Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі 2

 

Продовження. Початок тут.

 

Минули перші ясні осінні дні. Холодний різкий вітер безжалісно зривав з дерев золоті і пурпурові шати. Жалібно тремтіли від холоду дерева, журливо хитаючи голим віттям. Над засмученою землею низько сунули по небу тяжкі сиві хмари, день і ніч сіючи дрібний холодний дощ.

Не тільки люди, але й коні, понуривши голови, ледве вибирались з намоклої глини.

 

 

До школи зовсім близенько — через дорогу. Але найважче її перейти. Довго ходить Надя збоку дороги, вивчаючи, в якому місці легше її форсувати. Нарешті, в одному місці вона побачила кілька камінців і вирішила перебратися по них швидким темпом. Націлилася, скочила — раз, другий... і раптом камінь під ногою зрадливо захитався. Втрачаючи рівновагу, збалансувала руками, але нога вже оступилася...

— М-ма! — зловтішно чавкнула глина, схопивши її ногу в свої міцні обійми.

Сіпнула ногою, намагаючись вирвати її — і загрузла й другою... Люто смикнула її. Мало не впавши, визволила одну ногу — тільки в черевику — і, не знаючи, де її притулити, постояла секунду на одній нозі, мов чорногуз, і знову загрузла...

Втомившись і позбувшись обох калош, стояла серед дороги притихла, зла на своє безсилля, соромлячись підняти очі і побачити когось із знайомих. Раптом хтось ласкаво взяв її за руку. Зніяковівши до сліз, підвела голову. Стоїть перед нею якийсь привітний дядя. Він зовсім не сміється з неї. У Наді відлягло від серця.

— Ну що — будемо вилазити? — нехтуючи грязюкою, витягує дитину.

— П-п-па!.. — знесилено зітхає глина, нехотя випускаючи Надині ноги. Дядя бере її на руки і, широко крокуючи, переносить через дорогу.

— Ходімо додому, хай тебе мама обмиє.

Згадка про маму змушує Надю згадати про свої безталанні калоші. Якщо вона прийде додому без калош, то школи їй уже не бачити. Не пустять більше. До того ж калоші лишилися серед дороги і їх може переїхати машина. Їм же буде боляче! Горе і жаль долають сором, і Надя признається:

— Там десь сидять мої калоші...

Дивиться дядя на її ноги, але що ж ти там розбереш! Ламає бучок і вертається на місце «аварії». На щастя, одна калоша ще пускала пузирі, а другу довелося намацувати, тикаючи бучком у глині. Нарешті обидві утоплениці-мучениці знайдені і винесені на обочину.

Бере їх дядя шматком паперу в одну руку, а другою бере Надю і несе до дому. По дорозі бурчить вдавано сердито:

— І нащо це Загірна пустила таке курча до школи...

Тут Надя миттю насторожила вуха. Зрозумівши всю небезпеку побачення дяді з мамою, зробила рух, щоб звільнитися:

— Спасибі, я вже сама дійду. Тут сухо...

Ховаючи хитру усмішку, поставив на землю. Віддав калоші й сумку. Проводжаючи теплим поглядом, сказав:

— Тримайся обочини, бо знову загрузнеш.

Тепер уже Надя купала свої калоші, терпеливо зносячи мамине бурчання і насмішки сестри.

А на другий день, ніби нічого й не сталося, зібрала книжки, вдягнулася. Дбайливо витерла засохлу краплину болота на своїй сумці і сказала:

— Пішла до школи.

Вдягнулася мати, пішла поруч. Перенесла через дорогу:

— Ну, йди...

Пішла...

Нарешті прийшла довгождана зима. Скував мороз болото. Випав глибокий сніг. Прекрасною райдугою барв засяяли на сонці його чисті кристали. Крони дерев, щедро опушені інеєм, чітко виділялися на фоні синього неба чудовими мережками. Над хатами піднімалися стрункі червоні стовпи диму і линули по небу легенькими хмаринками. Здавалося, що то по синьому спокійному морю хтось пустуючи розсипав безліч ніжно-рожевих пелюсток прекрасних квітів.

Рум’яні, мов яблука, бадьоро йшли до школи діти, наперед смакуючи, як добре вони сьогодні накатаються. Глибокий сніг вкрився твердою кіркою.

В теплій червоній шапочці з незмінною подругою-сумкою — іде до школи Надя. З захопленням спостерігає вона, як у неї під ногами сяють прекрасні самоцвіти. І фантазія переносить її в бабусину казку про королівну-чарівницю.

Це вона — королівна. Добра і справедлива. Ось вона набирає повні жмені коштовних бриль­янтів і щедро кидає їх голодним, змученим людям, які прийшли просити милостиню в її жорстокого батька. Надя набирає повні жмені снігу, затверділого в грудочки, і кидає його найлюдянішим жестом у густий кущ бузку — голод­ним людям. А ось вона гордо проганяє батьківських гайдуків, які хочуть силою повести її до розлюченого батька. Гнівно топає на них ногою і... провалюється в сніг до самого підборіддя: під кущем намело глибокий намет.

На його поверхні — безпомічно розпластана сумка і Надіна голівка в червоній шапочці. Дів­чинка вже освоїлася з несподіваним нещастям і виміряє очима відстань до благодатного куща бузку. Щедро наділений «брильянтами», він оцінив її доброту і щиро допоміг їй викарабкатися на тверду поверхню. Вилізла. Насторожено оглянулася навколо: чи ніхто не бачив?

Аж тоді обтріпалася. Взяла сумку і діловито чинно закрокувала до школи, звідки вже линули призивні сигнали дзвінка.

Де ще так хороше і весело, як у школі? Школа — це не просто уроки. Школа — це не тільки рідна вчителька, друзі-однокласники. Школа — це безліч чудових, невимовно цікавих оповідань, чарівних пісень, які так хвилююче-красиво читала і співала з учнями вчителька. Школа — це веселі пісні і танці, які готували діти до свят.

Легенькими ніжними метеликами літали в танку. Разом з учителькою співали пісень. У чарівній мелодії спліталися чисті, дзвінкі дитячі голоси; хвилями здіймалися вгору, вібруючи на високих тонах, повільно спадали і ще повільніше завмирали: то ласкавим бринінням весняного вітру, то тихим дзюрчанням струмка, то мрійним шелестом золотих колосків...

Закоханими оченятами дивилися на вчительку, жадібно ловлячи кожен рух її руки, вираз її обличчя. Такі невгамовні, непосидючі, вони в ці хвилини зливалися в щось єдине, нероздільне, ціле. Може то слова пісні так ріднили їх? Може прекрасна хвилююча мелодія з’єднувала їх серця непомітною, але владною ниточкою?..

Дуже любили діти ці години. Відчували, як ростуть разом з піснею, стають великими і дужими. Ось витягнуть рученята — і дістануть до стелі. Крихітними ручками зламають могутній дуб, що шелестить, шелестить, шелестить, заколисуючи трави і квіти...

Прийшла весна. Незабаром Перше травня. Дружно готуються діти до свята: чепурять школу, шкільне подвір’я, пришкільний парк. Мурашками снують по парку: збирають торішнє листя; старші упорядковують клумби, обкладають їх камінцями, вирівнюють і підмітають доріжки, посипають їх піском.

Маленькі метушливі «первачки» всім прагнуть допомогти, і скрізь усім заважають. На них покрикують старшенькі, показуючи свій гонор, але малеча терпляче це зносить і робить усе, що їм велять.

До їх гурту підходить учителька:

— Дівчатка, дуже потрібні граблі. В кого є вдома?

— В мене є, Віро Іванівно, — каже маленька Маша, вся в золотих веснянках.

— Е ні, тобі далеко: це буде довго.

— І в мене є! — каже Надя. — Мені близько.

— Ну, збігай принеси. Тільки швиденько!

Горда дорученням учительки, повернулася і залопотіла ногами — тільки її й бачили.

Дома знайшла граблі — довгі-предовгі. Попробувала нести їх — незручно: то одним кінцем зануряться в землю, то другим. Спинилася. Задумалася на мить. Ось щаслива усмішка осяяла: придумала!.. Не буде вона їх нести! Вона на них поїде. Миттю виломила лозинку, перевернула граблі зубцями догори, сіла на них верхи, кінець взяла в руки — і побігла.

Біжить, низько схиливши голову, щоб було зручніше поганяти коня. А назустріч їде дорогою дядько з глечиком молока в руці. Йде збоку дороги, милується буйними зеленими городами. Задумавшись, не звертає уваги на дитинча.

І раптом:

— Тр-р-рах!

Вдризг розлетівся глечик — в руці дядька лишилося одне лише вушко... Молоко річкою потекло по землі. Чоловік остовпів. Схаменувшись, кинувся до дитини. А вона стоїть, рясно зрошена патьоками молока. Затиснувши в колінах зловісного «коня», протирає кулаками оченята. З голівки струмками біжить молоко, лобик пашить, як червона троянда.

Дивиться на річку молока, на черепки, на осиротіле вушко в дядьковій руці, — дивується:

— І куди це я заїхала?

Спритно підхопила граблі і, не вспів ще дядько отямитися, — щезла.

Свиснув услід, глянув на своє молоко і черепки, кинув вушко і докірливо похитав головою:

— От біда росте!

Пішов.

А вона прибігла до школи задихана. При вході в парк злізла зі свого «коня». Поволочила його за собою до вчительки.

— Віро Іванівно, ось граблі.

Повільно повернулася вчителька до учениці і скрикнула:

— Що з тобою?!

Чоло було червоне. Збоку великою сизою плямою красувалася шишка, завбільшки з великий горіх. Платтячко і курточка були мокрі. Соромилася розказувати, бо збіглися діти і обступили їх тісним кільцем. Нестерпно боліла голова. Підняла руку. Торкнулася розпаленого чола і, похитнувшись, скривилася від болю.

— Працюйте, діти. Ми зараз повернемося. — сказала вчителька, взяла Надю за руку і повела до школи. Зайшли до вчительської кімнати. Поки вчителька поралась біля аптечки і її голови, щиро розповіла все і, глянувши у вічі, ніяково попрохала:

— Не розказуйте нікому.

Додому йти не схотіла. Дома — пусто. Вернулися до дітей. Ті зразу ж обліпили Надю:

— Хто це тебе розмалював?

— Хто тобі подарував таку шишку?

— Хто тебе скупав?

Підійшла вчителька, яка непомітно спостерігала цю сцену. Обвела дітей спокійним поглядом.

— Ви дуже гарно прибрали клумби і алеї, дів­чатка. Думаю, що завтра закінчимо все. Правда ж?

І, ніби між іншим, додала:

— Надя впала. Ви, мабуть, теж колись падали, і Вам було і ніяково, і боляче?

— Падали, падали! Скільки разів! — щирим хорошим зітханням зірвалося з вуст дітей, і в їх оченятах, які тільки-но блищали егоїстичною дитячою насмішкою, затеплилися іскри щирого жалю і співчуття.

— Надю, йди до нас, будеш листя змітати.

— Ходімо, поможеш нам камінці носити.

— Надю, потримай мішок, я зберу листя...

З безмежною любов’ю глянула на вчительку і пострибала до дітей, забувши, що боліла голова.

Квітучими гілочками яблунь заглянув у вікна школи юний травень-красунь. Ніжною зеленню, щедрою ласкою сонця манив до себе дітей. І от прийшли канікули. Востаннє заливався щастям дзвоник на мирному шкільному подвір’ї. Ніжилися під щедрим сонцем квіти, дбайливо вирощені дитячими руками.

— До побачення, школо! До першого вересня! — в думках прощалися із школою діти, тамуючи в душі мимовільний легкий смуток.

Йшли додому, весело розмовляючи про те, як проведуть літо. Ділилися своїми планами, мріями, сподіваннями. Не могли знати, скільки справжнього великого горя прийдеться їм зазнати, перш ніж знову переступлять вони поріг рідної школи...

 

 

II

 

Ще звечора вмощуючись спати поруч з Олею, жартома штовхнула її злегка в бік, пообіцявши:

— Завтра встану першою.

— Спи, бо викину тебе на двір, як кішку.

Знала, що Оля не сердиться. Трішки помовчала. Потім довірливо просунула свою руку і обняла її. Вже поринувши в дрімоту, відчула, як мама ніжно і турботливо поправляла ковдру, вкутуючи їх. Щось пестливо торкнулося чола, і кімната поринула в ще більшу темряву.

Побудило їх пустотливе сонячне проміння. Воно вперто лізло в очі крізь стулені повіки, сміючись, голубило обличчя дітей світлими теплими «зайчиками».

Першою прокинулася Оля. Тихенько встала, щоб не розбудити сестру, в сорочці і босоніж побігла до відра і, набравши в кружку води, стала «кропити» Надю. Та схопилася спросоння, затріпала руками. Згадавши свою вчорашню «обіцянку», скрутно похитала головою. Проте швидко набрала суворого вигляду і посварилася:

— Ось мама тобі задасть: усе намочила...

Оля присмиріла. Поставила кружку на стіл. Помовчала. А тоді, ніби між іншим:

— Сьогодні підемо в ліс. Я тобі суниць назбираю...

— Подумаєш, потрібні мені твої суниці! — непримирено відрізала, облизуючи губи.

— У тебе перо старе, я тобі дам нове, — витягнула з кишеньки нову «ложечку» і великодушним жестом простягнула її Наді. «Ложечка» заманливо блищала — так і просилася в руки. В неї ж зовсім старе перо, дряпається. Зітхнувши, глянула скоса на Олю. Засмучена, не дивиться на Надю. Стиснуло серце. Рішуче відсторонила від себе «ложечку», усміхнулася:

— Я не скажу мамі! Просто шкода, що проспала.

Оля зраділа.

— Бери перо, в мене є ще одне.

Стягли мокре простирадло, застелили постіль. Повмивалися. Підмели хату. Вивісили простирадло для просушки.

Увійшла мама з повною дійницею молока, стала цідити його в глечики.

— Що там трапилося, Олю, нащо вивісили простирадло?

— Я облила водою, — сказала Оля, дивлячись мамі в очі прямо і щиро. Усмішка торкнулася тільки материних очей.

— Візьми прищіпку і прикріпи, щоб не впало.

Бабуся внесла з кухні сніданок.

— Снідайте і збирайтеся. Підемо в ліс, — сказала мама.

Коли встали з-за столу, вбігли дівчатка — Олині подружки. З корзинками в руках вибігли на двір, защебетали, як синички. На дорозі спинилися, чекаючи на маму. І тут звернули увагу на заклопотаних людей, які спішили до міста.

— Де мама? — питає Олю сусідка.

— А он іде, — вказує на матір Оля.

— Ви чули, Галино? Війна!

Мати пильно глянула на жінку — чи не жартує вона? Перевела погляд на дорогу — ідуть і ідуть люди до міста. Спохмурнілі обличчя — за одну мить лягла на них тінь несподіваної тяжкої звістки.

Гукнула мати дітей, щоб поверталися.

— В ліс не підемо, — грайтеся біля дому.

Посмутніли на мить діти. Слово «війна» не мало ще для них ваги. Вони не раз гралися в «війну», і це було дуже цікаво. Хвилиночку пожурилися, що не підуть до лісу, а тоді накреслили вугіллям класи і безжурно застрибали на одній нозі, як козенята. А мати мовчки ввійшла до хати, тяжко опустилася на ослін.

— Мамо, війна...

Брязнула чашка — бабуся мила посуд. Розгублено дивилася мить на дочку. Горе завжди застукає несподівано. І тоді зникають слова. Але й без них розуміють люди один одного в такі хвилини.

Так зненацька, непроханим гостем увірвалася війна в життя кожної сім’ї, намагаючись зламати, знівечити, зігнути його своїми жорстокими руками.

Одне за одним линули тривожні дні. Бої йшли далеко, але вони були відчутні в кожному куточку країни, в кожній хаті. Чорною тінню війна витала скрізь: то фашистський «коршун» обстріляв жінок-жниць — одну вбито, двох поранено; крає серце дитячий крик — підірвалися діти, граючись гранатою: відірвана ручка, випалені оченята, скалічені ніжки... А он сім’я одержала звістку-жалібницю: загинув син, чоловік, брат, батько...

Десь далеко виріс маленький горбочок скромної солдатської могили, а йому ще пишуть листи, до нього линуть всі думи, мрії, сподіванки, щира любов...

 

Далі буде.

 







газета Наше Життя

Супроти долі 2

2014-08-16
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-08/1407736454_dnevnik_.jpg

Минули перші ясні осінні дні. Холодний різкий вітер безжалісно зривав з дерев золоті і пурпурові шати. Жалібно тремтіли від холоду дерева, журливо хитаючи голим віттям. Над засмученою землею низько сунули по небу тяжкі сиві хмари, день і ніч сіючи дрібний холодний дощ.

Не тільки люди, але й коні, понуривши голови, ледве вибирались з намоклої глини.

газета Наше Життя