Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 6

 

Продовження. Початок 1, 2, 3, 4 и 5.

 

Дев’ятого травня, в світлий день Перемоги, редколегія класу залишилася випускати стінну газету. Надю попросили написати для газети щось гарне, і вона сіла писати. Задумалася. І раптом почали виходити вірші. Вона і сама здивувалася. Силувалася пригадати — чи вона це десь читала? Та пам’ять, її вірна подруга, відкинула сумніви. Але чи годиться це для газети? З віршем в руках підійшла до товаришів:

— Яшо, а вірш можна?

— Вірш? — скривився Яша, — Можна, але ми хотіли щось хороше написати самі. Погано, коли все списано, а передову ми вже взяли з журналу.

— Це буде від нас, Яшо, я не списувала. Але чи годиться? Прочитай...

Ще не закінчила, як Яша схопив листок і почав голосно декламувати. Газетна трійця витріщила очі.

— Це ти сама?

— Сама.

— Правда?

— Правда...

— Побожися!

— А ну вас! Дай сюди, — і простягнула руку до вірша, ладна в ту ж мить порвати його від образи. — То ж тільки що написала.

Дмитро дурачливо стрибнув на парту, підняв догори руку:

— Товариші, в житті нашої газети починається нова ера. Маємо свого поета...

— Злазь, Дмитро, бо поки настане нова ера, твоя макітра розсиплеться! — Яша за штани стягнув редактора з «трибуни».

— Жарти жартами, — споважнів редактор, — А Надя зробила добре діло. Та хіба ж можна такий вірш в останню колонку? Його треба одразу ж після передової. Треба зняти другу і третю колонку...

— То це я знову буду малювати все спочатку?! — уїдливо ввернув «художник» Володя, і так подивився на товаришів, що й молоко б скисло від того погляду.

Дмитро обняв товариша:

— Треба, Володю, це ж такий день!

Той сердито вивернувся, засопів:

— Добре вже! — і зітхнув досадливо.

Побачивши, що товариші посмутніли, Надя спитала, в чому річ. Їй розповіли.

Кинула на газету критичним оком: вона була дуже бліда, прозаїчна. Подумала, що могла б краще зробити, але того не сказала. Вирішила виручити товаришів.

— Ви мені покажіть, де що написати, і я сама зроблю все. Завтра принесу. Тільки в мене немає такого паперу і таких гарних олівців.

— Ти сама намалюєш? — з надією і недовірою спитав Володя.

— Ага.

Хлопці немов зовсім здуріли. Це вже були не члени редколегії, а очманілі горобці. Дали Надії сувій паперу, олівці, незакінчену газету і галасливою ватагою викотилися за двері школи.

Обхопивши руками голову, сиділа, втупивши очі в білий сувій паперу. Подумки розглядала один варіант за другим і відкидала їх. Якою вона мусить бути — газета, присвячена найщасливішому дню людства?

Глянула у вікно — і прикипіла поглядом до молодої яблуні, густо обсипаної ніжним цвітом. Квітла першу весну — юна, тендітна, як дівчинка...

Снували руки, втілюючи на папері той світлий образ, який мав стати символом щастя, миру, життя — символом Перемоги. Квітучі гілочки яблуні склали заголовок газети «П’ятикласник». Мов живі виділялися вони на голубому тлі неба. Осипалися ніжні пелюстки — вони грайливим хороводом спускалися вниз тонкими смужками. Ті смужки ділили поля газети на чотири колонки, а пелюстки встеляли низ газети.

Передову колонку відкривало мужнє обличчя воїна на фоні червоного прапора. Вірш, присвячений перемозі, починався малюнком: хлопець і дівчинка захоплено стежили за літаком, що летів у небі. Перемога повернула дітям дитинство, витіснила той жах, який несли дітям ворожі літаки.

Останню, сатиричну колонку «Хто про що мріє», пересипала карикатурами до її змісту. Закінчену роботу згорнула трубкою, перев’язала ниткою і поставила так, щоб вранці бачити, не забути. Теплилася в серці надія, що її робота сподобається товаришам. Це буде часточка її вдячності за їх турботу про неї. Так і заснула з цією світлою думкою.

А ранком в школі на неї вже чекала вся редколегія. Поклала на стіл, розгорнула — і злякалася: такими серйозними, майже строгими стали обличчя хлопців. Тривожна тиша тягнулася кілька секунд. У Надії наче серце обірвалося, почали тремтіти пальці, що притримували газету.

Дмитро, завжди такий пустотливий, насмішкуватий, поклав руку на плече Наді:

— Не сподівався, Надю, що така ти здібна. Чудова газета!

— А я вже подумала, що щось наплутала... — ніяковіючи від такої високої оцінки, сказала Надя.

Вивісили газету — загаласував дзвоник. Розбіг­лися по місцях. Перший урок — історія. До класу зайшов Петро Степанович. Привітався. Дружно, весело відповіли учні: його уроки дуже любили. Ніколи нікого не викликав до столу, не опитував по параграфах. З хитруватою усмішкою починав опитування: ставив запитання всім і додавав:

— Хто знає і хоче пояснити — піднімайте руку високо, щоб усім було видно.

Учні сміялися. Лише дехто ніяковів — ті, що тягнуть руку з надією, що їх не спитають. Над відповіддю думали всі, бо кожного міг запитати Петро Степанович. Закінчивши опитування, Петро Степанович називав прізвища тих, чиїх рук не було видно: Карпишин, Поліщук, Гартман.

Підводилися. Очі — в парти. Обличчя горять. На них було жаль дивитися. Ніхто їм не погрожував, не лаяв. І двійки їм не ставились. Та двійки траплялися: їх одержували сміливці, які тягнули руки, не знаючи уроку. Таких не жаліли і часто від дотепного слова вчителя клас заходився нестерпним реготом.

І чи не дивно, що двійки по історії стали рідкісним явищем, а обман — надзвичайна подія.

Та ось погляд директора спинився на газеті. Підійшов. Постояв хвилину.

— Справжнє мистецтво. Чия це робота, товариші?

— Загірної Надії.

— Серйозна робота. І вірш непоганий в її роки...

Не чула цієї розмови Надя: її в цей час більше за власне життя цікавили причини поразки революції 1905 року, які вона вчора лише раз прочитала через роботу над газетою. Не бачила і того, як Петро Степанович підійшов до столу і заніс її прізвище в класний журнал: доля її була вирішена. Коли дзвінок сповістив про кінець уроку, Надю оточили товариші.

— Надійко, тебе записали!

Хвилину дивилася на друзів, не розуміючи, куди її записали. А коли зрозуміла — розквітла такою щасливою усмішкою, якої вже три роки не бачила Оля на її обличчі.

Котилися дні шкільні, мов хвиля за хвилею. Хтозна, в який з них закінчилося дитинство і прийшла юність...

Юність — з її прекрасними мріями, сміливим прагненням добра і справедливості. Юність — з її чистою непідкупною любов’ю і довір’ям до людей. Юність, коли все здається таким легким, досяжним, неповторним своєю новизною і звабою...

Все частіше задумувалася Надя над своєю подальшою долею. Вчителі радили готуватися до вступу в художній інститут: в роботі художника глухота не буде перешкодою. Та з роками, хоча її дитяча любов до малювання не слабкішала, в душу закралися сумніви. Завжди жадібно приглядалася до всього. Світ існував для неї в кольорах, в зорових враженнях. Все, що вражало око, карбувалося в пам’яті і просило втілення. А воно їй не завжди давалося. Тоді з гіркотою думала, що вона просто ні на що не здатна. Хіба то називається мистецтвом — копіювати фотокартки чи чужі роботи? Так зло глузувала з себе. Чому не даються їй малюнки з натури? А може це вміння приходить з навчанням в інституті? Чи її невдачі — свідки бездарності? Розради не було.

Вирішила запитати Міністерство освіти, в якому вузі вона може вчитися. Через два тижні старенький Шрайфер вручив їй листа зі штампом Міністерства освіти. Скупою була відповідь: вказували два вузи — літературний і художній. До іспитів допускаються лише ті, хто пройде творчий конкурс. Останнє повідом­лення розвіяло її сумніви: вибору просто не було. Дитяче захоплення стало опорою в житті, єдиною надією на майбутнє.

А поряд з цією любов’ю росла, мужніла інша — любов до літератури. Взявши в руки книжку, вже не могла відірватися. Щастю чужому раділа, як своєму; над горем людським — плакала. Перед нею проходили не персонажі, не літературні герої, а люди. Щасливі і нещасні, людяні і підлі — люди...

Письменники і поети дарували їй щастя пізнавати життя, вели її по його крутих стежках, вчили не шукати гладеньких, второваних, не цуратися диких, зарослих будяками і кропивою.

Вони щедро ділилися з нею живим словом рідної мови. Були цілющим невичерпним джерелом добра і людяності, правди і мужності.

В найтяжчі хвилини життя приходила до неї кохана Леся, говорила з нею вимогливо і ніжно:

«... Буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії — таки сподіватись,

Буду жити — геть думи сумні!»

Радість і відчай, мрії і сподівання втілювалися в нехитрі вірші і були її розрадою в житті. Та ніколи не приходила до неї думка, що вони можуть когось зацікавити. Навіть найближчим подругам не давала їх читати. Це була її «святая святих». На прохання товаришів складала вірші для святкових номерів газети. І все.

Відповідь з Міністерства запала до її душі, як камінь в озеро: довго-довго линули до берегів круги, довго теплилась надія: а може спробувати вступити до Літінституту? Та розум погасив цю надію. Письменник мусить чути, бути серед людей, знати, чим живуть вони сьогодні, чим будуть жити завтра. Що вона знає про життя? Те, що дали їй книги. І те, що бачить. А бачить так мало: рідну матір за два кроки не впізнає. І мрію цю, найдорожчу, — поховала в душі.

Залишалося одне — художній інститут. Тут не може бути страшної помилки, признають її роботи бездарними — на іспити не викличуть. Вона не згадає, що не чує: суд буде чесний.

Так думала. А доля її перехитрила...

Вже з полудня. День, як ніколи, спекотний. Сонце палить і в’ялить все живе. Від його немилосердних стріл важко знайти притулок: навіть у куцих затінках нема й краплі благодатної прохолоди. Жодна трав’яна билинка, жоден листочок на дереві не ворухнеться. Здається, ще кілька хвилин — і все спалахне нищівним вогнем.

Небо, без жодної хмаринки, із синього стає сизим, наче кутається від сонця в тонкий серпанок не то імли, не то диму. Той серпанок все більше і більше густішає, особливо на краях неба. Вдивись-но в нього пильніше: з-за нього, соромливо прикриваючись, випливає на обрій чудова хмаринка — фіалка. Бачиш її? Звичайно, ти її бачиш.

Он і листочки на верхівках дерев уже її запримітили: заворушились, зашепотіли, сповіщаючи одне одного про ту довгождану гостю-рятівницю.

Линуть хвилини...

Росте, шириться, темнішає хмара. Це вже не скромна соромлива фіалка. Це — грізний похмурий велетень. Багатоголовий, багаторукий. Він старається взяти в облогу все небо. Тепер уже шепочуться всі листочки. Он, дивись, уже й дерева захвилювалися; торкаються одне одного гілками, тривожно радяться:

— Що то з нами буде?..

Але стривай-но. Чуєш? Той велетень загодя виказує свою натуру:

— Р-р-р-р!...

Уже й очима блискає не дуже привітно. Спливає ще пара гнітючих хвилин. Ой, мабуть-таки, не минути лиха: то ж не один велетень — їх уже декілька з’явилося на бойовище. Бачиш, як вони сплелися в смертельний клубок, як разять один одного все довшими стрілами і гарчать уже відвертою люттю:

— Гар-р-р-р! Р-р-р-р!..

Безумний жах охоплює землю. Захоплені зненацька, в страшній нестямі кидаються нещасні дерева в усі боки, мов божевільні приковані звірі, приречені на видиму смерть. Тяжко гнуться товсті могутні стволи, моторошно тріщать їх груди під оскаженілими нападами стихії: от-от не витримають — і поляжуть розчахнуті, понівечені. В божевільному розпачі припадають до грудей землі молоді пагінці:

— Захисти-и-и!.. Пожалі-і-і-і-й!..

— Гарр-рах-ах!!! Ррррах!!! Р-р-р-р!..

Це схопилися в рукопашній кілька велетнів. Одночасно схрестилися кілька мечів — і щезли. А на їх місці спалахнув гігантський сліпучо-вогнен­ний павук: у смертельній агонії конвульсивно засіпав кривими лапками і... розірвався на цурки. Здригнулася земля. Завмерли на мить дерева, скорчені диким жахом, і за хвилину щезло все в суцільних потоках могутньої зливи...

— Боже мій, яка гроза! Давно всі вернулися, а її немає і немає, — з тривогою підійшла мати до вікна.

Силувалася побачити вулицю, та де там: лило, як з відра.

— Кара Божа, а не дитина, — шепотіли її побілілі губи.

Коли поруч гримнуло так, ніби світ розколовся, серце матері не витримало: похапцем схопила зі столу клейонку, накинула на себе, взяла в руки палицю, щоб не падати на слизькому.

— Сиди вдома, Олю, щоб я хоч за тобою не бігала, — і вийшла з хати...

Небо палало неугавно; гриміло так, що здавалося, ніби земля дрижить під ногами і от-от розколеться на шматки.

— Свят, свят, свят... Господь Саваоф... — шепотіла мати — і бігла, бігла.

Он щось біліє під старою розлогою вербою. Так і є: стоїть корова, понуривши голову, а поруч, притулившись до стовбура — Надя. Вид дочки так вразив її, що вже не могла навіть насваритись, де вже вдарити!...

Нитки сухої не залишилось на ній: благеньке плаття, прилипле до тіла, видавало худеньку постать, невеличкі гострі груденята. Схвильоване, зблідле обличчя. Широко розкриті, не по-дитячому захоплені очі, зачудовано дивляться на божевільне буйство стихії. Тоненька, загострена, як оті блискавиці, що раз-по-раз освітлювали її натхненне обличчя, вона була така далека від думки про будь-яку небезпеку, що на мить здалася матері причинною.

— Що ж ти робиш, доню? Чи є в тебе совість? — вирвався з грудей її приглушений докір. А може, то буря глушила її голос...

— Мамочко, подивися, як це гарно! — поривчасто схопила її за руку, глянула в її очі, пов­ні сліз — і погасла...

Яка ж вона підла — примусила матір в таку непогоду бігти за нею, як за малою дитиною!

А мати вже зняла з себе клейонку і кутала нею дочку: вона вже вистукувала зубами. Сльози здавили груди Наді, припала гарячими губами до маминої руки:

— Мамусю, прости...

— Ходімо вже швидше, а то ще й Оля побіжить нас шукати, — невесело усміхнулась мати.

 

Далі буде.

 





газета Наше Життя

Супроти долі 6

2014-09-13
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-09/1410341219_groza_.jpg

Дев’ятого травня, в світлий день Перемоги, редколегія класу залишилася випускати стінну газету. Надю попросили написати для газети щось гарне, і вона сіла писати. Задумалася. І раптом почали виходити вірші. Вона і сама здивувалася. Силувалася пригадати — чи вона це десь читала? Та пам’ять, її вірна подруга, відкинула сумніви. Але чи годиться це для газети? З віршем в руках підійшла до товаришів:

газета Наше Життя