Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 7

 

Продовження. Початок 1, 2, 3, 4, 5 и 6.

 

Повернулися додому. Через грозу з обідом запізнилися. Надя сиділа за столом відсутня, зосереджена на якійсь своїй думці. Мати поглядала на дочку з тривогою: чи не захворіла?

— Чому не їси, Надю? — торкнулася її руки.

— Дякую, мамо, більше не хочу, — встала з-за столу, дивилась на матір все з тою ж думкою в очах.

— Що робити?

— А що ж тобі робити, доню? Почитай щось. Буде погода — будемо підгортати город. А зараз відпочивайте.

Прибрали зі столу, помили посуд.

Оля сіла біля вікна з книжкою «Три мушкетери». Оті «Мушкетери» мали такий вигляд, наче їх з місяць читала собача зграя. Надя розгорнула на столі ганчірку з огризками олівців, відкрила альбом.

Гроза відсунулася на схід. Небо місцями кровеніло. Обривки хмар на заході порожевіли, засвітилися ніжним золотим ореолом. Те світло позолотило кімнату, розвіяло її похмурість.

Мати ввіткнула веретено в куделю. Взяла дій­ницю і вийшла з хати.

Надя розігнулася — все тіло затерпло, по ньому заснували мурашки...

— Йди сюди, Олю, — покликала сестру.

Та підійшла з книжкою в руках. Мовчки захоплено розглядала малюнок.

— Дуже гарно, Надійко! Не даруй це нікому. Мама засклить.

У Наді була звичка віддавати свої малюнки всякому, хто попросить. А подруги просити не лінувалися. Не шкодувала — намалює ще... Та цей вона нікому не віддасть: це її перша робота з натури, якщо так можна назвати власну пам’ять, в якій так чітко і яскраво відбилося величне явище природи. Це буде початок альбому, який пошле до інституту.

Стукнули двері — увійшла мама. Поставила на стіл дійницю з паруючим молоком. Підійшла до дітей — що там у доньки вийшло? І власним очам не повірила.

Грізне, похмуре небо розкраяне блискавкою дивної, рідкісної форми: величезний павук либонь хотів заграбастати лапами все небо і луснув від власної зажерливості. Його посічені лапи розліталися в усі боки. Прибиті ураганним вітром дерева, приниклий до самої води очерет на ставку...

— Гроза... — промовила мати і згадала зачаровану постать дочки, осяяну блискавками.

Обійняла дочок, пригорнула до себе їх русяві голівки. В очах полохливо замерехтіло майбутнє дочок — бажане, омріяне, щасливе.

...Складено останній іспит. Водночас і радісні і засмучені, десятикласники прощалися на випускному вечорі зі школою, з юністю. Дівчата в білих сукнях, мов наречені, були незвично гарні. Хлопці, теж святково вдягнені, трималися підкреслено незалежно, не догадуючись, що саме ця підкреслена незалежність в присутності батьків і вчителів видавала їхню хлоп’ячість.

Грала музика, кружляли пари. А Надійка сиділа мовчазна, зосереджена. Із задумів її вивів Яша: вклоняючись не то жартома, не то серйозно, запрошував на танець.

— Що ти, Яшо?! Я не вмію... зовсім не вмію... — відмовлялася злякано, благала самими очима, щоб облишив свою витівку.

— Ото біда! Ноги є! От і гаразд. Слухайся мене. Я буду тебе вести, — і силоміць потягнув до кола.

Знаючи його впертість, Надя скорилася. Виждавши такт, Яша «повів» її. Спочатку не ладилося: заважало хвилювання. Їй здавалося, що всі дивляться лише на неї і сміються з її незграбності. Але, згодом, глянувши крадькома на танцюючих, вона відчула себе впевненіше: ніхто не розглядав її, частенько навіть їх штовхали інші пари, яким бракувало простору. Вона зовсім призвичаїлася і майже не збивалася з ритму. А коли один раз їх штовхнули досить таки сильно, Яша зло блиснув очима на цю залихвацьку пару, підстеріг її і невинно відставив ногу назад. Не підозрюючи лиха, танцюристи налетіли на підніжку і, здавалося, зараз обоє з тріском розтягнуться на долівці. Та в найкритичнішу хвилину Яша спритно схопив їх однією рукою в міцні обійми.

— Ша, лошата! — і поставив їх на ноги, а сам повів свою «даму» далі.

Діставши прочухана, пара присмиріла.

Коли закінчився танець, Яша провів подругу до її місця, потиснув руку і, тріпнувши розкішним чубом, пішов до хлопців.

Вона більше не сиділа чорницею, а щасливо сяючи очима, танцювала, сміялася, жартувала, і в глибині серця була вдячна товаришеві, який, мов чарівник, силою втягнув її в прекрасну казку юності, що світлою людяною сторінкою вписалася в її життя.

...Дні спливали за днями, а відповіді з інституту не було. Майже всі її товариші по класу вже пороз’їжджалися. Оля поїхала до Львівського педагогічного університету, а про неї наче доля забула. Сумними очима щодня проводжала вона листоношу Шрайфера, коли той ішов вулицею, обминаючи їх дім.

Та ось, нарешті, коли вони вдвох з матір’ю обідали, в двері постукали, і до кімнати за­йшов Шрайфер. Вітаючись, подав телеграму. Тремтячими руками взяла той папірець в руки і прочитала: «До іспитів не допущені. Документи висилаємо. Директор інституту Леонов».

Безсило опустилася на лавку. Ось він — вирок. Її роботи не пройшли конкурс. Що ж тепер робити?

— Бувайте здорові! — пішов листоноша, обережно причинивши за собою двері. Наче був винен, що мусив приносити людям не тільки радість, а й горе.

Підійшла мама. Пригорнула до себе, як малу.

— Не сумуй, доню, вони щось напишуть, порадять. Не можуть же вони просто перекреслити людську надію. Ти писала, що не чуєш?

— Ні...

— Треба було написати, доню.

— Просити милостиню?

— Просити поради, Надю, просити співчуття...

— Не треба мені співчуття, мамо!

— Співчуття не однакові, доню. Пусте — принижує, а людяне — допомагає. Без нього не проживеш, дитино, як не проживеш без людей..

— Побачимо...

Зітхнувши, мати стала прибирати зі столу, а Надя замислилася. Думки її роїлися довкола материних слів: послухатись і написати про свою біду? Можливо, її і пожаліють, допустять до іспитів. Чи візьме вона той бар’єр? Навряд. Тоді знову — ще тяжче розчарування і безвихідність. Чи може знову, всупереч правді і людяності, всупереч честі шукати співчуття — подачки?! О!.. Тонка гадина обвилася довкола серця і вже не ссала, а гризла його.

— Не буде цього! Не буде!

— Про що ти, доню? — мати з тривогою дивилася на дочку. Зрозуміла: вона вголос говорила зі своїми думками. На матір глянули очі дочки, повні такої непохитності і рішучості, що їй стало страшно.

— Не буде так, як хоче доля, мамо!

— Побійся Бога, дитино, що ти кажеш!

— Мамо, люди, жаліючи мене, кажуть, що така моя доля. Яка вона, доля?

— Доля? Це, доню, що судилося людині, те й буде. Доля людини... Супроти долі не підеш, долю не обминеш, — дві тяжкі сльозини зірвалися з маминих очей і впали на стіл.

— Можна сидіти згорнувши руки? Мамо? Чи подбає доля про мене?

— Ні, дочко, доля ледачих не любить.

— А роботящих вона любить? А якщо судилося і ніяк не обминути?

— Ну то сядь і чекай, поки розпогодиться, — обличчя матері торкає усмішка, в якій біль поступається місцем радості: вона вже зрозуміла Надю.

— Спробую не чекати, мамо. Хоч вона і неминуча, та, мабуть, не всесильна. Можна сидіти, склавши руки, можна просити Христа ради, можна красти, а можна працювати, можна вчитися, правда? Ні, мамо, не така моя доля! От побачите, я ще поторгуюся з нею!

В останніх словах дочки матері почулася дивна нотка — не то насмішка, не то погроза.

Як і передбачала мати, в бандеролі був лист-рецензія на її роботи. Усі малюнки виконані кольоровими олівцями — чи вміє вона взагалі користуватися хоч акварельними фарбами? Малюнки здебільшого несамостійні — копії і т.д. І лише наостанок — кілька теплих слів: здібності є, але не розвинені. Спочатку треба пройти грунтовну підготовку в спеціальній групі при технікумі чи в технікумі. Рекомендація: вступайте до художнього технікуму при Харківському художньому інституті.

І знову затеплилася в серці надія...

Писати було вже пізно — вирішила їхати. Мати теж жила її надією. Тамуючи в серці тривогу, збирала дочку в дорогу. Всі пожитки Наді разом з підручниками вмістилися в невеличку скриньку — чемоданчик. Ще мама поклала загорнуті в газету пиріжки з капустою, які дуже любила Надя.

На станції, чекаючи поїзда, не зводила з матері очей.

— Надійко, як щось не так, вертайся додому, чуєш? — в котрий вже раз наказувала мати, обминаючи слів «як не поступиш».

— Добре, мамо, — ніжно гладила руку матері Надя. — Ти тільки не хвилюйся, не плач. Я тобі одразу ж напишу, одразу.

От і поїзд.

Відпливає станція і старенька жінка на ній — вона біжить, болісно усміхаючись крізь рясні неслухняні сльози, притискаючи руки до грудей — її мати, найдорожча, найрідніша людина.

Надія приїхала вчасно — в передостанній день роботи приймальної комісії. Миловидна жінка — секретар, уважно проглянувши 2—3 малюнки в альбомі Наді, передала його літньому, з посивілими скронями чоловіку. Трохи поодаль сиділо ще двоє — чоловік і жінка. Перед ними лежали особові справи, атестати, довідки та інші документи.

Надя прийшла до висновку, що чоловік, який розглядав альбом, був головою приймальної комісії. Всю увагу вона зосередила на його обличчі. За роки свого горя навчилася безпомилково вгадувати по обличчях людей не тільки їх почуття, а часом навіть думки, як по руху їх губ — читати слова. І зараз, тамуючи в грудях хвилю радості, вона бачила, що її малюнки справили позитивне враження, і її, очевидно, допустять до іспитів.

Відклавши альбом, чоловік проглянув атестат. Не відриваючись від документів, про щось запитав. Секретарка глянула на неї очікувально.

— Я не чую. Напишіть, будь ласка, — попросила Надя, з тривогою чекаючи реакції на своє невеселе повідомлення.

За якусь мить, бліднучи, побачила, як здивовано глянули на неї присутні. Кому не приходилося переживати таких хвилин, тому важко уявити собі, які вони тяжкі.

Голова комісії твердо поклав руку на її альбом і сказав виразно, повільно:

— Будете зараховані.

Секретарка подала аркуш, і Надя прочитала: «У вас немає довідки про стан здоров’я. Зверніться до лікаря-окуліста тут поруч. Кімната 19».

В кімнаті 19 ще молода жінка-лікар посадила її на стілець біля протилежної стіни і указкою почала показувати літери, починаючи з найдрібніших. Надя заперечливо хитала головою. Нарешті указка зупинилася на верхніх найбільших. Але і їх вона не могла назвати, хоч усім єством подалася вперед, до сліз вглядаючись у них. Дарма: вони зливалися в великі чорні плями...

Лікар взяла чорну дощечку і, показуючи на її фоні то 2, то 3, то 4 пальці, наближалася до Наді, аж поки вона не називала вірно. Невтішні результати дало і корегування. Великий людяний жаль відбився в очах лікаря, але вирок її був невблаганний.

— Ви вступали до інституту?

— До технікуму...

— Жаль. Вам прийдеться вступити до іншого технікуму. А краще всього підшукати посильну роботу і берегти зір: він у Вас дуже поганий. У Вас попереду ще все життя, подумайте.

Мовчки взяла з рук лікаря довідку, подякувала і пішла. Все, що було далі, було тяжкою формальністю.

— Ви зупинилися в гуртожитку? — написала секретарка.

— Ні.

— Маєте в місті родичів чи знайомих?

— Так...

То було неправдою, але було дуже далеке зараз. Для чого їй гуртожиток, якщо вчитися вона не буде? Прагнула якнайшвидше щезнути з людських очей. Велика людна вулиця міста напливала на неї, штовхала її — вона ще не була знайома з правилами руху на тротуарах. Йшла, як сновида, натикаючись на людей, навіть не знаючи, куди і навіщо йде.

 

 

Праворуч вулиці був вхід до парку. Туди і повернула. Вибрала найглухіший закапелок, присіла на лавочці. Думки про майбутнє чередувалися зі спогадами. Пригадалися слова матері, «коли щось не так», повертатися додому. Пригадала свої мрії — будь-що подолати своє нещастя, вирватися з тисків долі, стати рівною в праці здоровим людям. Невже справді доля — то фатальна неминучість, і її не можна перемогти ніякими стараннями? Що ж тоді — скоритися? Повернутися додому і жити, як вже прийдеться? Вона виросла в селі, не боялася роботи. Ніякої. Коли б доля була милосердна і не забрала зір, ходила би з матір’ю до колгоспу, була б їй опорою вдома. Але там потрібні очі — скрізь. Падають сутінки — і вона безпорадна. Загнана долею в кут безвихідності, з жахом відчувала своє безсилля прийняти якесь оправдане рішення.

А тим часом місто огортав вечір. Перед нею стало невідкладне питання — де вона буде ночувати?

Велике і гарне воно, українське місто Харків. Вікна в багатоповерхових будинках сяяли затишно і привітно. Але Надя не мала тут ні рідних, ні знайомих. З запізнілим каяттям пригадала турботи членів комісії про те, чи має вона в місті притулок. Але виправляти помилку було вже пізно. Оглянула свій закапелок, лавку, на якій сиділа, і вирішила тут заночувати, перечекати до ранку. А ранком поїхати на вокзал. Пускатися в дорогу зараз не відважилася, хоч місто було добре освітлене: вночі вона орієнтувалася дуже погано.

Десь після 12 години вулиці міста майже зовсім спорожніли. В парку і вдень не було людно, тепер же він був як ліс — моторошний і мовчазний, але Надя старалася не заснути. Час від часу вставала і ходила, роблячи кілька кроків вперед, потім назад, потім, лякаючись самотності, знову сідала. І все-таки задрімала. Прокинулася, відчувши, що хтось потягнув її за руку. Поруч сидів якийсь чоловік, і вона з жахом відчула, як від незнайомця нестерпно несло горілчаним перегаром. Тремтячи всім тілом, хотіла зірватися на ноги, але сильні чоловічі руки не дали їй встати. Очі його блукали по її постаті. Він увесь час щось белькотів, не випускаючи її руки.

— Що Вам треба, товаришу? Я не чую. Пустіть! — благально попросила Надя, оглядаючись довкола.

Навкруги — ні душі. Навіть трамвайного руху вже не було на сусідній вулиці. Звільняти її чоловік не збирався.

— Чого ви хочете? Напишіть, я ж нічого не чую! — в розпачі, ладна була розплакатись.

Не випускаючи її руки поліз до кишені, витягнув звідти зім’яту десятку і протягнув її Наді. Вона злякано дивилася то на гроші, то на його ще молоде, але вже спотворене алкоголем обличчя, не розуміючи, що йому треба від неї.

Її безтолковість і безпорадність злили його. Коли вона знову смикнула руку, щоб звільнитися, в його очах блиснула злоба. Він штовхнув її в груди, а вона, не чекаючи удару, впала на лавку. Зібравши всі сили, вперлася обома руками в оте підле, вже не людське обличчя, і нічну тишу парку розіткнув її розпачливий крик:

— Ма-мо!

Опам’яталася, коли руки міліціонера за шиворот підвели п’яницю на ноги. Бліда, як смерть, підвелася, не вірячи в щастя порятунку. Від дикого дрожу зуб на зуб не попадав.

Міліціонер щось сердито запитав у неї. Жестом — говорити ще не могла — показала, що не чує. Тоді він так само — кивком голови і жестом звелів їй іти за ним. Надя скорилася.

 

Далі буде.







газета Наше Життя

Супроти долі 7

2014-09-20
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-09/1410861807_skameyka.jpg

Повернулися додому. Через грозу з обідом запізнилися. Надя сиділа за столом відсутня, зосереджена на якійсь своїй думці. Мати поглядала на дочку з тривогою: чи не захворіла?

— Чому не їси, Надю? — торкнулася її руки.

— Дякую, мамо, більше не хочу, — встала з-за столу, дивилась на матір все з тою ж думкою в очах.

газета Наше Життя