Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 8

 

Продовження. Початок 1, 2, 3, 4, 5, 6 и 7.

 

У відділенні міліції, куди вони прийшли, черговий запросив Надю сісти і почекати. Затриманого провели в суміжну кімнату. Рятівник Наді через пару хвилин повернувся. Дістав авторучку і блокнот, і запитав її, чому вона опинилася в парку. Вираз його обличчя, щире співчуття, яке світилося в розумних добрих очах, вернули їй сили, довір’я до людей. І вона розповіла йому про свою долю, про свою втрачену мрію, про тяжке вагання — що робити, як жити далі.

 

 

Ту ніч вона провела в його сім’ї — у нього була дружина Ірина і син Ігор. На все життя зберегла Надя переконання: найбільша на світі радість — зустріч зі справжньою людиною. Серед безлічі прекрасних людей, яких вона згодом зустрічала в житті, саме ця людина у міліцейській формі їй особливо дорога і рідна.

Вранці її нові друзі — Роман Петрович і Ірина, розповіли Наді, що тут у місті є спеціальні учбово-виробничі комбінати, де працюють люди з дефектами слуху. Туди направляє спеціальний обласний відділ УТОГ. Може, краще Наді не їхати додому, а одержати тут професію? А коли вона дуже хоче вчитися — ніщо не втрачено, її ровесниці вчаться ще в 9 класі. Нехай вона напише листа в Міністерство освіти, розкаже про свої проблеми і попросить конкретної поради — де вона може продовжувати освіту. А згодом буде працювати. Якщо при комбінаті нема гуртожитку, Надя буде жити у них. Помістяться!

Сім’я їх займала одну невелику кімнату, і Надя потім не раз пригадувала велику душевну щедрість своїх харківських друзів.

І Надя залишилася. Роман Петрович пішов з нею в обласний відділ УТОГ і звідти її направили на виробниче навчання, а згодом — в гуртожиток.

Прощалася зі своїми друзями, як з рідними людьми. Їм завдячувала найдорожчим: вони зберегли в ній віру в людей, в людяність.

— Гляди ж, заходь, Надійко! — міцно тиснув руку дівчини Роман Петрович.

— Дякую. Прийду!

«Дорога моя мамо! Ти не хвилюйся і не плач. У мене все гаразд. Поступити в технікум мені не вдалося через слабозорість, але я вірю, що вчитися буду. Де — я ще не знаю, але вірю, що буду. Одна хороша людина допомогла мені поступити на виробниче навчання на такий комбінат, де працюють люди з вадами слуху. Їх дуже багато, мамо! Вони мають дуже дивну мову — розмовляють руками, пальцями. У них це виходить так швидко, що коли я дивлюся на їх розмову, в мене починає крутитися голова. Дівчата вони хороші, чесні, товариські. Вони так взялися мене вчити, що мабуть, через рік я вже буду їх вільно розуміти.

Живемо ми (нас восьмеро) в двох кімнатах, які оплачує наш комбінат. Кімнати з’єднані одна з одною так, що в нас одна сім’я.

...Не турбуйся за мене, мамочко, мені тут дуже добре. Бережи себе, мамо! Напиши мені все-все, як ти живеш, що пише Оля. Пришли її адресу. Дуже сумую за тобою, мамо, за Олею, за нашим селом. Так би й поїхала, поглянула! Цілую тебе міцно і щиро, хороша моя! Надя».

— Надійко, сьогодні в клубі йтиме «Секретная миссия». Усі дуже хвалять. Ходімо?! — Рая вже без особливих труднощів говорила з Надією.

Вони міцно подружилися і були майже нерозлучні. Долі їх були теж дуже схожі: обидві втратили слух внаслідок захворювання, обидві були слабозорими, вчилися в масовій школі, але Рая закінчила лише шість класів і тепер вчилася у вечірній школі глухих. Вони були ровесницями.

Рая вичікувально дивилася на подругу.

— Та ми ж нічого не побачимо, Раю. Чи дістанемо ми квитки в перший ряд?

Замість відповіді Рая витягла з кишеньки робочого халата 2 квитки і подала подрузі: вони були в перший ряд.

— І коли ти встигла збігати за ними? — щиро здивувалась Надя.

— Подумаєш — я буду бігати за ними! Нехай вони за мною бігають!

Вигляд Раїси — білявої, трохи розкосої товстушки був такий кумедний, що Надя розсміялася.

Швидко причепурилися і побігли, бо часу справді лишалося мало, а клуб був далеко.

Коли вони прибігли, біля вхідних дверей було справжнісіньке стовпотворіння. Два високих юнаки, напружуючи м’язи, ледве стримували шалений натиск, поодинці пропускаючи молодь до залу.

Дівчата, як прибігли, так і стояли осторонь, не наважуючись влізти в цю товкучку. Та в цей час з самісінької середини кучі хтось помахав їм рукою, підзиваючи. Рая побачила і, схопивши подругу за руку, сміливо кинулася до натовпу.

Працюючи руками і плечима, до них протис­нувся невисокий, але міцний юнак. Привітався і наказав, щоб не відставали від нього. Без його допомоги вони ніяк не потрапили б до залу, а кіно вже йшло.

Надя, хоч і сиділа в першому ряду, майже нічого не бачила. Демонстрацію фільму часто припиняли, включали світло. На підмостки сцени виходила перекладачка і жестами переказувала зміст фільму.

— Я тобі вдома все розкажу, — сказала Рая, помітивши на обличчі подруги нудьгу.

Надя непомітно оглядала зал — вона була тут вперше. Зал був невеликий і заповнений вщерть. Хлопець, який прокладав їм дорогу, сидів позаду і, енергійно жестикулюючи, розмовляв з товаришем — гарним темноволосим і високочолим юнаком у червоній тенісці. Обличчя, вираз очей свідчили про неабиякий розум, а повні, плавно окреслені губи — про м’яку вдачу.

Спіймавши себе на тому, що розглядає хлопця, Надя почервоніла до сліз і різко повернулася до екрану. На щастя, світло якраз погасло і її ніяковості, здається, ніхто не помітив. До самого кінця сеансу вона вже жодного разу не глянула в зал.

Коли дівчата вийшли з клубу, їх приємно огорнула свіжість вересневої ночі. Було без чверті дванадцять, а йти їм було далеко — на Новоселівку, на самісіньку окраїну. До того ж, там треба було йти через залізничний вузол попід мостом, або обходити і добиратися через міст. І те, і друге не всміхалося дівчатам: ця окраїна користувалася поганою славою. Надя глянула на подругу, і їй здалося, що вона когось чекає.

Так воно і було. Тільки-но спав трохи натиск у дверях, як Надя побачила обох знайомих хлопців. Вони підійшли до них.

— Познайомся, Надійко, це Борис. — Рая поклала руку на плече юнака, який сьогодні так виручив їх. — А це Андрій, — вказала рукою на його друга.

— Надія.

Надя подала руку спочатку Борису, потім Андрію.

Андрій був високий, стрункий, якось дивно зібраний. По всьому було видно: не балакучий.

— Раю, ходімо, вже не видно ні душі...

— Пішли! Борю, проведи нас, — Рая звернулася до Бориса, але Андрій теж ствердно кивнув.

Пішли.

Рая з Борисом якось непомітно відділилися і йшли попереду, Борис щось цікаве розповідав подрузі. Обоє часто сміялися. Рая не була гарною, але зараз вона була дуже привабливою. Такою її робила небуденна лагідність обличчя, внутрішня радість.

«Он воно що, — подумала Надя, — тепер я розумію, як бігають за тобою квитки...».

Незрозумілий легкий смуток огорнув її душу. Андрій мовчазно йшов поруч. «Навіть не спитає нічого — справляє лицарську повинність: проводжає дівчат», — з досадою подумала Надя і глянула в його лице. Неждано-негадано відчула на собі його погляд. Це було несподіванкою для обох. Надя, захоплена зненацька, зачепилась за рейку (саме переходили путі) і мало не впала, Андрій теж зніяковів. Та коли вона вдруге зачепилась за щось, він рішуче взяв її за руку (зовсім як дитину! — мучила себе докорами дівчина) і так вів, доки не вийшли на стежку. Тут він сам обережно випустив її руку і йшов поруч до самого дому — так само мовчазно. Вся вулиця була темна — жодне вік­но не світилося. Прощаючись — подала руку, а глянути не наважилася.

На своїй койці побачила листи від матері і Олі. Подруги вже спали. Підійшла до вікна і при світлі ліхтаря прочитала.

Оля писала, що вступила на факультет німецької мови, живе в гуртожитку. Розказувала про чудове старовинне українське місто Львів, про величезний Стрийський парк. Вболівала за матір — що вона, бідна, робить, як живе одна-однісінька. Радила умовити маму, щоб продала корову, бо їй одній не під силу буде її обходити, особливо взимку. В душі Надя була згодна з сестрою.

Розпитувала Оля про Надійчине життя, просила не сидіти на сухих харчах.

Лист матері глибоко вразив Надю: стільки було в ньому любові і мужності, стільки великої турботи про них, дітей, що їй перехопило подих і обличчя обпекли сльози.

«...Щоб ти не робила, доню, старайся зробити якнайкраще, щоб було радісно і тобі, і людям...

...Картоплю я вже викопала. Допомогла тітка Ганя, наша сусідка. Не журися, Надю, вдома все добре. Тільки дуже сумую за вами, любі діти.

...Продам у неділю корову і купите собі пальто і взуття, бо ви ж зовсім роздягнуті, а зима вже близько...

...Місто велике, і народ там є всякий. Бережи себе, дитино, щоб тебе шанували люди...

...Не сиди над книжками вночі, Надійко, бо зовсім згубиш очі. Не занапасти собі життя, дитино!

...Добре дивися, коли переходиш вулицю, щоб, боронь Боже, не потрапила під машину...».

Мамо, мамо, найрідніша моя людино, мені вже сімнадцятий рік, а для тебе я так і залишилась дитиною...

Здавалось, зовсім нехит­ру справу робили дівчата — футляри для авторучок. А скільки намучилася Надя, поки навчилася це робити бездоганно і спритно! Дуже заважала їй слабозорість. Очі від напруження швидко стомлювалися і нестерпно боліли. Були гіркі хвилини повного розпачу: ні на що, ні на що вона не здатна! Звикали, набиралися спритності руки — легше ставало очам. Тепер часто і подруг обганяла. Вони любили за роботою трішки побазікати, а через те, що говорили вони руками, то в ділі в цей час у них був перепочинок. А Надя, мовчазна за вдачею: як сяде за роботу, то тільки її й бачили — швидко відгородиться від усіх, склавши навколо себе дивовижні кринички з коробок.

Чорнобрива крутобока Марійка аж захекалася — вона намащує клеєм обгортки і кладе їх на стіл перед дівчатами. Обслуговує вона чотирьох. Надя раз по раз понукає Марійку, вказуючи на пустий стіл — скоріше! Нарешті, Марія розлютилася — кинула щітку прямо в клей, сіла і згорнула руки на грудях:

— Іди сама помахай! — блиснула на Надю гарячими циганським очима.

Надя не спасувала:

— Дай фартух.

Витягнула щітку, витерла держак ганчіркою, поклала товсту рівну колоду обгорток на чисту підстилку і взялася до роботи. Щіткою ледь торкалася рідини, щоб зайвина не стікала по боках, за кожним помахом щітки одним пальцем знімала точно по 1 обгортці й кидала на стіл рівними рядами. Хоч дівчата, захищаючи престиж Марійки, працювали, як-то кажуть, обома руками, стіл вщерть заповнився заготівками обгорток.

Надя віджала щітку, зняла фартух і віддала його Марійці, на лиці якої вже не було ні гніву, ні насмішки. Повернулася на своє місце і знову взялася городити свої кринички.

Коли здавала роботу і назвала денну цифру виробітку, майстер підозріло глянув на дівчину і звелів показати зроблене. Надія підвела його до своїх криничок. Взяв у руку першу, другу, третю коробку... Повертів на всі боки, відкрив — зазирнув всередину, постукав об стіл, похитав головою і сказав:

— От тобі й маєш!

Чи то було похвалою для Наді, чи докором для когось — невідомо. Та вона знала пристрасну нетерпимість майстра до бракоробства — найдрібнішого, помітного лише натренованому довголітньою працею оку. Не було в нього скидок ні на випадок, ні на хворобу, ні на сльози: забраковану роботу не приймав. Ніколи не хвалив: прийняття роботи без зауважень було найвищою похвалою.

...Ставала на ноги Надя — в праці, в житті. Щиро полюбила своїх подруг і почувала себе серед них майже щасливою. Майже...

Через півроку Надя вже досить вільно розмовляла з подругами. Цьому сприяли затишні вечори бесід, які часто виникали в гуртожитку, особливо в передвихідні та вихідні дні.

— Надю, розкажи що-небудь! — просили дів­чата.

Вже багато чудових книг переказала под­ругам Надійка. І як же слухали вони! Як тільки Надя давала згоду, дівчата зсували впритул дві койки і сідали на них півколом: хто по-татарськи, хто обнявши коліна, хто спершись на лікоть, і слухали, забувши про час. Спочатку Надя переказувала зміст невеликих книг. Першими вони прослухали: «Райдуга» В. Василевської, «Земля гуде» О. Гончара, «Професор Буйко» Я. Баша. А далі перейшли й до більших книжок. Іноді, не знаючи відповідного жесту для того чи іншого слова, Надя показувала його пальцевою азбукою. Рая чи Настя підказували жест — так вона оволоділа мовою своїх подруг. Надію глибоко вражало їх ненаситне бажання пізнати, почути якнайбільше. Про що тільки вони не запитували! І вона з гіркотою думала про те, як мало знає, як бракує їй освіти.

Ще більше дивувало її те, що, крім Раї і Наталії, які втратили слух у 8—9 років, ніхто з дівчат абсолютно нічого не читав. Це так не відповідало їх любові до знань, що Надя захотіла будь-що з’ясувати собі цю загадку. І коли якось увечері дівчата пристали з проханням розказати щось, вона гнівно спитала:

— А чому ви самі не хочете читати? Лише у вашому клубі кілька тисяч чудових книг...

І побачила, що її подруги, які ніколи не лазили за словом до кишені, похнюпились і мовчки порозходилися. А Наталія, найстарша серед них і найстриманіша, тамуючу образу, яка вихлюпувала з її очей, сказала:

— Вони не вміють читати!

Не вміють! — ті слова вдарили в груди гірким каяттям.

— Але чому, Наталіє? Ви ж усі вчилися, ходили до школи.

— А як же, ходили. Літери знаємо, читати вміємо, а от зрозуміти прочитане не можемо: не знаємо значення слів...

— Але ж ви вільно розмовляєте зі мною жестами і все розумієте, що я розповідаю.

— Жести — то ж не слова. А книги написані словами...

Лише тепер відкрилася Надії в усій повноті трагедія її подруг. Вона виросла в здоровому людському оточенні, де слово було таке звичне, як небо і земля. Коли доля вперше звела її з цими дівчатками, вона дуже дивувалась їхній дивній, до того не баченій мові. Але думала, що вони не можуть говорити. Фізично не можуть, і тому користуються жестами, втілюючи в них слова. Тепер вона зрозуміла, що для них мова жестів не втілює, а змінює слова, і саме тому, що вони їх не знають.

Люди без мови... Проклята доля! Ти знову встала переді мною на весь свій велетенський зріст і єхидно смієшся з мого безсилля. Ну, почекай же!

Була неділя. Ще напередодні дівчата домовились, що підуть у парк. І сьогодні зранку, ще навіть не вмившись, стали в чергу за праскою, якою вже орудувала Наталія. Надя не брала участі в цих приготуваннях — хотіла залишитися вдома, написати листа мамі, Олі і Яші.

Товариш не поривав зв’язку з Надією. Листи його були спокійні, бадьорі, а головне — він твердо вірив, що Надя здобуде освіту. І вона розуміла, що це не було нікчемним заспокоюванням, до якого часто вдаються люди перед чужою бідою, самі не вірячи в свої слова. Яша вчився в Київському політехнічному і жартома скаржився Надії на «ведмежу послугу» школи, яка в характеристиці дала високу оцінку його редакторським здібностям, і тепер йому вікувати в редакторах...

Далі буде.







газета Наше Життя

Супроти долі 8

2014-09-27
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-09/1411377724_shvec_.jpg

У відділенні міліції, куди вони прийшли, черговий запросив Надю сісти і почекати. Затриманого провели в суміжну кімнату. Рятівник Наді через пару хвилин повернувся. Дістав авторучку і блокнот, і запитав її, чому вона опинилася в парку. Вираз його обличчя, щире співчуття, яке світилося в розумних добрих очах, вернули їй сили, довір’я до людей. І вона розповіла йому про свою долю, про свою втрачену мрію, про тяжке вагання — що робити, як жити далі.

газета Наше Життя