Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 5

 

Продовження. Початок 1, 2, 3 и 4.

 

Мати поникла в задумі...

Які думки снувалися в її голові в ці хвилини? Мабуть, вони були дуже гіркі — про те говорив весь її вигляд: похилена голова з срібними скронями, згорблена постать, скорботні зморшки біля рота.

Вона, мати, мусила вирішити долю дочки, і не мала права помилитися. Що існують школи-інтернати для глухонімих дітей, вона знала. В Мурафі в такій школі вчилися два хлопчики з нашого містечка — сини сусідів. Під час окупації вони були вдома. Після визволення — знову поїхали в інтернат. Щоліта приїздили на канікули. То були скупі, голі і голодні післявоєнні роки. Хлопчики виглядали гарно, були добре вдягнені і взуті. Їхні батьки, дізнавшись, що Надя не чує, щиро радили віддати її в інтернат. Хвалили догляд за дітьми, вчителів та вихователів. І вам, мовляв, буде легше одну дитину виростити, а Надю держава догляне і виховає...

Так, нічого не жаліла держава для цих дітей. То була свята правда. Та материнське серце бачило й інше. Слухала поради людські, сердечно дякувала за щире співчуття її вдовиній біді. А сама приглядалася і думала. Зважувала. З перших же днів, коли лікар розвіяв останню надію на одужання дочки, приглядалася до хлопчиків. І бачила: то були вбогі діти. Не бідні, а саме вбогі. Вбогі через свою ранню глухоту. Найлюдяніші старання були безсилі подолати ті наслідки, які вона, як тавро, накладала на дітей. Для цих хлопчиків школа-інтернат була великим благом.

Порівнювала їх з дочкою. Надя вільно володіла мовою, мала допитливий, чіпкий, не по літах розвинений розум. Вражала чудовою пам’яттю.

У роки окупації, довгими осінніми вечорами, мати і дочки вмощувалися біля теплої печі (бабуся померла через три місяці після одужання Наді, теж від тифу). При слабкому світлі каганця мати пряла, а Надя читала Шевченківського «Кобзаря». Читала по пам’яті. Снувалася тоненька нитка, снувався тонкий дитячий голос — то вболівав, то докоряв, то бринів любовно і розпачливо:

 

«...Іди, доню, найди її,

найди, привітайся...

Будь щаслива в чужих людях,

до нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

з далекого краю...

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?..»

 

...Снувалася нитка, снувався голос дочки, снувалися думки матері... Поглядала на свою меншу з острахом і гордістю. І розум, і серце підказували матері, що дитина подолає труднощі навчання в загальній школі. Що буде робити Надя в школі глухонімих? Повторювати ази шкільної грамоти, які засвоїла ще в першому класі? Ні, не можна її калічити. Нехай вчиться в загальній школі. А вона, мати, вже якось сама їх виростить, аби лише здорові були...

Думка думку обганяє...

На посвітліле обличчя знов падає тінь сумніву: досі Надя стикалася в школі з нехитрою муд­рістю. Вона була їй по плечу. А далі? Далі підуть нові предмети, складніші задачі, більші вимоги. Чи не потрапить вона в безвихідне становище? Чи не залишиться недоучкою? Буде вириватися із сил, втрачати й ті жалюгідні залишки зору, що залишилися з ласки долі....

Полонить серце матері відчай. З грудей виривається тяжке зітхання — стогін.

Оля ніколи не бачила маму такою сумною. Горнеться до неї, схвильовано шепоче:

— Мамочко, не сумуй! Ти попроси директора, щоб він не виключав Надю. Ми всі будемо їй допомагати — я вже говорила з дівчатками...

Світліє обличчя матері, пригортає до себе доньку. Зорями спалахують думки-надії: а под­руги, а Оля, а вчителі, а книги? То ж скарби муд­рості людської! Її донька візьме стільки, скільки захоче взяти. Поруч — люди.

Так само тихо — Олі:

— Добре, Оленько! Я завтра піду з вами. Будемо просити, щоб Надю залишили в школі.

Забувши про обережність, Оля сплеснула руками, аж виляски покотилися по хаті:

— Буде з нами!!!

І замовкає під докірливим поглядом матері. Повертаються до Наді. Та дивиться на них широко відкритими вдячними очима. Вона давно прокинулася. Все пригадала. Не зводила очей з зажуреної мами. Розуміла — думає про неї. Не чула, якими словами мама обмінялася з Олею, але бачила, як шалено зраділа сестра, як посвітліла мама. І зрозуміла: ніколи, нікуди її не віддадуть.

 

 

— Сідайте, товаришко Загірна, — ввічливо запросив директор, а сам сів навпроти. — Я Вас слухаю.

Петро Степанович Шаповалов, директор школи, був ще зовсім молодий. Високий, стрункий, з військовою виправкою: всього кілька місяців, як демобілізувався з армії. Читав історію в старших класах. Його привітні карі очі доброзичливо дивилися на людей, вселяли довір’я. Його всі поважали. Турбувався не тільки про учнів, але й про їхніх батьків. Де і чим міг — старався допомогти. Діти найбідніших батьків одержували допомогу одягом, взуттям. Прибувала в сільмаг партія мануфактури — не пробитися до прилавка якій-небудь вдові, не дістати по черзі. Директор домовлявся з завмагом — батьки одержували по окремій черзі. Або протікає хата у вдови, відмахується від неї голова колгоспу, відмовляється нестатками. Йде до правління директор школи, соромить голову колгоспу, душевно говорить з людьми. Червоніють люди за свою байдужість до долі жінки, її дітей. І гляди — таки їде фура соломи до її двору, допомагають латати дах...

Його струнку, ще юнацьку постать можна було бачити скрізь. Саме таких називають в народі невсипущими.

Слухав Загірну уважно. Коли закінчила — не одразу заговорив. Встав. Пройшовся по кімнаті. Обдумував почуте, зважував відповідь. На нього тепер лягла велика відповідальність за долю дитини. Сів на своє місце, заговорив з незвичайною лагідністю:

— Галино Миколаївно, я можу задовольнити Ваше прохання і залишити дочку в школі, навіть всупереч інструкції Міністерства. Всяке правило має виняток. Не особистої відповідальності я боюся. Мене турбує інше: чи буде це на користь вашій дочці? В старших класах вводяться такі предмети, при вивченні яких діти конче потребують опори — пояснень учителів. У Вашої дочки відсутнє і слухове, і зорове сприймання. Вчителі будуть просто безсилі їй допомогти.

Бачив, як глибоко ранять матір його слова. Але мусив казати правду. Що могла сказати мати? Єдине, що залишилося:

— Надія — здібна дитина. Два роки вчилася при окупації вже після втрати слуху. Не від­­с­тавала...

— Хто досі вчив Вашу дочку?

— Віра Іванівна Подолян.

— Чудовий, вимогливий педагог.

— І людина — теж...

По хвилинній паузі рішуче кивнув головою:

— Гаразд, будемо ризикувати обоє. Хай ваша дочка ходить до школи. Поговоримо про неї на педраді. Порадимося, як їй допомогти. Придивимося до неї. І якщо навчання в загальній школі ітиме їй на користь — занесемо в списки. Згода?

Підвелася щаслива, схвильована:

— Дякую...

Розтанули, як сніжинки, всі ті хороші слова, які хотілося сказати.

— От і добре, що ми дійшли згоди. Заходьте частіше. А зараз пробачте: йду на урок, — і міцно потиснув її руку.

На перерві діти обступили Надю щільним кільцем, говорили всі одразу — де вже там було зрозуміти, хто що каже! Та єдине було незаперечним, найдорожчим — та чиста, непідкупна радість, з якою діти прийняли її знову в свій колектив. На уроках вчителі показували їй по підручнику, про що йдеться в класі, і вона читала, виконувала вправи, задачі.

Гуманітарні предмети давалися їй легко, особливо любила літературу, мову, історію. Ускладнювала, а часом перетворювала навчання в гостру муку математика. Дівчатка, в тому числі й Оля, ледве трималися на самісінькій поверхні математичних формул і нічим не мог­ли допомогти Наді. Виручали хлопці. Та навіть такі могутні математичні тузи, як Йосип, Фіма, Яша, могли дати Наді пояснення, коли самі доб­ре розберуться. А в цей час учитель вже давав контрольну й ішов далі. Звичайно ж, вона майже завжди одержувала з контрольної двійку.

Дівчатка були оперативнішими. По-перше, вони самі орієнтувалися, хоч і слабо. По-друге, ніколи не гребували шпаргалками, що їх, в порядку взаємовиручки, підсували хлопці. А Надя списувати не хотіла. Не з гордості, ні. Де вже тут говорити про такі делікатні речі. Зі злості і впертості. Раз, у відчаї і безсиллі, переписала. Мабуть, дуже заплутано і туманно.

Коли роздали контрольні — з острахом горнула сторінки. Глянула — і спалахнула, наче її вдарили по обличчю: під контрольною стояла двійка, а поруч з нею — розмашисто, як удар: «списано». З тих пір і заріклася. Назавжди.

Зате, коли вчителька оголошувала переказ чи вільний твір з мови і літератури, Надя сяяла, як скляний черепок під сонцем. Сама ледве встигала за своєю фантазією. На таких уроках часто виручала товаришів. Бачила, що її шефи — математичні тузи — сидять похнюпившись, наче тільки що вилізли з ополонки, і квапилась підсунути чернетки — кожному інший варіант...

Повертаючи учням зошити з творчими роботами, вчителька розбирала їх. На столі її завжди залишався один. І всі оглядалися на Надю.

— Ось послухайте, діти, — говорила вчителька і читала роботу.

— Молодець, Надю, дуже гарна робота.

Брала з рук учительки зошит, як нагороду. Бо то ж таки була нагорода: оте красиве «5» говорило їй більше за всілякі слова.

І тільки рідні знали, чого коштували їй ті двійки і ті п’ятірки.

Безжально короткі вони — дні осені і зими. Приходили діти додому. Обідали. Допомагали матері: мили посуд, різали січку, терли буряки, годували і поїли корову — робили, що могли. За цим і заставав їх вечір.

Бралися за уроки. Починали з задач. Не виходило — бралися за інші уроки. Оля швидше стомлювалася і лягала спати. А Надя знову поверталася до задачі. Коли пояснювали хлопці — все здавалося дуже простим. А сама билася об ті задачі, як пташка об клітку: і небо синіє крізь прути, і зелень шелестить за ними, та не вирвешся, не полетиш на волю. Ось, здається, знайшла вірний хід. Довела рішення до кінця. Витерла спітніле чоло. Шукає відповідь на останній сторінці підручника. І в розпачі падає на книжку головою: результат не зійшовся...

— Іди спати, Надю, вже північ!

— Зараз, мамочко, закінчую!..

І починає спочатку. Звіряє формулу з книжкою — вірно. Здається і рішення теж правильне. Що упущено? Перевіряє кожну цифру. З досади стукає себе по голові: знайшла. Виправила. Кинула оком на відповідь у підручнику і зажмурилась, наче боялась розплескати своє велике вимучене щастя.

— Побійся Бога, дитино, осліпнеш! — мати, сонна, встає з ліжка, йде до столу і сердито дмухає на лампу. Темінь поглинає кімнату.

Обережно, щоб не зачепити що і не перевернути, Надя навпомацки добирається до ліжка і через пару хвилин поринає в солодке забуття.

А бувало і так, що всі спроби її розбивалися. Переможена, вимучена, вже майже на світанку, падала в ліжко, натягувала на голову ковдру і здавлено плакала в подушку.

Так і котилися у вічність шкільні будні, щедрі на муку, скупі на радість. Та чим була радість скупішою, тим дорожчою ставала.

І вчителі, і учні ставилися до Надії рівно, дружелюбно. Не панькалися з нею, але й не були байдужими. Несподівано для себе і для інших Надя, не знаючи того, завоювала собі законне місце в школі.

З ранніх років жили в дівчині пристрасть до книг і до малювання. Години, присвячені малюванню, були для неї золотим відпочинком. Та під час навчання такі щасливі хвилини випадали дуже рідко. Завжди чекала літа як великого свята. Брала книжку, альбом та олівці, і гнала корову в поле — пасти. Корова пасеться, а вона суне носа в книжку чи в альбом і забуде, на якому світі вона живе...

— Ах ти ж, погане дівчисько, ти кого пасеш? Не бачиш, що корова шкоду робить?! — чиїсь пальці боляче сіпали за вухо і повертали її голову в той бік, де грішила корова, пожадливо хапаючи чужу кукурудзу і соняшники.

— На другий раз займу, і тебе так потягну саписьком, що й ноги протягнеш! — гриміла розгнівана хазяйка.

Схоплювалася, як очманіла, бігла щосили і виганяла корову з чужого городу. Оті чортові городи за селом сусідили з вигоном, і не раз отруювали Наді щасливі хвилини самотності, заповнені улюбленою розвагою. І яка ж хитра тварина ота корова: тільки що дивилася на неї — аж ген де була, навіть боком повернулася до того городу — і на тобі: вже шкоду робить...

А часом оті малюнки міняли людський гнів на милість. Іноді, добігши, щоб насварити дівчинку (а то й штовхнути), жінка спинялася поруч, милувалася:

— Диви, як гарно! То хто тебе навчив?

— Сама.

— А людей вмієш малювати?

— Трішки...

— Ти мені мого Грицька намалюй з фотографії. Грушок тобі дам, дочко.

— Добре. Спробую.

— А за коровою дивися, дитино, бо хтось тебе поб’є. Люди усілякі є.

Надя схоплювалася — шукала очима свою збитницю. Жінка заспокоювала:

— Сиди, сиди, я вже вигнала. Ти надалі поглядай частіше, — і йшла на город до роботи.

На другий день принесла Грицькове фото і повний фартух грушок.

— Ти ж не загуби, доню, одна вона в мене, а сина війна забрала, — наливалися очі пекучою материнською сльозою.

Фото брала, а від грушок, ніяковіючи, відмовлялася. Жінка рішуче задирала її спідничку.

— Бери, бери їж, дурненька, це не куплене! — і, витряхнувши грушки в поділ Наді, йшла до роботи.

...Схвально дивилися на дівчинку розумні хлоп’ячі очі, ледь усміхалися з фото ще зовсім дитячі вуста. Такі (а може, і не зовсім такі) очі і вуста з’являлися під її спритними руками на листку альбому. Звіряла, невдоволено хитала головою, не довіряючи своїм очам. Йшла до тітки на город:

— Гляньте, тьотю, чи схожий?

Тітка сплеснула руками в щирому захваті:

— Викопаний Грицько, доню! — витирала фартухом очі. — Дай тобі, Боже, здоров’я, і талан щасливий. Золоті в тебе руки.

Червоним маком квітли на обличчі Наді радість і ніяковість.

— А чому ти, доню, не чуєш? — питала жінка.

Розказувала коротко, не любила про те говорити. Слухала тітка, спершись на сапку, скорботно хитала головою:

— Ой, війна, війна! Нікого не минула, нікого не забула. Бодай забули люди саме ймення її... Приходь, Надю, на грушки — он моя хата біліє, крайня від дороги...

Дякувала тітці і йшла до корівчини, а тітка бралася за сапку.

 

Далі буде.





газета Наше Життя

Супроти долі 5

2014-09-06
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-09/1409551140_korova-s-pastushkoy_.jpg

Мати поникла в задумі...

Які думки снувалися в її голові в ці хвилини? Мабуть, вони були дуже гіркі — про те говорив весь її вигляд: похилена голова з срібними скронями, згорблена постать, скорботні зморшки біля рота.

газета Наше Життя