Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 9

 

Продовження. Початок 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 и 8.

 

Згадавши кумедний лист друга, Надя усміхнулася.

— Дівчата, погляньте на Надію, — показала на неї Марійка, — не інакше, як закохалася...

— З нею таке буває, — взяла подругу під захист Рая, — вона іноді розмовляє зі своїми мріями. Глянеш на неї — шепче щось. Наче молиться.

— Горить, Марійко! — кинулася до столу Рая, схопила в руку праску.

 

 

Новісінька сукня Марійки диміла, як кадило. Поклала праску на вогку ганчірку, щоб улягалася складка на подолі — і забула. Жодного разу не вдягнена сукня була безнадійно зіпсована, а разом з нею і настрій у Марійки і її подруг.

Нарядів у дівчат було негусто, діставалися вони нелегко, часто ціною недоїдання. І як же могла подруги наряджатися і йти в парк, коли одну з них спіткало таке лихо? Усі вони залишилися вдома. Так-сяк розвеселили Марійку, а між собою зговорилися на день народження подруги подарувати їй щось гарне на сукню.

І коли ввійшла огрядна господарка дому і сказала, що до них прийшли хлопці і чекають під вікном, бо бояться пса, усі зайшлися дружним реготом.

Хазяйка була з тих хороших жінок, яких молодість не обділила щастям, і вона не забула тієї світлої пори, коли теж була молодою. З доб­рим усміхом ввела хлопців до кімнати дів­чат і пішла собі.

Хлопців було троє: Борис, Андрій і з ними справжній велетень — білявий, синьоокий і зов­сім безбровий. Тримався він дуже несміливо і ніяково. Раз-по-раз тривожно оглядався, як би що не зачепити і не перекинути. Надя його бачила вперше. Всі троє працювали на металокомбінаті, а в клубі вона бувала дуже рідко.

По черзі глянувши на подруг, помітила, якою безжурною усмішкою та щасливим рум’янцем розквітла Марійка. Наче й не було спаленої сукні.

Борис уже заповзято сперечався з Раєю, Наталією і Галиною. Василь — так звали Марійчиного велетня — показував дівчатам фотографії, і вони, передаючи їх одна одній, сміялися. І тільки Андрій стояв якось самотньо і непевно, наче роздумував, куди примкнути.

Перед Надією лежала книжка «Роман між­гір’я», але вона вже не могла читати. Коли побачила Андрія, в голові забилася непрохана думка: він уже з кимось дружить. Спіймала себе на цій думці, на тому, як подумала про це, і відчула себе так, наче хто плеснув їй кип’ятком у лице. Щоб приховати краску сорому за себе, низько-низько схилилася над книжкою. Навіть сторінку перегорнула. Хоч який уже час довбала очима один і той же рядок, і нічого не тямила.

«Дурна! — лаяла себе в думці. — Звичайно, дружить. Он хоч би з Наташею. І яке тобі до того діло? І чому тебе не турбує, що Василь не бачить нікого, крім Марійки?»

Хотілося глянути на Андрія, але бракувало відваги.

«Якщо ти зараз не глянеш на нього, як на товариша, то ти просто нікчема!» — з серцем сказала собі Надя. І поглянула. Зустріла його схвильований погляд і зрозуміла: він прийшов до неї. Це сказали його очі. Очі ж не вміють брехати. Серце забилося радісно й тривожно.

Вона бачила його скованість, ніяковість і розуміла, що йому нелегко. Зустрівши її погляд, зробив над собою зусилля, підійшов і глянув на книжку.

— Хороша?

— Так.

— Ви багато читаєте?

— Не дуже. У вільний час.

— Де ви вчилися?

— В загальній школі.

— Закінчили?

— Так... У цьому році.

Зітхнув. На чолі між крильми брів залягла глибока зморшка. Яка думка розчахнула надвоє силу тих крил?

— А я — в інтернаті. Тільки 5 років.

— Вчитеся у вечірній?

— Ні...

Хотіла запитати — чому? Але вчасно помітила, як загорілося в нього не тільки обличчя, але й вуха, і промовчала. Його ніяковість здивувала її і якось дивно насторожила: чим вона вразила його? Хотіла повернути розмову в інше русло і запитати, які книжки він читав. Та згадка про колишню розмову з подругами і про зойк Наталії («Вони не вміють читати!») знову зупинила Надію.

Наче вгадуючи думки, хлопець просто зізнав­ся:

— Книжки люблю. Читаю, але ще багато слів не розумію.

Усміхнувшись, дістав з кишені невеличку записну книжку і подав Наді. Вона глянула — то був словник. Було там чимало слів, і всі вони мали пояснення — синоніми. Це була нелегка, але вдячна робота, і вона схвально кивнула головою.

Ця немудра розмова призвичаїла їх один до одного, згладила взаємну ніяковість. Встигли розпитати один одного про минуле, поділитися сьогочасним життям. І не зчулися, як впав вечір. Андрій першим помітив це. Встав і безцеремонно смикнув Бориса за рукав:

— Час вже йти.

За ворітьми попрощалися. До самого серця дістало тепло долоні друга.

Готуючи уроки, дівачата часто зверталися до Надії. Вона пояснювала задачі, правила, літературні твори. 12-річка вечірньої школи глухих працювала за 8-річною програмою загальної середньої школи.

— З тобою все зрозуміло, — зітхали дівчата, — а в школі... — і безнайдійно махали рукою.

— А що ж у школі? Мабуть, базікаєте на уроках, як за роботою, — закидала подругам жартома їх пристрасть до балачок.

— Таки базікаємо, щоб не заснути, — зло огризнулась Марійка, — Спробуй посидь на тих уроках!

— Але чому, дівчата?

— Тому, що більше половини вчителів нашої мови не знають і знати не хочуть. Кажуть, щоб ми читали з лиця. Спробуй прочитай у нього з лиця, коли він повернеться лицем до дошки, а до тебе чимось іншим і тарабанить... Відтарабанив і пішов, а ми з чим приходимо, із тим і додому йдемо...

— Не може бути! — Надію аж підкинуло те зізнання. — Чого ж ви мовчите?

— А що казати? Кому? — підвела від книжки голову Рая. — Міміка в школах заборонена. Формально вони праві. А учні тим часом, втративши надію здобути справжню освіту, кидають школу, тікають з уроків чи сяк-так переходять з класу до класу на зубрячці.

Надя сиділа приголомшена почутим. Більш за все вразила її страшна безплідність такого навчання: не розуміючи змісту, зазубрювати правила, формули, твори, просто слова, які, не маючи під собою опори осмислення, тут же вивітрюються з голови. Хто вигадав таку систему?

З зошитом в руках підійшла Марійка.

— Осенью — имя существительное?

— Прочитай усе речення, Марійко. Слова не можна відривати від тексту.

— Ось: «Осенью пионеры помогали колхозникам убирать урожай».

— Які ж запитання можна поставити до цього слова? Подумай.

— «Когда?»...

— От бачиш! Хіба ж предмети відповідають на таке запитання?

— Ні... То що ж це?

— А які ти ще знаєш слова, що відповідають на таке запитання?

— Ну, вчера, завтра, потом... Наречие?!

— Наречие.

— Тобі треба бути вчителькою, Надю.

З такою силою було це сказано, що Надя зблідла: Марійка випадково сказала те, що давно вже заполонило її думки, її мрії.

«Дорога моя доню, — читала Надя листа матері, — якщо можна, візьми відпустку і приїдь додому хоч на тиждень. Мені дуже нездоровиться, і я хочу тебе побачити... »

Не могла стримати сліз, що горошинами падали на лист, бо знала, що про малу недугу мати їй не напише.

«Хочу побачити тебе...»

Приїду, мамо!

До профвідпустки їй залишилося чекати цілий місяць, але вигляд в неї був красномовніший за будь-які слова: її відпустили.

Яка ж вона довга-предовга, дорога додому! Усі її думки линули до матері. Як вона жила, як вона зимувала одна? Вони з Олею були помічниками в роботі, в домі, де все було так запущено без чоловічої хазяйської руки, але інколи мати раптово блідла і хваталась однією рукою за груди, а другою — за що могла, аби не впасти. Вони були поруч і хоч ліки — оту з дитинства знайому валер’янку — давали їй...

Не могли зарадити її горю, коли йшли дощі і хата текла та обвалювалася. Разом з матір’ю збирали увесь посуд, лізли на горище і підставляли під дірявий, мов решето, дах. Але вдома та на городі допомагали. А тепер...

— Зараз будуть Котюжани, — нахилився до неї провідник, якого вона попросила сказати їй, щоб не пропустила свою станцію. Схвильовано тріпнулося серце. Похапцем накинула жакет, взяла чемодан і вийшла в тамбур. Поїзд сповільнював хід. Далекими зірками замиготіли вогні станції. От вона і приїхала!

Тиха і тепла серпнева ніч прийняла Надю в свої обійми. Чекати на станції до ранку не хотіла. Трапилися подорожні до сусіднього села — з ними і пішла. Далі кілометрів чотири йшла полем одна. Було боязко, та думки її вже витали дома. І ось він перед нею — рідний дім, стареньке віконце, в яке стільки раз стукали, повертаючись від подруг чи з кіно... Бачить за ним таке рідне, невимовно змарніле лице, біжить до дверей і обіймає худенькі тремтячі плечі: — Мамо, не плач!..

Мамине здоров’я дуже вразило Надю. То ходить, робить усякі хатні справи — ніякі сили, ніякі вмовляння не могли примусити її лягти серед білого дня чи хоч посидіти спокійно. То присяде в такій знемозі, в тяжкому безсиллі, зблідне так, що здається, кровинки в ній не лишилося.

Надя була в повному розпачі: наближався час повернення на роботу, а вона не могла і подумати залишити маму одну. Як не ховалася з своєю тугою, не могла її сховати від матері.

— Про що задумалася, доню? — якось винно питала мати. — Скучно тобі зі мною?

— Ні, мамо! Думаю, як би знайти роботу поблизу, щоб бути при вас, або хоч часто наві-дуватися.

— Де ж ти знайдеш її, доню? — промінь надії оживив її змучене лице, і Надя бачила, як боїться вона повірити у можливість такого щастя.

— Напишу до Вінниці, мамо. Це обласний центр. Якщо в Харкові є аж три комбінати для глухих, то може в Вінниці є хоч один. 3—4 години їздити, це не дві доби. А може знайду окрему кімнату і заберу вас до себе.

— Ні, доню, з мене досить і того, що ти будеш приїжджати. В чужу хату помирати не піду, Надійко...

Того ж дня Надя написала листа до Вінниці. Довго-довго чекала відповіді, пропустила час повернення на роботу, та так і не дочекалася. А мама... Де бралися сили в неї? Збирала їх по зернині, аби не тьмарити доньці життя... Запевнила, що напише, коли буде гірше, і вона повернеться додому назавжди. А тим часом може буде лист з Вінниці...

— Бережи себе, мамо! Пиши мені тільки правду.

— Добре, доню, — силувалася усміхнутися мати. І таки усміхнулася. — Не сумуй, Надю, поруч люди, сусіди. А там може переїдеш у Він­ницю...

Життя людини — то надія. І добре, що вона ніколи не покидає людину.

Старенький дідусь, який їздив на станцію з поштою, квапив їх. Востаннє поцілувала маму і тьотю Ганю, з якої взяла слово, щоб вона сповістила, якщо мамі буде погано, і скочила на візок.

Повернулася на роботу з тяжким почуттям тривоги, яке нічим не могла заглушити. Вдруге, вже з Харкова, написала у Вінницю, розповіла про свою біду і стала чекати відповіді.

Якось поверталась додому, дуже припізнилась. Година була рання, але ж восени 6 годин — то вечір, а 8 — ніч. Йшла сама: дівчата з роботи пішли прямо до школи. Поклавшись на ранню годину, пішла прямо через залізничний вузол, попід мостом. І не зчулася, як перед нею виросла чоловіча постать. Повертати назад було вже пізно. Він йшов і простягав до неї руки, наче безмежно радів, що зустрів її серед оцих товстих похмурих колонад, які підпирали громаддя мосту.

І раптом шалено заколотилося серце — Анд­рій! Це був він. Після її повернення вони зустрілися вперше. Хоч і дружили вже півроку і бачилися часто, та жодного слова, яке б виходило за грані дружби, не було між ними сказано. І бачилися вони майже виключно на людях. Хіба що погляди могли видавати їхні почуття...

Тепер він стояв перед нею з простягнутими руками, невимовно схвильований, щасливий і — рідний до болю.

— Надійко! — не почула, а вгадала і ступила назустріч, якось підсвідомо простягнувши руки, як і він.

Він взяв їх ніжно-ніжно і тихо, ніби боячись образити її різким жестом, притягнув до себе. Обома долонями підвів її лице і жадібно дивився. Вона теж. Перед великим бажанням бачити рідне лице відступив дівочий сором. Бачила його тепер так близько, як ніколи в житті, бачила в повному розумінні слова, і хотіла запам’ятати кожну рису обличчя.

Не думала, чи добре це, чи ні — була просто собою. Все ближче і ближче кохане лице. Його вуста торкаються її очей, чола, щік. Ті поцілунки такі ніжні, що на очах її виступають сльози. Він помітив їх — відхилився. Збліднувши, з мукою дивиться в її очі:

— Ти плачеш?

— Я дуже люблю тебе...

Тоді припадає до її вуст.

Прямо над їх головами виростає скажене ревисько, і поруч, дико гуркочучи, проноситься поїзд. Той тарарам повертає їм пам’ять і владу над собою. Усміхнувшись, взялись за руки і пішли.

Того вечора, вперше за весь час їх співжиття з дівчатами, не Надійка відчинила подругам, а подруги — Надійці.

Мрія про навчання не вгасала. Працюючи, не знаючи ще нічого певного, Надя готувалася до вступних іспитів. І її підготовка виходила далеко за рамки шкільної програми. Знала, що право на навчання мусить не лише одержати, а й відстояти його, щоб розвіяти вікову недовіру до здібностей, до інтелекту глухої людини.

Її листи у вузи поверталися з відмовою, а вона писала знову і знову. За рік їх прийшло біля сотні. Відмовили їй і всі педагогічні інститути. Навіть її подруги втратили терпіння і казали, що в неї, мабуть, не всі вдома, що вона пише всюди, і плаче над кожним конвертом.

— Кожен лист із штампом буду знищувати, коли побачу його раніше за тебе, — розлютилася Рая, коли подруга, повернувшись з роботи, прочитала чергову відмову і сиділа на своїй койці, тупо дивлячись у долівку. І видно було, що так і робитиме.

Надя старалася потрапити додому раніше за всіх, особливо, коли знала, що хтось з них збирається не до школи, а додому.

На цей раз листа із штампом Міністерства освіти принесла хазяйка. Наче поринаючи в холодну воду, Надя відкрила його і прочитала. На її запит, чи може людина, позбавлена слуху, працювати вчителем у спеціальній школі, їй відповідали, що може. В школах-інтернатах — у старших класах (у молодших — потрібно чути, там ведеться постановка звуків). А у вечірній школі — без обмежень. Учителів-сурдопедагогів готують дефектологічні факультети, які є в Київському та Московському педінститутах.

Бідна людська мова — вона не має такого слова, яким можна було б висловити безмежну радість Наді. Ледве дочекалася вечора, щоб поділитися своєю радістю з Андрієм. Дружили вже рік. Після тієї пам’ятної зустрічі і признан­ня, рідко коли не бачилися більше, як 2—3 дні. Несли одне одному все, чим жили, і те взаємне довір’я особливо ріднило їх. Але це не заважало їм сперечатися з усією відвертістю і впертістю молодості.

 

Далі буде.





газета Наше Життя

Супроти долі 9

2014-10-04
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-09/1411884864_vlyublennye_.jpg

Згадавши кумедний лист друга, Надя усміхнулася.

— Дівчата, погляньте на Надію, — показала на неї Марійка, — не інакше, як закохалася...

— З нею таке буває, — взяла подругу під захист Рая, — вона іноді розмовляє зі своїми мріями. Глянеш на неї — шепче щось. Наче молиться.

— Горить, Марійко! — кинулася до столу Рая, схопила в руку праску.

газета Наше Життя