Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 4

 

Продовження. Початок тут, тут и тут.

 

Вкрила зима землю глибокими снігами, замурувала вікна, розмалювавши їх казковими квітами й листям. Вдарили такі морози, що здивували навіть старих людей. Мерзли наші люди, але ще більше мерзли вороги. Кожна хатина була набита битком. В такій скупченості спалахував тиф і йшов косити людей, як траву. А особливо малечу… Щодня проводили за село манюсінькі гробики, краяв душі материнський плач...

 

 

Першою злягла Надя. Ліжко стояло біля самих дверей, бо вся сім’я тиснулася у маленькій прохідній кімнаті. Раз у раз рипали двері, обдаючи холодом розпалену жаром дитину. А вона щохвилини скидала з себе все і, не приходячи до пам’яті, безтямно кричала:

— Мамо-о, го-о-рить!

Нічим не могла мати заспокоїти дитину, притишити той безтямний крик. Де шукати помочі? Куди йти? А тут ще й офіцер вийшов розлючений і щось кричав, вказуючи на дитину. Але мати не розуміла. Люто гримнув дверима і вийшов. Хвилин за двадцять повернувся з перекладачем і знову, разом з бризками слини (зовсім як скажена собака), викидав з тонкого жаб’ячого рота різкі незрозумілі слова, схожі на собаче гавкання.

— Пан офіцер велить заспокоїти дитину. Щоб не було жодного крику, бо всіх вас викине в гетто.

Добре знала мати, що таке гетто. Тамуючи ридання, що рвали груди, просила:

— Вона ж хвора! Зараз засне...

Кинувши презирливий погляд на дитину, що на мить затихла, німці пішли до себе.

А Надя не спала. Від неї несло жаром, як з печі. Очі блукали по кімнаті, ні на чому не затримуючись, нікого не впізнаючи. Тяжке дихання з хрипом виривалося з грудей.

— Мамо-о-о!.. Го-о-рить!..

Не пізнавала схиленої над нею матері, відштовхувала всіх і, задихаючись, кричала.

Гримнули двері. Перекошений злобою поліцай відштовхнув матір ударом в груди — упала. Підскочив до дитини і, занісши над нею кулак, люто просичав:

— Замовчи, щеня, уб’ю!!!

Чайкою метнулася мати до дитини. Зібравши всі сили, відштовхнула оскаженілого поліцая. Схопила дитину на руки і, притискаючи до грудей, щоб затамувати крик, благально шепотіла:

— Тихіше, донечко, тихіше...

А Надя вже охрипла. Широко розкритий ротик хапав повітря, синіли губи, заволікала оченята зловісна тінь...

— Мамо, тримайте дитину! — в одному платті, без хустини, побігла мати з хати, як божевільна. Вбігла до сусідки, в якої дочка працювала колись медсестрою. Схопивши дівчину за руку, тягнула за собою:

— Йдіть, йдіть, бо не... не застанемо!

— Що там, Галино Миколаївно, на вас лиця нема?!

— Там, там — Надя!..

Аж тепер зрозуміла дівчина, в чому річ. Схопила хустину, накинула на плечі і побігла за матір’ю. По дорозі забігла Люба (так звали медсестру) до лікаря Грінберга. Це був один з тих людей, які були приречені на смерть, але ще жили лише завдяки своїм великим знанням, які мусив поважати навіть ворог.

Вони швидко з’явилися вдвох і біля самої хати наздогнали матір.

Ще з порога пильно глянув лікар на дитину, для чогось підніс руку, ніби хотів схопитися за голову, але тільки провів нею по обличчю і.... опустив руку. Так і стояв на порозі.

А мати вже тримала дитину на руках, жадібно дивилася в личко:

— Надійко... крихітко моя... сонечко моє маленьке... — і раптом стала безумно трясти дитину, дико крикнувши: — Надю!!!

Той повний відчаю безумний крик ніби розбудив лікаря. Блискавично кинувся до матері, майже силою вирвав з рук дитину і поклав на подушку. Миттю роздягнувся. Через секунду вже порався коло Наді. Кімната наповнилася запахом ліків. Стояв поруч з матір’ю і так само жадібно дивився на свою пацієнтку, не випускаючи її руки.

Повзли секунди, мов черепахи.

Повільно поверталося життя до дитини: здригнулися вії, ледь порожевіли уста, вирівнялося дихання. Обличчя вкрилося великими краплинами поту...

Стук об долівку змусив лікаря озирнутися: мати лежала долі в глибокій безтямі. Від дитини лікар кинувся до матері. Повернувши їй свідомість, примусив лягти в ліжко, твердо сказав:

— Буде жити! Криза минула. Спіть!

Притишеним голосом дав бабусі кілька порад і, вклонившись, пішов.

Так ти, любий лікарю, сам стоячи на краю могили, повернув дитині життя. І які слова людської вдячності здатні передати твою велику людяність і душевну щедрість!

Надя швидко видужувала, набиралася сил. Та скоро помітила мати, що з дочкою діється погане. Упустивши щось, Надя довго шукає, хоч шукана річ лежить перед з нею. Аж ставши навколішки — підніме. Стривожилась мати. Стала придивлятися до дочки — зрозуміла: Надя стала втрачати зір.

Безутішно плакала мати, ховаючи сльози від дітей. Ходила з дочкою до лікаря — а що він міг, сільський лікар, без апаратури, без медикаментів? Наче вибачаючись за свою безпорадність, радив при першій можливості показати дитину хорошому окулісту, лікувати. Був певен, що це явище викликане тяжкою формою тифу.

Лихо не ходить одне. Прийшло нове горе. Була весна. Копали городи. Діти збирали сухий бур’ян — він ішов на паливо. Ходила Надя по городу, збирала бадилля в купу на мішок і відносила на подвір’я. Працювала спритно, захоплено. А мати вже давно гукала її щосили. Аж охрипла. Нарешті кинула лопату, підійшла до неї і в серцях дала ляпаса:

— Ти що ж не озиваєшся?! Кричу, кричу, — як об стіну горохом. Дай сюди ми... — і осіклась на півслові.

Широко розкриті очі дочки дивилися на матір крізь сльози з невимовним докором і подивом: чого мати сердиться, за що вдарила, адже вона старалася...

Стоїть мати, прибита страшною здогадкою. Посіріла, як земля. Обнімає Надю, допомагає їй зібрати розсипане бадилля і разом з нею несе його додому. Крик болю рве груди, та не проривається: дитина йде поруч, заспокоєна материнською ласкою...

Звужувалося кільце горя: вже нічого не чула Надя, про що говорилося в кімнаті. Кидалася мати з нею, куди тільки могла, де тільки маячила яка надія: і віск виливали бабусі, і яйця викачували на голові, і обкурювали, і виливали усяким зіл­лям... Тільки пити мати нічого не давала — серце не зважувалося ризикувати життям дитини.

— Я буду чути, мамо? — питала дівчинка з надією.

— Будеш, доню! — з непохитною вірою казала мати. — Ось повернуться наші, поїдемо до хороших лікарів. Будеш чути!

І Надя оживала, вірила.

А порятунку не було. Він міг прийти тільки з визволенням, а до нього було ще далеко...

Дикими морозами, шаленими хуртовинами впав на землю 1942 рік. Мстився ворогам за муки народні. Збивав з них пиху, реготав над «непереможними» вояками: вилощені, хвацькі влітку, ходили тепер, як опудала — замотувалися в що бачили, ходили сині з побілілими носами... Покидали хати з великою неохотою і злобою. Йшли в пургу, як на смерть. Таки на смерть: стріляв кожен кущ, кожна клуня, стріляла віхола...

І ось настав день, коли серця людські сколихнула могутня хвиля торжества і радості: німців розбили під Сталінградом. Скаженіли поліцаї, здираючи листівки з стін хат, з дерев, з колодязного цямриння, провалюючись в замети по пояс...

Забували люди про своє горе — жили тепер одними звістками: визволено... визволено... Все щастя людське втілилося в слові «визволено».

Могутньою лавиною котився фронт на захід. Люттю захлинався ворог, коли б міг — спалив би землю за собою. Та ніколи було йому подбати і про власну шкуру.

Прийшло визволення шостого березня 1944 року. Не було квітів для визволителів. Були очі. Які квіти можуть зрівнятися з красою людських очей, звернених до найрідніших, з червоними зірками на вушанках?!

Всього два дні погостили в хаті Загірної капітан Сазонов та його ординарець Вася Прочан. Під саму стелю злітали Надя і Оля, з щасливим вереском падаючи в їхні сильні руки. Про все розпитали. Окинули поглядом спорожнілу хату, пустий двір: не то що дерева — навіть кропиву повирубували хоробрі завойовники. Господиня — вдова. На руках троє: стара мати і двоє дітей. Невесело зітхнули військові.

На другий день, перед відходом, привели в двір чудову корову — білу, як ромашка. На розгублені щасливі сльози матері капітан сказав уривчасто, схвильовано:

— Це вашим дітям. Від нас усіх... У мене теж двоє — там... — махнув рукою на захід, зблід від невисловленої думки: чи застане їх, чи живі?

Попрощалися сердечно і пішли далі: понесли щастя визволення іншим.

У маленькому пришкільному парку навіки залишилося шестеро... Зеленіють біля узголів’їв могил стрункі величаві ялинки, гарячими згустками крові полум’яніють у траві тюльпани. Їх доглядають найчистіші руки — руки дітей. З покоління в покоління передаватимуть люди легенду про ці дорогі могили, а разом з нею — і велику, невгасиму, непідкупну любов до рідної землі.

З першого дня визволення ожила школа. Вчителі обійшли батьків. Відбулися в школі загальні батьківські збори. Невеселі були підсумки. Майже три роки втратили діти. Два місяці йшли консультації — учні готувалися до іспитів. Два роки для старших втрачено, за третій складали іспити. Не пропали роки для учнів 1—4 класів: вони вчилися під час окупації.

Надю і Олю зарахували до 5 класу. В їхньому містечку існувало дві школи: невеличка — початкова, і велика — середня. Раділи дівчатка: вчитися будуть у великій школі. Адже зовсім уже дорослі. А Надя мріяла про те, як закінчить школу, а потім... Потім думки розбігалися, як розбігаються очі у дитини, якій подарували кілька чудових іграшок.

...Є люди щедрі, як земля. Є люди черстві, як камінь: хоч розбийся об нього — нічого на ньому не виросте. Досі знала Надя одну вчительку — Віру Іванівну, людину великої людської краси. Віднині нові люди стануть керманичами її долі, її подальшого навчання.

Різношерстним був і дитячий колектив. Багато було новачків — випускників початкових шкіл з довколишніх сіл, чимало було перерост­ків: наслідок війни.

Директор школи відрекомендував учням класного керівника — Ревеку Абрамівну Клейнер — ще молоду жінку.

Ревека Абрамівна повідомила, що буде викладати німецьку мову і почала знайомитися з класом, викликаючи учнів за журнальним списком. Діти слухняно вставали, обмінювалися з учителькою кількома словами і сідали на своє місце.

— Надя Загірна!

Тиша. Злякані очі Олі дивляться на сестру — вона сидить аж у третьому ряду. Низько схилилася над партою: розглядає підручники. Справж­ні, без наклейок.

— Надя Загірна! — повторює вчителька, і голос її суворішає. — Ніхто не знає, чому вона не прийшла?

Оля тягне вгору руку. Вчителька киває головою в знак дозволу і чекає.

— Це моя сестра. Он вона сидить біля вікна. Вона не чує...

Голос Олі губиться в напруженій тиші. Вчителька встає. На обличчі — не то подив, не то образа, наче дівчинка сказала щось непристойне.

— Як то — не чує?!

— Вона була хвора. Не чує...

Шелестять сторінки підручника. Вся увага дів­чинки прикована до книжки. Вона не чує розмови і не помічає, що всі очі звернені на неї. Вчителька йде до неї. Рука її владно закриває книгу. Надя, захоплена зненацька, схоплюється на ноги. Червоніє до сліз:

— Пробачте, я не чую...

— Знаю...

Оце і все, що розібрала Надя.

Вчителька повертається до столу. Вириває з зошита аркуш і щось розмашисто пише на ньому. Оля підійшла до Наді і почала збирати її зошити і книжки в старенький портфелик.

Вчителька підходить до них, подає Наді записку і каже:

— Оце віддай мамі. Сюди не треба ходити. Мама відвезе тебе в школу глухонімих. Зрозуміла?

Надя не зрозуміла, але всім єством відчула, що коїться щось непоправне, несправедливе. Вчителька взяла її за руку і вивела з класу.

— Іди додому! — кинула, наче вдарила, і зачинила двері...

Поникла, приголомшена всім, що сталося, Надя навіть плакати не могла. Що сталося? Хоче зрозуміти і не може. Її викинули із школи. Не за погану поведінку, як декого з хлопців, а за те, що вона не чує.

Досі її горе існувало поза її свідомістю. А неусвідомлене горе — не горе. В сім’ї з нею ніхто не говорив про її недоліки. Не підкреслювали її виняткового становища і діти, з якими дружила й росла. Вони завжди виручали її по-дитячому нехитро, просто, непомітно.

Гралися в жмурки — і Надя жмурила багато разів підряд, їй було важко відшукати своїх товаришів. Надокучало — хтось «піддавався», і Надя, щаслива, бігла ховатися. А часом і застукувала кого-небудь. Адже діти дуже дбають, щоб добре сховати голову, а решту — не так уже й важливо.

Грали в чижика. Чижик падав десь поруч. Надя шукала. Хтось піднімав і передавав його Наді. Серед дітей була дитиною — і все.

І лише зараз, несподівано і невблаганно, стала перед нею доля в образі вчительки і закрила перед її душею двері до того життя, яким жила досі, до самого дорогого — школи.

Безцільно йшла Надя через шкільне подвір’я, забула, що мусить віднести матері записку. Зайшла в шкільний парк. Вздовж алей росли молоденькі берізки. Їх посадили діти цієї весни. Ось цю, кучеряву й ніжну, вона садила з десятикласницею Клавою. Вони всі зараз там, у класах. Ніколи вона вже не буде з ними. Буде школа глухонімих...

Безмірним тягарем впали ці думки на її плечі. Зігнулася під ним, опустилася на землю, припала до берізки.

Сміявся дзвінок, щебетало шкільне подвір’я дитячими голосами...

В нестримному розпачі тремтіла берізка, кожним листочком співчуваючи першому горю дитини...

 

 

III

 

Діти дуже вразливі і на кривду, і на ласку. Вони ще не вміють аналізувати дійсність. Сприймають її такою, якою вона відбивається в їхній свідомості. Зло, хай навіть в ім’я добра, завжди залишається злом.

Оля повернулася додому, і першим її запитанням було:

— Де Надя?

Мати, вражена, подивилася на дочку:

— Ви ж удвох пішли зранку. Надя ще не приходила... Що сталося?! — зовсім стривожилася, помітивши розгубленість старшої дочки.

— Мамо, її виключили зі школи. Вона вже давно пішла додому. Вчителька дала їй записку...

Зблідла мати. Схопилася рукою за край столу, щоб не впасти. Тривога за дочку повернула їй сили.

— Ходімо шукати, Олю!

Шукали довго. Гукали. Обійшли всіх подружок. Немає. Як у воду канула. Побігли додому — може сама прийшла. Ні, немає. Не знали вже, куди йти.

Вирішили йти назад. На порозі зіткнулися з сусідським хлопчиком.

— Тьотю, Надя лежить у парку...

Побігли.

Звернувшись калачиком, Надя міцно спала під молоденькою берізкою. Поруч лежав її портфель. Не прокинулася навіть тоді, коли мати взяла обережно на руки і понесла додому.

Не роздягали, не тривожили. Поклали на ліжко. Присіли на лавці біля узголів’я. Мати слухала Олину розповідь про все, що сталося в школі і зажурено дивилася на Надю. Вона була незвично бліда. На щоках — стежки висохлих сліз.

 

Далі буде.







газета Наше Життя

Супроти долі 4

2014-08-30
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-08/1408945959_belaya-bereza_0_.jpg

Вкрила зима землю глибокими снігами, замурувала вікна, розмалювавши їх казковими квітами й листям. Вдарили такі морози, що здивували навіть старих людей. Мерзли наші люди, але ще більше мерзли вороги. Кожна хатина була набита битком. В такій скупченості спалахував тиф і йшов косити людей, як траву. А особливо малечу… Щодня проводили за село манюсінькі гробики, краяв душі материнський плач...

газета Наше Життя