минули в гарячці іспитів. Хоч майже напам’ять знала всі підручники, перечитувала їх знову і знову. Разом з усіма писала твори, складала усні екзамени. Власне, усні для неї теж були письмовими, бо від усних мусила відмовитись: від надмірного хвилювання втратила контроль над голосом, і говорила то так тихо, що екзаменатори прикладали до вуха долоню, щоб розібрати, що вона говорить, то так, що вони закривали долонями вуха, бо її можна було б слухати на вулиці. А тому після першої усної спроби всі екзамени складалися письмово.

Тривога не покидала її до самого кінця іспитів: у своє щастя повірила лише тоді, коли поміняла екзаменаційну картку на студентський матрикул.

Почалися трудові будні настановчої сесії: лекції, семінари, заліки. Перша ж лекція заставила її шукати вихід: лекції для неї просто не існували. Їй називали предмети, підручники — і вона замість лекцій ходила по книгарнях, бібліотеках, читальнях — полювала на книжки. Те, що не мог­ла дістати, брала у товаришів і переписувала. Щоб встигати за лектором, вони іноді писали такими скороченнями, що було схоже на китайські ієрогліфи. Розбирала їх годинами і переписувала.

Спали люди, спала земля, а вона в котрий вже раз умившись холодною водою, щоб прогнати сон, сиділа над конспектами. Не могла відкласти на завтра: завтра до початку лекцій їх треба повернути, завтра будуть інші.

То не було мукою. То було щастям.

Книжки — її мовчазні, найтерплячіші вчителі, щедро ділилися з нею невичерпними багатствами людської думки, людського пізнання. Мукою було інше: книг було дуже багато, а доба мала лише 24 години. Перед цим горем вона була зов­сім безсила.

Але вона була не одна. Скрізь і завжди були з нею люди. Їй несказанно щастило. Доброта людська була невичерпною. Приходила на поміч і тоді, коли вона шукала її, і зовсім несподівано.

— Товаришу, дайте, будь ласка, ваші конспекти. Я візьму їх додому: через тиждень обов’язково поверну.

— Беріть тепер половину. Поки ви будете переписувати, я буду працювати над рештою. Коли ви повернете це, я вишлю вам решту. Не поспішайте. Можете брати на місяць.

— Дякую, товаришу!

— Де ви живете?

— На квартирі.

— У вас тут нікого немає?

— Ні.

— Переходьте до мене. Так вам буде зручніше, і до інституту ближче.

— Не треба... Дякую. Я вже добуду там.

— Ходімо, заберемо ваші речі.

— Дякую, Наталіє!

І більше ніколи не доводилося її шукати у великому місті скромного студентського кутка: її завжди зустрічали приязні усмішки і дорослих, і дітей. І чи дивно, що люди ті стали рідні на все життя?

— Товаришу, чи не знаєте ви, де знаходиться школа № 22?

— ....

— Я не чую...

— Ходімо.

Іноді людині було по дорозі, іноді вона повертала назад і витрачала зайву чверть чи півгодини.

— Оце школа 22, — кивнувши головою, прощалися.

— Дякую, товаришу!

І ось вже сесія позаду...

— Додому не збираєтеся?

— Збираюся.

— Вам куди?

— У Вінницю.

— Поїдемо разом: мені до Бару. Квиток на поїзд уже взяли?

— Ні. Думала, на вокзалі...

— На вокзалі ви нічого не дістанете. Квитки треба брати заздалегідь на міській станції.

— Не знала я...

— Сидіть тут, закінчиться лекція — підемо за квитками.

— Я збігаю за грішми, я швидко...

— Не треба, у мене є гроші, вистачить на два квитки. Повернете на вокзалі.

Коли взяли квитки, домовилися про зустріч.

— Завтра приїздіть до інституту, одержите гроші.

— Які гроші?

— Проїзні і квартирні.

— А... Добре! Дякую!

Вона нічого цього не знала. В життєвих питаннях була безпорадна, як дитина. Водили, показували, де що знаходиться, щоб надалі не мучилася, знала. Повідомляли про всі важливі зміни, пояснювали, що і коли здавати.

Слухала, приглядалася, запам’ятовувала, а серце заливали гарячі хвилі вдячності:

— Дякую вам, люди!

Скрізь і завжди вони були з нею, знайомі й незнайомі. Зернами людяності засівали ниву душі. Роками щирого співчуття поїли ростки добра, щоб вони виросли, заколосилися і повернулися до людей сторицею.

Скрізь і завжди була вона з людьми. Багато чудових мелодій звучить на світі. Вони втілюють в собі найкращі людські почуття. Та найлюдяніша з них, мабуть, та, яка втілює в собі слова: «Дякую, товаришу!»

 

Далі буде.







газета Наше Життя

Супроти долі 11

2014-10-18
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-10/1413260975_devushka-uchitsya_.jpg

Вінниця полюбилася Надії з першого по­­г­ляду. Місто тонуло в зелені. Не вулиці — алеї парку. Дівчатами-чепурушками сором’язливо виглядали з садків невеликі охайні будиночки. В порівнянні з Харковом Вінниця здалася Надії великим гарним селом, полонила душу дивним затишком своїх вулиць і скверів.

газета Наше Життя