Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

І.О. Соколянський в колі українських письменників 2

 

Продовження. Початок тут.

 

Щодо теми про зчитування з губ слід додати: І.О. Соколянський рекомендує в своїх працях дотримуватись постійної, чіткої, виразної артикуляції і уникати мінливої і нечіткої вимови. З приводу цього Соколянський написав працю «Про ланцюговий метод навчання глухонімих усної мови». Можливо О. Довженко знав цю наукову роботу, що посприяло тому, що він вирішив ввести І.О. Соколянського в сценарій фільму про політ у космос. Що ж, факт цікавий і має пряме відношення до сурдопедагогіки.

 

У автора цього матеріалу зберігаються декілька цитат видатних людей, виписаних чітким почерком І.О. Соколянського на окремих маленьких аркушах паперу. Тут знаходимо вирази І. Сєченова, К. Ушинського, Поля де Крайва, Д. Морлея та ін. Цікаво те, що ці цитати Іван Опанасович виписував при читанні літератури за порадою Олександра Довженка.

В листі до І.О. Соколянського від 8 грудня 1939 року О. Довженко звертається з таким проханням: «...перше, що я буду у тебе просити, перше, що я буду від тебе вимагати, — це понишпорити у творах істинно великих людей і повиписувати собі з них цитати, як треба справжнім мужчинам, великим духом людям поводитись і думати, і діяти у тяжкі, особливо незаслужено тяжкі моменти життя, і тоді тобі стане ясною головна таємниця життя...».

Ці рядки з листа дають нам право говорити про те, що це були люди спільної долі й думки.

Невдовзі Соколянський потрапив у немилість. Перший раз його заарештували у грудні 1933 року. Вдруге Іван Опанасович зазнав ареш­ту у жовтні 1937 року. Його звинуватили в буржуазному націоналізмі та спробах втілити фашистські ідеї в галузі педагогіки і дефектології. У в’язниці він перебував до травня 1939 року.

В листі до І. Соколянського від 8 грудня 1939 року О. Довженко писав: «...скільки ж нелюдських пекельних мук доводилося і доводиться переживати тобі у боротьбі за науку, за правду, за справжній соціалістичний гуманізм з його вольними і невольними (несвідомими) ворогами... Ось недавно на квартирі у хворого Ю. Яновського (українського письменника — В.С.) узнав від Ю. Смолича, що тебе звільнили від ув’язнення як невинно засудженого і покараного ворогами народу. Твоя реабілітація мене радує і як прояв акту громадської справедливості, і як початок нового етапу твого цінного і гарного життя, і як кінець твоїм стражданням. Я сердечно здоровлю тебе. Я ніколи не вірив, що ти міг зробити щось погане для нашого соціалістичного суспільства, — дуже часто тебе згадував, говорив про тебе, жаліючи твій чудесний талант і проклинаючи твою кляту долю».

В таких умовах соціалістичної дійсності жили і творили Олександр Довженко і Іван Соколянський — двоє великих людей України, дружба яких зародилася в часи жовтневого перевороту, пройшла крізь розруху, голод, холод, війну... Саме тоді О. Довженко творив національне кіномистецтво, а І. Соколянський — українську педагогічну науку.

В 1969 році, в квітні місяці, педагогічна громадськість відзначила 70-річчя від дня народження та 50-річчя наукової та педагогічної діяльності Івана Опанасовича Соколянського. З приводу цього ювілею родина Остапа Вишні, котра мешкала в Києві, надіслала в Москву імениннику телеграму, котра експонувалася у свій час в музейній кімнаті І.О. Соколянського при Київському педінституті: «Дорогий Іване Опанасовичу! В день Вашого семидесятиріччя бажаємо Вам здоров’я, творчих успіхів, довгих років життя. Родина Остапа Вишні».

 

Остап Вишня. Малюнок художника З. Толкачова.

 

На той час Остапа Вишні вже не було серед нас, він 1956 року відійшов у кращі світи. Але ця телеграма дає нам право стверджувати остаточно про ті міцні дружні стосунки, які існували між Іваном Опанасовичем і сім’єю Остапа Вишні та, зокрема, про тісну дружбу вченого з Павлом Михайловичем Губенком (таке справж­нє ім’я письменника). Як видно з телеграми, родина Остапа Вишні високо цінувала педагогічний і науковий талант І.О. Соколянського.

Смерть Остапа Вишні викликала тривогу і біль у Івана Опанасовича, про що свідчить портрет письменника, який І.О. Соколянський зберігав як святиню. Цей портрет був переданий для музейної кімнати у педуніверситеті. Він був надрукований як вкладка в журнал «Перець» № 9 за 1956 рік. На зворотній стороні портрета в траурній рамці вміщені некрологи від Ради Міністрів Української РСР і редакційної колегії «Перцю», найстарішим співробітником якого був Остап Вишня. Цей портрет, виконаний графічним способом художником З. Толкачовим, ми пропонуємо вашій увазі.

 

Остап Вишня — псевдонім Павла Михайловича Губенка (1889—1956), україн­ський письменник, редактор, член літературної організації «Пролітфронт»; репресований 1933 року, покарання відбував в Ухті: звільнений 1943 року; написав гумористичні та сатиричні оповідання, фейлетони, мініатюри, гумори­стичні портрети митців і письменників, збірки: «Чухраїнці», «Вишневі усмішки», «Зенітка», «Мисливські усмішки».

 

Міцна і щира дружба Остапа Вишні та Івана Соколянського була народжена в 1923 році і продовжувалась десять років. У 1933 році І.О. Соколянський та Остап Виш­ня були репресовані. І лише в 1943 році вони зустрілися в Москві, у Лаврушинському провулку, 17. Тут, у будинку московських пи­сьменників, на квартирі Костянтина Георгійовича Паустовського (російський письменник — В.С.), в той час мешкав Юрій Смолич. Господар квартири — К.Г. Паустовський, тоді ще перебував в евакуації в Алма-Аті.

Це було хвилююче побачення, яке не обійшлося без сліз радості. Саме цю зустріч описав Юрій Смолич, який був особисто присутній, у своїй книзі «Розповідь про неспокій», зокрема, в розділі «Вишня». Наводжу уривок, він зворушливий:

«... в темному, неосвітленому прольоті сходів дев’ятого поверху, стало видно під моїми дверима якусь постать.

Я думав, що то котрась із дівчат-зенітниць добивається мити голову, й гукнув:

— Хто це — Валя чи Маруся?

Але озвався голос мужський:

— Це я, Юрію Корнійовичу! Вже з півгодини на вас чекаю... Бо сходити і вдруге добуватися на таку височінь нема сил...

Тільки сьогодні вранці я подзвонив Івану Опанасовичу Соколянському, що ввечері буде у мене Павло Михайлович...

Соколянський і Вишня — задушевні друзі добрий десяток літ, до тридцять третього року. Вишня, «зробивши вимушену посадку», як він казав, «закінчив десятирічку», а Соколянський вийшов раніше — за нього спеціально клопотався перед Сталіним Горький.

І от вони зустрілися знову.

Ми, троє, стояли перед дверима на півтемних сходах. Вони двоє — один перед одним. Я — трохи відступившись: не хотів їм заважати.

І раптом Павло Михайлович заплакав. Це вперше, але й востаннє, — бо більше ніколи цього не довелося — я почув і побачив, як плаче Вишня. Він плакав ридма і, заточившись, похилився Соколянському на груди. Він обій­няв його і міцно пригорнув до себе.

— Івасику... друже...

І тепер заплакав Соколянський.

Вони стояли вдвох — двоє дорослих, навіть підстаркуватих мужчин — міцно обійнявшись, перед порогом дверей до квартири номер сімнадцять, на півтемній площадці сходів дев’ятого поверху: плакали гіркими й радісними сльозами. Мука пережитого, взаєморозуміння, біль і жаль, горе і радість.

Потім ми ввійшли в квартиру...

Поки я хазяйнував, Вишня з Соколянським балакали....

— Ех, Павлушо! Не повезло нам з тобою...

Я закінчив хазяйнувати і виставив на стіл усе, що мав з пайків і лишків від обіду в їдальні штабу: хліб, тушонку, мандариновий джем.

— Бенкет! — сказав Вишня і навіть потер долонею об долоню. — От тільки... Ти, Івасику, як тепер — п’єш?

— Пив би, коли б було, так де ж його тепер взяти?

І тоді я пригадав.

— Хлопці, — сказав я, — у мене авітаміноз, і мені в поліклініці приписали глюкозу. І всі двадцять ампул видали. Але ж глюкоза на спирту! Може її... пити можна, нехай і солодку?

Вишня голосно крякнув і з надією подивився на Соколянського: хоч був Соколянський і не медик, але ж... професор — мусить знати.

— Що ж, — Соколянський знизав плечима, — отруїтись, мабуть, не можна... раз у кров роб­лять заштрик. Пробу треба поставити... експеримент... — закінчив він непевно. — Де вона у вас, та глюкоза?

Я поставив на стіл коробку з ампулами — дов­гастими великими скляними ампулами. Мало не чотириста грамів спирту.

Соколянський розбив одну. Понюхав, крапнув на ложечку, взяв на язик, посмакував... Ми дивились на нього з надією.

— Міцне! — розводити треба...

— Вра! — загукав Вишня.

І от перед ними стояла й горілка — солодша за лікер, огидна, але міцна!

Ми сиділи, пили глюкозу з ампул, заїдали американською тушонкою, потім пили чай з мандариновим джемом — в роті нам було приторно, в горлі дерло, бридко було на смак, але на душі ставало раз у раз тепліше, легше, безжурніше. І вже само собою вийшло так, що Павло Михайлович розповів усю свою історію...

Гарно, затишно проминули ці кілька годин — до смерку...

Потім Соколянський заквапився і пішов — наближалася комендантська година, і ми з Павлом Михайловичем залишились удвох».

 

Далі буде.





газета Наше Життя

І.О. Соколянський в колі українських письменників 2

2014-10-12
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-10/1412489301_ostap-vishnya_.jpg

Щодо теми про зчитування з губ слід додати: І.О. Соколянський рекомендує в своїх працях дотримуватись постійної, чіткої, виразної артикуляції і уникати мінливої і нечіткої вимови. З приводу цього Соколянський написав працю «Про ланцюговий метод навчання глухонімих усної мови». Можливо О. Довженко знав цю наукову роботу, що посприяло тому, що він вирішив ввести І.О. Соколянського в сценарій фільму про політ у космос. Що ж, факт цікавий і має пряме відношення до сурдопедагогіки.

газета Наше Життя