Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 10

 

Продовження. Початок 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 и 9.

 

Однією з причин їхніх суперечок з Андрієм, часом дуже болючих, була її мрія про навчання. Він по-справжньому глибоко переживав за неї, бачачи, як одна по одній згасають надії, — ранять душу, отруюють життя.

Палко просив:

— Облиш, кохана! Інститут — це ще 4—5 років тяжкої праці. Подумай, який непомірний тягар ляже на твої очі. Я боюсь за тебе!

Відмовчувалась — не вміла пояснити, що тій мрії підкорила все свідоме життя, вже так багато віддала їй, так зрослася з нею, що вже не могла відступити, зректися.

— Хіба щастя — лише в інституті? Скільки чудових людей не закінчували ніяких інститутів, а мали в житті і славу, і щастя...

Його очі дивилися на подругу благально і гнівно.

— Мені не треба слави, Андрію, а щастя, мабуть, у кожного своє. І я просто не вірю в щастя без того, про що мрію зараз...

— Ти не любиш мене! — кидав жорстоко. — Станеш студенткою і забудеш мене... Коли люб­лять — забувають про все!

— Андрію! Навіщо ти так... Чи я заслужила такий докір? І неправда: коли люблять — пам’ятають про все. А хіба на цій роботі я не губ­лю зір, Андрію?

Останні її слова збентежили його: він не раз бачив, які червоні були в неї очі після роботи, сам не раз говорив про це.

— Давай одружимось, Надійко. Років на два даси перепочинок очам — я один працюватиму.

— А як же інститут, Андрію?

— Знову! Та добре вже: як допустять тебе — поїдеш... не буду тримати.

Вона бачила його досаду, і серце точила незрозуміла тривога.

— А як же люди через роки проносять кохання і вірність? Невже чотири роки — це так багато? Мені сімнадцять, а тобі двадцятий... Будемо листуватися, зможемо і зустрічатися не раз.

Пристрасно хотілося, щоб зрозуміли її, щоб вони знайшли спільну мову. Зважувала його слова, шукала в них правди — і не знаходила. Вона не боялася розлуки і випробування часом: вірила в його почуття і вірила в своє. Привид розлуки пригнічував її лише тим, що довго не бачитиме його. Але й це залежало від них.

 

 

Стомлені суперечкою, іноді холодно прощалися і розходилися насуплені, щоб через день-два, випромінюючи очима радість і щастя, зустрітися знову... А іноді, ледь торкнувшись наболілого місця, підсвідомо обминали його.

Сьогодні ж вся вона світилася радістю, ще здалеку простягнула руки і, наче після довгої розлуки, зустріла, нарешті, своє щастя.

— Яка ти сьогодні гарна, Надійко! — вирвалося в нього щиро. — Що це з тобою?

— Андрію, прочитай, — подала йому листа. Прочитав його і мовчки вернув подрузі.

Надя зітхнула — він не поділяв її радості.

— Поїдеш?

— Поки лише подам документи. А допустять — поїду.

Нерозділена радість оберталася болем.

— Щасливої дороги...

— Спасибі на доброму слові.

— От і все!

— Все? — не зрозуміла його слів.

— От і все наше кохання, — махнув рукою з таким болісним розчаруванням, що зміст слів не залишав уже ніякого сумніву.

— Андрію, невже не віриш? — голос її закипав сльозами. — Ти хочеш, щоб я залишилася?

— Я хочу, щоб ми одружилися. А тоді поїдеш. Я буду спокійний за тебе. Ти теж...

— Що дасть нам той спокій? Шлюбне свідоцтво? Без нього люди проживають вік і мають щастя і спокій, а ті, що мають його, часом через тиждень розлітаються.

— Спільне життя, Надійко! Я вірю, що воно єднає людей назавжди...

Як то було сказано! Біль і радість, гордість і рішучість пронизували всі його докази. Почуття, сильніше за її волю, затуманило розум.

— Андрію! — торкнулася його руки, вкладаючи в той жест всю силу почуття і чистоту юності, а коли глянув на неї, з тривожною радістю закінчила. — Згода, рідний.

Руки коханого, втративши контроль над своєю силою, стиснули її в обіймах.

— Моя?!

— Твоя...

Щастя і біль. Біль і щастя.

Скільки думок — зляканих, бентежних і все-таки щасливих, було передумано в ту ніч, за якою мало початися для неї зовсім інше життя!

Домовилися, що завтра, в суботу, Андрій приїде за нею, і поведе її до себе — познайомить зі своєю матір’ю, а тоді розпишуться.

Він жив з матір’ю тут же, на Холодній Горі. Батько помер шість років тому. Два старші брати були вже одружені і жили один у Кривому Розі, другий — у Мурманську.

Пробувала уявити собі зустріч з його матір’ю — і не могла. Їй дуже-дуже хотілося знайти в ній рідну людину. Яка вона? Ким вони будуть? Дочкою і матір’ю чи невісткою і свекрухою, про яких споконвіку ходять по землі такі страшні пісні і легенди? Та замість матері Андрія бачила свою рідну: змарніле обличчя, худеньку постать, спрацьовані руки, привітний погляд сірих очей... Коли б вона хоч раз глянула на неї так, як рідна мати! Завтра вже вставало перед нею в сірих обрисах світанку, коли вона, змучена думками, задрімала.

Прокинулась від першого ж стуку. Дівчата вже вдягалися і снідали, збираючись на роботу. Вона теж кинулася, але згадала, що сьогодні вільна, і почервоніла, пригадавши, як напередодні просила майстра дати їй відпустку на один день.

— Для чого? — запитав суворо, не дивлячись на неї: оглядав станок.

Вона не приготувала відповіді і зараз не знала, що відповісти на таке звичайне запитання. Мовчала, відчуваючи, що лице в неї горить. На щастя, перед нею стояла хороша людина: здивований її мовчанкою, майстер глянув на дівчину і кивнув головою на знак згоди, ледь примруживши очі з невимовною лукавістю...

— Надю, ти що, забула: хто не працює, той не їсть? Вставай, ледащо!

— Не чекай, Раю: я відпросилась на сьогодні. Потім розкажу. Ні, ні, все гаразд, — заспокоїла подругу, помітивши її тривогу.

Зоставшись одна, витягла свою скриньку і дістала з неї своє єдине святкове вбрання — штапельну сукню в білу і синю риску з білим коміром і білими гудзиками. Дбайливо випрасувала її, вмилася, заплела коси, по-школярському пов’язала банти, хоч подруги не раз уже радили обрізати оті мишачі хвости. Вдягнулася і підійшла до дзеркала, ніколи не дивилася на себе так ревниво, як зараз: сьогодні їй дуже хотілося бути гарною. Але звідти глянули на неї широко відкриті очі — не сині і не карі, а просто зелені, звичайнісіньке кругле обличчя з світлими бровами, з безсоромними веснянками, які повилазили всі до однієї, бо саме почався квітень...

Подивилася на годинник, який без кінця «крокував» на стіні й ніяк не міг зрушити з місця — він показував десяту годину. Можна йти. Андрій вже, мабуть, чекає її. У дворі віддала господарці ключі.

— Куди це ти, Надю? — окинула дівчину по­г­лядом здивовано і любовно.

Замість відповіді поривчасто поцілувала і щезла з її очей.

Коли глянула на друга — зупинилася: так вразила її його блідість, пригніченість.

— Андрію, милий, що сталося?!

— Нічого, Надійко, — хотів посміхнутися, але усміх вийшов силуваний, неприродний, а тому ще страшніший, ніж ота пригніченість, що скувала його всього.

Куди подівся ще вчорашній Андрій — палкий, веселий, щасливий її несподіваною згодою?

— Кажи правду, яка б не була, — вона стала перед ним, загородивши дорогу і дивилася на нього, серцем відчуваючи нещастя.

Болісно зламалися брови: говорив уривчасто, наче видушував з себе слова:

— Вчора і сьогодні, Надійко, мав тяжку розмову з матір’ю. Вона й чути не хоче, щоб я одружився з глухою дівчиною. Вона не хоче її бачити в своєму домі. Сказала, якщо одружуся з нею, нехай веду, куди хочу, тільки не до неї, бо вона не хоче на старості бути посміховищем... Та хіба все розкажеш? — стомлено провів рукою по чолі.

От воно — нещастя! Могла чекати, що зустрінуть її холодно, в найгіршому випадку — що прийдеться не до душі. Тут же їй закреслювали саму можливість увійти в сім’ю, навіть не глянувши, що ж вона за людина. Через її біду. І говорила це мати, сина якої спіткало в житті таке ж безталання.

І Надія розгубилася. Стояла перед коханим і чекала, що скаже він сам. Але він мовчав. Могутньою хвилею піднімалася в ній ображена людська гідність за себе, за кохану людину, вертала їй душевні сили.

Чому вони повинні дивитися на матір? Вони, молоді, здорові, обоє працюють. Мати не хоче бачити їх у своєму домі — підуть у чужий, знайдуть квартиру. Мине час, і мати зрозуміє, що калічити їх життя вона не має права. У них ще буде і радість, і щастя, невід’ємні від щастя матері, але зараз треба відстояти його, не загубити.

— Не сумуй, Андрію! Мати — стара людина, вона по-іншому дивиться на життя. По-своєму хоче тобі щастя. Не ображайся на неї. Ти ж ніколи не говорив їй, що в тебе є дівчина, хто вона і яка. Ти з’явився зі своєю новиною, як цвіркун з трави, і хочеш, щоб мати зустріла твою наречену з розкритими обіймами... Хіба ми не можемо почекати, своїм життям заслужити її повагу і принести їй спокій і щастя? Коли ж ні — знайдемо квартиру.

З надією чекала його відповіді: на душі було тяжко. Зараз випростається гордо, усміхнеться щиро, як завжди, і скаже: «Все буде добре, Надійко! В нас же 4 руки, наша молодість і кохання — найбільше на світі багатство!»

Але він все мовчав і мовчав. Стояв похнюпившись і водив носком черевика по піску... Страшний холод стиснув лещатами серце Надії, рука її потягнулася до горла і здавила його:

— Андрію! — покликала здавлено: невже він не гляне на неї зараз, в цю страшну хвилину?

Не глянув — так само гортав пісок.

«Зараз сяде і почне ліпити пиріжки з нього», — мов батіг, полоснула її думка.

Не прощаючись, не підходячи до нього, пішла. Догнав її і, наче вибачаючись, заспішив:

— Я ще поговорю з нею, Надійко. Зараз нам не треба до неї йти, розумієш...

— Розумію. Прощавай! — пішла швидко, не оглядаючись, щоб не догнав знову, щоб не бачити його обличчя. Тікала від нього і не могла втекти. Бо воно весь час стояло перед очима: рідне, кохане і... роздавлене.

До зупинки підходив трамвай. Не глянувши, куди він їде, скочила на підніжку, зайшла у вагон і стала на площадці обличчям до вікна, щоб його не бачили люди. Отак до ночі і їздила з кінця в кінець, аж поки стурбована кондуктор не запитала, де їй треба зійти.

Горе своє переживала мовчазно, ні з ким не ділилася ним. Життя привчило до стриманості в біді. Подруги делікатно не торкалися її горя, і Надя була глибоко вдячна їм за людяність і такт, якого часом так бракує освіченим, культурним людям. Життя її зосередилося на чеканні відповіді з Вінниці. І вона прийшла.

Повернувшись з роботи, побачила на своїй тумбочці два листи: від матері і з Вінниці.

З Він­ниці її коротко повідомляли, що для працевлаштування необхідно особисто приїхати до них, маючи при собі всі необхідні документи. А мати, як завжди, про себе писала скупо, розпитувала про неї, раділа, що Оля вже закінчує інститут і бере направлення на роботу в рідне село. Просила Надю не турбуватися про неї, не спішити зі звільненням. Бо хто знає, чи знайде вона у Вінниці роботу, посильну своєму здоров’ю. Хоч як заспокоювала її мати, Надя по зміненому почерку (мабуть, тремтять руки), по частих пропусках літер, слів, цілих сполучень бачила, як швидко здає її здоров’я.

Не знала, не уявляла мама, як чекала вона відповіді з Вінниці, яким порятунком вона для неї стала. Страшно, коли смерть забирає від нас дорогу людину. Але вона безсила забрати в нас світлу пам’ять про неї: хоча нема вже людини, але вона поруч, з нами. Страшніше, коли спіткає підлість: людина є, вона поруч, але для вас її вже немає, і ніколи не буде. Підлість не має відваги, боїться відвертості, боїться людей. Найкращий вихід для неї скрізь і завжди — щоб усе закінчувалося тихо і мирно, щоб сміття залишалося під припічком, прикрите від людського ока заслінкою.

Для наших очей вона має всі наряди людяності, коли їй треба надіти на себе личину справедливості, чесності, доброзичливості, турботливості. Роками йдеш з нею поруч, не помічаючи її страшного зміїного жала. Лише в тяжку годину, прищемлене життям, неждано-негадано вилазить воно з-під будь-якої личини і являє світові всю свою мерзенність.

Скільки прекрасного гинуло саме через підлість і скільки ще загине, поки люди навчаться розпізнавати її і вчасно знешкоджувати. Зіткнувшись з нею, слабодухі втрачають віру в людяність і гинуть, коли їх вчасно нікому підтримати. Люди мужні самі знаходять сили вирвати з своєї душі жало підлості.

Зі світлим почуттям великої вдячності покидала Надя Харків — місто, яке вперше в житті замінило їй теплоту матері і рідного дому, де знайшла чудових подруг — людей спільної долі, пізнала радість першого кохання і гіркоту його втрати.

Стояла в тамбурі біля відкритих дверей поодаль від кондуктора-провідника і прощалася з містом поглядом, душею.

Поїзд поминув останні привокзальні будівлі й виїхав на широке ніжно-зелене роздолля ланів і лісів, де вільним вітром-легінем гуляв веселий квітень. Ось він влетів у відкриті двері, зірвав, пустуючи, з її голови косинку, щось шепнув на вухо, не підозрюючи, що дівчина його не чує — і подався далі...

 

Прощавай, Харкове!

Прощавай, юносте!

 

 

Далі буде.

 







газета Наше Життя

Супроти долі 10

2014-10-11
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-10/1412489727_razluka_.jpg

Однією з причин їхніх суперечок з Андрієм, часом дуже болючих, була її мрія про навчання. Він по-справжньому глибоко переживав за неї, бачачи, як одна по одній згасають надії, — ранять душу, отруюють життя.

Палко просив:

— Облиш, кохана! Інститут — це ще 4—5 років тяжкої праці. Подумай, який непомірний тягар ляже на твої очі. Я боюсь за тебе!

газета Наше Життя