Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 3

 

Продовження. Початок тут и тут.

 

Працювали люди, не маючи часу подумати про втому. З раннього ранку до пізньої ночі збирали хліба, щоб завчасно віддати їх батьківщині, щоб урожай не дістався ворогові.

Йшла мати на роботу вдосвіта, верталася з людьми пізно ввечері. Вдома хазяйнувала бабуся. Оля й Надя пасли корівчину і теличку, теж поверталися ввечері.

 

Все ближче і виразніше гриміли канонади. Здригалася земля. Цілу ніч край горизонту відсвічував кривавим багрянцем. З жахом тиснулися діти один до одного. Їм здавалося, що ось-ось ті снаряди стануть долітати і до них. Уявлялися вони їм чорними і великими, як бочки, в яких мати квасила огірки й капусту.

Вже евакуювали на схід поголів’я худоби; їхали перевантажені машини; йшли біженці з клунками за спиною, з малятами на руках. Очі, сповнені туги, з ненавистю час від часу поглядали на небо: там чигали німецькі «ворони». Риси обличчя біженців, загострені горем, втомою, безсонням, були суворими й похмурими. Усміх рідко навідував обличчя.

До біженців усі ставилися людяно, щиро. Відпочиваючи, миючи і годуючи дітей, вони скупо розповідали про своє горе, про все бачене і пережите в дорозі. А ще частіше, присівши де-небудь, засинали кам’яним сном.

Почався відступ військових частин. Канонада гриміла вже десь зовсім близько. Дрижала земля, з дзенькотом лускалися у вікнах шибки, жалібно деренчали миски на полицях.

 

 

Того дня люди повернулися з поля опівдні: решта хлібів, які не встигли зібрати, палала. Десь близько третьої години дня все стихло. Відступ закінчився. Життя в селі завмерло. Моторошна мертва тиша панувала до самого надвечір’я. Вже сіло сонце, як село наповнилося уривчастим і строкатим тріском моторів: першими влетіли в село ворожі мотоцикли. Бурею промчали по вулицях і щезли. Десь далеко проторохтіли автомати, розкотисто, тяжко ухнули розриви і за півгодини знову почулося гудіння моторів.

До ранку всі в хаті сиділи, не роздягаючись. З вулиці долинали чужі викрики, гупання чобіт. Темінь неба краяли летючі зорі — ракети.

А ранком грубо загупали у двері. Мати встала, наважившись відчинити двері. Спинила бабуся:

— Не йди, Галино. Може посіпають, та й пронесе їх лиха година...

Але надії ці не справдилися: за хвилину розляглися тяжкі удари — в двері гатили прикладом. Вони глухо рипіли й тріщали.

— Треба відчинити, мамо. Виламають двері — повбивають дітей... — мати поспіхом зачиркала сірниками, щоб засвітити лампу.

Світло вплинуло — удари стихли. Тремтячими руками відсунула засув. Відчинилися двері й разом з ранковою прохолодою ввалилося до хати двоє чужинців. Підозріло озирнулися по хаті, заглянули до кухні: там двійко дітей злякано тулилися до старої жінки.

Один з німців — високий і рудий, мов мідна каструля, зазирнув під ліжка, на піч і навіть в діжку з водою. Підійшов до шафи і наказав відчинити. Мати відкрила. Великі і незграбні, як лопата, волохаті руки стали жадібно ритися в скромних пожитках. Стягли мамине шерстяне плаття, шовкову блузочку, святкову скатертину... Все те жужмом скинули в скатертину, зав’язали вузлом. Стояла мати, мов кам’яна статуя. Дивилася на все те невидющими очима, радіючи, що не зачепили дітей.

А надворі вже зовсім розвиднілося. Вояки поспішали. Рипнули двері — пішли. З полегшенням зітхнула мати і стала складати назад у шафу розкидану одежину, тамуючи огиду, ніби ті чужі руки залишили на ній бридкі сліди.

Мовчки набрала в миску вареної картоплі, потовкла її і перемішала з мукою. Пішла годувати курей і свиню. Випустила курей, які обліпили миску. Вкинула корму корові і теличці. Пішла за дійницею.

— Мамо, зготуйте сніданок, поки впораюся надворі. Підметеш хату, Олю.

Ще не встигла подоїти корову, як почула гупання і відчайдушне кудахкання. Відставила дійницю і визирнула — чи не собака наскочила і поїдає корм? Глянула — і заклякла з подиву і обурення. Високий і худий, як жердина, німець, у брудно-зеленому мундирі і з довгою тичкою в руках, полював на курей. Зігнувся, ніби переломився надвоє, прицілився і пустив тичку горизонтально попри самісіньку землю. Дві нещасні курки у ту ж мить витягнули ноги, навіть не тріпнувшись, а дві з передсмертним криком корчилися, судорожно тріпаючи крилами.

За все своє життя нічого подібного не бачила мати. Сяк-так додоїла корову. Пішла до хати, де всі мовчки снідали, тривожно поглядаючи надвір, прислухаючись. Ніхто нікуди не ходив — не хотілося бачити п’яні нахабні лиця, порожні очі, в яких, здавалося, не лишилося нічого людського.

Під вечір німці прийшли знову. На цей раз у супроводі солдат і перекладача ввійшов старий вже, товстий і обрюзглий підполковник. Не здоровкаючись, — навіть не глянувши на хазяїв — пройшли до вітальні. Заглянули до спальні. Про щось побелькотіли і через перекладача заявили, що ці дві кімнати займе пан офіцер, і їх треба негайно звільнити.

Сім’я була викинута в прохідну кімнату і кухню. Захазяйнували в домі чужинці. Вже через два дні не залишилося в дворі жодної курки. Заверещало і щезло порося. Забрали і теличку... І тільки корова ще жила, бо пану офіцеру було треба молоко. І цьому раділа мати — хоч для дітей утаювала по чашці молока...

 

Мучилося село. Ворог, як п’явка, ссав з нього кров. А тут ще нове горе звалилося на всіх. Стали переганяти селом нещасних беззахисних людей. Йшли і йшли... День і ніч. Зовсім старі, молоді, діти, на руках несли малят. Були то люди різних національностей, але найбільше було серед них євреїв. Змучені, голодні, обір­вані, вони вибивалися з сил і падали.

Хижими вовками підскакували до них конвоїри. Штурхали чобітьми в обличчя, били нагайками і прикладами. Тріщали постріли і обривали муки нещасних. Вмивалася земля слізьми і кров’ю. Гнали до урочища Чортова яруга і там косили кулеметами і автоматами...

Центр міста — площу — огородили колючим дротом. У це «гетто» заганяли людей — і чужих, яких приганяли здалеку, і місцевих людей. Кидали туди й молодь для відправки до Німеччини. Для останніх відвели куток, відгородивши від решти — так званих «смертників».

Був той табір такий переповнений, що бранці ледве могли сидіти, міцно притулившись один до одного. А тих, що не вміщалися в «гетто», гнали в Чортову яругу.

Тягнулися дні — страшні, як кошмари. І серед білого дня, і серед глухої ночі стукали в двері, молили відчинити. Заздалегідь знала сім’я, що буде далі.

Якось вночі, похапцем накинувши одежу, мати тремтячими руками засвітила гасничку і поставила її під стіл, щоб світло не привертало уваги. Вийшла надвір, і від того, що побачила, холодний піт зросив чоло. Напівбожевільна жінка з страшними безтямними очима притискала однією рукою до грудей мертве немовля, а другою обіймала за худенькі плечі дівчинку років дев’яти-десяти. Гостя впала навколішки, обняла ноги матері, благала приглушеним хрип­лим голосом:

— Згляньтеся на Бога!... Сховайте мою дитину!

Простягла мертве дитинча, і здавалося, що забула про живу дитину. А дівчинка стояла, як закам’яніла. В широко відкритих оченятах застиг жах. Бліде худеньке личко в місячному світлі здавалося аж синім. Від найменшого шелесту судорожно припадала до матері, ховаючи личко...

Галина підвела жінку, заспокоїла, завела до хати.

— Не плачте, бо почують німці через двері і вб’ють і моїх, і ваших. Перевдягайтеся!

Нещасна стихла. Дістала мати свою одежину і переодягла жінку. Все на ній було обірване, чорне, як земля. Висохле тіло було все в синяках і кривавих рубцях. Переодягла й дівчинку і ридала душею: може так буде завтра і з нею, з її дітьми... Бабуся збирала на стіл, що було в хаті: миска картоплі, огірок, паляничка, цибулина і чашка молока.

А з печі звісилися дві білі голівки, — як квітки кульбаби, — і з невимовним жалем дивилися на дівчинку.

— Яка вона гарна і кучерява, Олю...

— А яка худенька! Злякана дуже... Подивися на її ніжки, Надю...

— Десь замастилася.

— То засохла кров, дурна ти!

— Бачиш, як вона тремтить? Змерзла.

— Ага.

Замовкли.

Коли поїли, про щось тихо говорила мама з жінкою. Та притакувала, хитаючи головою, мабуть мало що розуміла, але бачила, що її жаліють. Коли ж мама взяла дівчинку на руки і висадила на теплу піч до своїх дітей, стала ловити руки матері й цілувати: — Бог вам віддячить!

Мати повела гостю в комірчину.

— Тут перебудете до ранку. Та дбайте про тишу, бо тут офіцер стоїть, а надворі під його вікном конвоїр ходить.

— Як діти встануть, не пускайте їх нікуди, розбудіть мене...

— Добре. Спіть.

Вкрила її вереткою і ватянкою, на ноги кинула своє пальто. І поки вкривала, жінка затихла: здолала нелюдська втома і вона одразу заснула.

А на печі йшла цікава розмова.

— Як тебе звати? — спитала Оля дівчинку.

— Рита.

— А звідки ти прийшла з мамою? Де жили?

— В Гомелі.

— Як же ви сюди потрапили?

— Ми виїздили на Схід, а німці відрізали дороги.

— Відрізали дороги? Як то відрізали? — Надя тихенько засміялася.

Оля штовхнула її злегка в бік.

— Отак і відрізали: випередили нас і завернули всіх назад, а потому погнали нас бозна куди… — Рита зітхнула і стихла.

— А батько є в тебе?

— Є. На фронті...

— То твоя сестричка? — Оля вказала на малятко, прикрите хустинкою.

— Братик… — на очах, навіть у темряві, блиснули сльози.

— Ти ходила до школи?

— Ага. Перейшла в третій клас.

— А ми перейшли в другий…

Ввійшла мати, і діти стихли. Тихенько полягали, щоб не розбудити бабусю. А мама довго стояла біля вікна, прислухалася. У вік­но заглядав місяць. Кругом панувала тиша. Навіть кроки вартового втихли: мабуть, і він закуняв.

Отак деяких рятували, а тисячі гинули. І ті невинні жертви роз’ятрювали в серцях живих жагучу ненависть до ворога. А ворог був не тільки лютий, а й хитрий, підступний. Здирав з людей останню одежину, забирав від дітей шматки хліба і хотів грати роль народного друга, попечителя.

 

Вивісили оголошення: православні діти повинні ходити до школи і вчитися закону Божого, читати і писати. Минув місяць — ніхто добровільно не пускав дітей вчитися. «Ласка» стала обов’язком. Учителям було суворо наказано з’явитися в комендатуру і повернути всіх дітей до школи.

І тоді пішла Віра Іванівна в комендатуру і заявила, що буде працювати з дітьми. Обійшла своїх учнів, поговорила з батьками. Що буде далі — невідомо, довго так не буде... не треба дітям роки губити...

І пішли діти до школи.

Німець старанно перевірив, чи повиривали діти всі «комуністичні» сторінки, чи позаклеювали портрети вождів. А коли чужинці пішли, довго говорила вчителька з дітьми, як з дорослими. І від того кожен відчув і назав­жди запам’ятав велику вагу її слів, усвідомив свою відповідальність.

Почалося справжнє навчання. Вивчали всі предмети, навіть історію, яку суворо заборонили і замість неї ввели закон Божий. Законові відвели стільки часу, що його вистачило не тільки на історію, але й на співи.

Але поводилися обережно. Один із школярів стояв на сторожі, а діти збивалися докупи біля вчительки, як ягнята біля матки, і жадібно слухали хвилюючу розповідь про славну історію свого народу: не раз уже тікали німці, як побиті собаки, і знов будуть тікати.

Ще заплатять сповна за вбитих, повішених, закатованих, за маленьку Риту і її крихітного братика: їх пізнав поліцай, коли вони пробирались в найближче село, де було спокійніше, і убив обох. Лютував нелюдь, бо свою справедливу розплату відчував за плечима. Він пережив їх лише на один день — наздогнала ката і зрадника партизанська куля...

Затаївши подих, слухали діти вчительку. Блищали оченята, як дорогі самоцвіти: сяяли ласкою, любов’ю, гордістю, палали недитячою ненавистю.

Слухали про безсмертного Леніна і Олександ­ра Невського, про пожар Москви і про мужнього Миколу Островського... А замість «святих псалмів» співали впівголоса улюблені пісні.

Ще ніколи так любовно не вимовляли вони рідні, давно знайомі слова:

 

«Із-за гір, та з-за високих

Сизокрилий орел летить:

Не зламати крил широких,

Того льоту не спинить!..»

 

І буйна дитяча фантазія, малювала в уяві сильну і сміливу людину з могутніми крилами — партизана. Це слово все частіше чули діти в розмовах старших. Все частіше зривалося воно і з вуст ворогів. І мало воно на них якийсь магічний вплив: викликало тремтіння рук, неспокійний танець очей. Навіть серед білого дня, при слові «партизан», очі їх підозріло і полохливо нишпорили по всіх кутках.

А люди ховали — а часом і не ховали — загадковий усміх, від якого ворог зеленів від люті, але нічого не міг подіяти, бо бачив його на кожному обличчі.

 

Далі буде.

Далі буде.

Ссылка на источник:
https://ourlife.in.ua/utog/ludi-nashego-obshestva/1150-suproti-dol-2.html




газета Наше Життя

Супроти долі 3

2014-08-23
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-08/1408349899_bezhency-vov_.jpg

Працювали люди, не маючи часу подумати про втому. З раннього ранку до пізньої ночі збирали хліба, щоб завчасно віддати їх батьківщині, щоб урожай не дістався ворогові.

Йшла мати на роботу вдосвіта, верталася з людьми пізно ввечері. Вдома хазяйнувала бабуся. Оля й Надя пасли корівчину і теличку, теж поверталися ввечері.

газета Наше Життя