Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Супроти долі

Минулого року Українське товариство глухих урочисто відзначало 100-річчя з дня народження І.А. Сапожникова. До ювілею редакція друкувала його книгу спогадів, яка раніше ніколи не була у друці.

Цього року у вересні ми будемо відзначати 80-річчя ще однієї талановитої нечуючої людини — педагога і літератора Галини Савівни Швець. Більшість знає її як чудового поета, але зараз у всіх нас є нагода впевнитись, що вона була також талановитим прозаїком.

 

Галина Швець.

 

Її повість «Супроти долі» потрапила до редакції нещодавно завдяки невтомним пошукам дослідниці педагогічної і творчої спадщини нечуючих учителів — Л.М. Лещенко з Харкова. Леся Миколаївна побувала у рідних Г.С. Швець у Василькові, де знайшла у домашньому архіві, який дбайливо зберігається її доньками і внуками, чимало цікавих документів. Справжнім подарунком для редакції газети «Наше життя» став рукопис автобіографічної повісті Г.С. Швець.

Збереглася і супроводжувальна записка такого змісту:

 

«Дорогая редакция! Давно собиралась послать вам свою повесть «Супроти долі», написанную на украинском языке, но надеялась закончить вторую часть. Теперь на это нет надежды, и я решила послать то, что есть, закруглив конец. Буду очень рада, если она вам подойдет. А если нет, будьте так добры, верните ее мне с Дарьей Ивановной Березовой (от редакции: Д.И. Березова была в то время председателем территориальной организации УТОГ и часто бывала в Василькове). Сердечно желаю вам всем крепкого здоровья, счастья, успехов в труде.

С глубоким уважением и благодарностью, Галина Швец.

14.10.2004».

 

Майже десять років пролежали ця записка і рукопис повісті у домашньому архіві. Чомусь не змогла свого часу Галина Савівна передати її до редакції, а у 2005 році пішла з життя…

Але сталося диво! Саме перед ювілеєм Г.С. Швець її воля буде виконана, і повість знайде свого читача!

РЕДАКЦІЯ.

 

 

I

 

Невелика, але затишна кімната тридцять п’ятої аудиторії. Столи покриті кумачем. На столах, на вікнах — чудові букети квітів.

Обличчя студентів урочисті, осяяні внут­рішньою радістю, готовою от-от прорватися нестримним молодим сміхом або дзвінкою піснею.

Свято молодості: складено останній державний іспит!

Ось уже відповів останній студент. Усі встають і виходять. У кімнаті залишаються лише члени комісії. Двері ледь-ледь відчинені: невин­на хитрість… Ви, може, думаєте, що поведінка людей залежить, головним чином, від віку і посади? Нічого подібного! Мабуть, вона залежить від обставин, в які потрапляє людина: зовсім як школярі, студенти зазирають по черзі в щілину відхилених дверей, на вухо діляться своїми враженнями і, стримуючи задерикуватий сміх, тікають від дверей…

Усі чекають оголошення оцінок по останньому екзамену, на кожному обличчі радість бореться з неспокоєм: а раптом я не склав оцей останній іспит?.. Нарешті просять зайти.

— Левченко — «добре».

— Радченко — «відмінно».

— Гаврилюк — «посередньо», — оголошувані прізвища і бали м’яко падають у напружену тишу. Розцвітають обличчя студентів щирою радістю за себе і за товаришів.

— Вишнівська — «добре».

— Загірна — «відмінно»…

Надія Загірна…

Теплі погляди друзів-студентів звертаються до високої дівчини в синій сукні з білим комірцем. Гладко зачесане каштанове волосся розділене рівним проділом і заплетене в дві коси.

Звичайне овальне обличчя, скроплене веснянками. Брови майже білі, але довгі вії, темні, як і коси, скрадають блиск очей. Між бровами залягла зморшка і надає обличчю дівчини виразу задуми і зосередженості.

Вона стоїть, злегка притулившись до стінки. Очі напружено вдивляються в екзаменаторів, обличчя зблідло. Груди високо здіймаються і низько спадають...

Відчувши на собі погляди товаришів, повернулась до них і застигла в чеканні. Усмішки ясні і щирі. Зразу підвелося кілька рук — і всі показують п’ять пальців... «Відмінно!»

Гарячим потоком кинулась кров в обличчя, шалено застукала в скроні. Попливли кудись, затуманились знайомі обличчя...

Одна лише мить, а здається, що перед вами зовсім інша людина: обличчя засяяло посмішкою, щастям спалахнули очі, ледь розтулилися губи, наче тій великій радості стало тісно в грудях.

— Щиро вітаємо вас, товариші, з успішним закінченням інституту!..

І в цю хвилину воля її зраджує: на схвильованому лиці дівчини повільно покотилися дві сльозини-горошини — безмовні свідки великого, роками омріяного щастя.

Оглядаючись у минуле, повите тонким серпанком забуття, вона бачить лише три рідних обличчя. Ось висока ставна жінка з трохи блідим обличчям. Високе чоло і сірі вдумливі очі. Гірко опущені куточки вуст і глибокі зморшки на чолі видають десь глибоко в душі притаєне горе. В неї такі теплі, ласкаві руки, шершаві від тяжкої праці. Це мати.

Старенька бабуся, сива, як голубка. В неї такі ж сірі, як у матері, очі. Тільки лице в неї худеньке і, коли вона усміхається, то біля очей її збираються зморшки, наче промені біля сонця. Для маленької Наді бабуся була невичерпним джерелом чудових казок і пісень.

Білява дівчинка з хвилястими лляними косами і кирпатим носиком — сестра Оля.

А батько?

Пильно вдивляється Надя в усі куточки своєї пам’яті, але там — прикра пустота.

Єдиний реальний спогад — вуса. Вона любила гратися ними і заплітала їх у косички...

Часто тайком вдивлялася вона в фотографію батька, шукаючи в ній рідні знайомі риси і, не знаходячи їх, відчувала себе винною перед ним за це. Його фотографія так і залишилася для неї чужою. Лиш маленький горбочок рідної могили стискав її серце в безмовній тузі. Його смерть була першим горем, що розбудило її дитячу свідомість, і перша тяжка картина, що в ній відбилася — похорон. Зажурена, всіма силами стримуючи ридання, йшла мати за гробом, а поряд, міцно тримаючись за її плаття — дві дівчинки.

Вони ніяк не могли зрозуміти, чого мама плаче. Ні до кого не хотіли йти на руки. Жадібно дивилися в материні очі і, помітивши сльози, в один голос кричали:

— Мамо, не плач!..

Спливали дні і місяці, минали роки.

Підростали діти.

Різні зовнішністю і характерами, вони рідко гралися разом. Оля любила побігати, погратися з подругами, а Надя прагнула забратися в затишний куточок і спостерігати все, що робиться довкола. Все привертало її увагу: працьовита бджілка на великій квітці гарбуза; біленькі квіти повитиці, що тягнулися до сонця, в’ючись довкола пишного красеня-маку; заклопотана мурашка... Любила збирати квіти і плести з них вінки, дзвінким, красиво вібруючим голосом наспівуючи пісень, які переймала від старших.

Шостий рік пішов Наді, а вона була така маленька, що їй усі давали чотири роки. Восьмилітня сестра готувалася до школи. Їй купили новенький буквар, зошити, пенал.

Школа!

З заздрістю дивилася Надя на старших дів­чаток, які з великими товстими сумками проходили повз неї так солідно, наче кожна з них була не школяркою, а щонайменше — директором школи. І твердо вирішила, що в цю осінь і вона піде до школи. От тільки як переконати маму і бабусю? Вони вперто не хочуть помічати, що вона вже зовсім велика: і читати вміє, і літери всі пише. Правда, лівою рукою, але ж це зовсім нічого не значить. До першого вересня залишилося десять днів і вона не гає часу: крутиться коло бабусі і матері, веде дипломатичні розмови, доводячи, що вже їй час братися до діла, що деякі дівчатка йдуть до школи... в чотири роки...

Мама зберігає нейтралітет.

Але часом здається Наді, що мама хитро посміхається до бабусі і підморгує їй, вказуючи на неї очима. А бабуся:

— Надю, підмети хату і помий мамині калоші.

Зітхнувши, Надя береться за віник. Вона не любить замітати, бо віник виріс дуже великий і невигідно підкреслює її маленький зріст. Він злорадно путається в її руках і залишає цілі поляни сміття.

Виручає бабуся:

— Піди принеси петрушки. А я вже домету...

Зате мамині калоші вона не тільки вимила, але й викупала. Все трапилося з найщирішого старання. Вимивши калоші зовні так, що вони блищали чорним лаком, як сонце, Надя оцінююче подивилась на свою роботу. І раптом скривилася: всередині калоші були рожеві, але картину псували чорні плями. Вирішила порадувати маму і стала їх купати.

Вимила, викупала — і до матері:

— Вже помила! — з гордістю простягла їх мамі.

Глянула мати — і руками сплеснула:

— Нащо ж ти їх намочила, дитино?! В чому ж я піду на роботу?

Надя, що сподівалася порадувати маму, винувато опустила голову і сказала, гірко зіт­хнувши.

— Я хотіла, щоб були як нові...

Не витримавши, мама розсміялася і, взявши її голову в руки, ніжно поцілувала і пригорнула до себе. Не часто голубила мати дітей, але в ті рідкісні хвилини ласки вона вміла вкласти всю свою материнську ніжність. Все життя з великою любов’ю і повагою згадували діти ці прекрасні неповторні хвилини, черпаючи в них сили, віру, любов до життя.

Відчувши на своєму лиці тепло маминих рук, Надя зважилася:

— Мамо, я також піду до школи, добре?

— Підеш, — відповіла мати лагідно, — через два роки і ти підеш...

Два роки! У Наді дух перехопило від горя.

— Я тепер піду, мамо! Я буду ходити з Олею і всіх буду слухати.

— Зараз тебе не приймуть. Ти ще мала...

— Приймуть! Ти підеш з нами. Ти велика, і вони тебе послухають.

— Годі, Надю! — мама почала сердитися.

Несподівано вмішалася бабуся:

— Підеш, Надю, не плач! — і до матері:

— Нехай іде, Галино. Чого вона буде дома сохнути з нудьги? Вчитися буде добре: на льоту все запам’ятовує.

Мати ще день-два повагалася, а потім, порадившись зі старенькою вчителькою-сусідкою, пішла до директора і, повернувшись, сказала:

— Підете до школи вдвох.

Так Надя стала школяркою.

Настав чудовий ранок першого вересня. Все раділо в цей день світлому щастю дітей. Лагідно синіло небо, щедро скроплене сонячним промінням. Дерева, вмиті росою, стояли ще зовсім зелені, лише де-не-де в їх пишних кронах сяяв жовтий листочок, мов перша ніжна усмішка золотої осені.

Святково вдягнені, радісно збуджені, йшли до школи діти. Маленькі, як курчатка, першокласники йшли з батьками, всіма силами стараючись прибрати незалежного вигляду.

Надя і Оля теж вийшли з дому з матір’ю, але по дорозі Оля відсіялася і приєдналася до под­ружок. Вперше переступила Надя поріг рідної школи і зупинилася зачарована. Наче б то й не було тут нічого особливого, але серце чомусь затріпотіло неспокійною пташиною...

Велика кімната першого класу була напов­нена золотом сонячного ранку. Сонце пестило долівку, чисто вибілені стіни, дбайливо викрашені парти і класну дошку. Квіти на вік­нах привітно повернули свої голівки до дітвори, яка безтурботно пурхала на шкільному подвір’ї. Здавалося, що вони усміхаються довгожданим гостям, запрошуючи їх до рідного класу. Бадьорою призивною піснею покотилися переливи дзвоника, і жива ріка дітей ринула до широко відчинених шкільних дверей.

Ох, і тісні ж двері у школі!..

Притихлі, сиділи діти за партами, оченятами знайомлячись одне з одним: хто відверто, прямо; хто з-під лоба, мов сердите телятко; хто скоса, як насторожене зайченя...

Відчинилися двері і до класу ввійшла вчителька. Зовсім юна, красива. Тридцять сім пар оченят звернулись до неї, мов по команді. Якусь секунду мовчки дивилася на клас — і раптом усміхнулася так ясно і щиро, що нас­торожені дитячі личка мимохіть посвітліли. Познайомилися, непомітно промайнули два перші уроки. І от, користуючись перервою, діти разом з учителькою грають в «подоляночку». Щирим золотом бринить чарівний дитячий голосок:

— Устань, устань, подоляночко,

Вмий своє личенько, наче скляночку...

«Подоляночка» — курносий кучерявий хлопчик з синіми, як волошка, очима, вибирає на своє місце вчительку. Він галантно вклоняється їй, притримуючи рукою штанці. Нечема-дзвоник обриває цікаву гру, не давши часу вчительці блиснути в ролі «подоляночки».

Знову урок.

Тридцять сім голів схилилися над зошитами: діти вчаться володіти ручкою, пишуть прямі палички. Біля кожного зупиняється вчителька, кожному допомагає. Ось вона й біля Наді, яка старанно виводить палички лівою рукою. Вчителька хвилину спостерігає, а тоді, стримуючи усмішку, суворо каже:

— Писати треба правою рукою.

Правою рукою... Та вона ж правою рукою й ручку тримати не вміє! Зовсім нерозумна вчителька: хіба ж не однаково, якою рукою писати?

Надя сердито сопе носом, слідкуючи, як вчителька її правою рукою виводить палички.

— Спробуй-но тепер самостійно.

Тільки вчителька забрала свою руку — почалася мука: ручка в руці перекосилася, перо стало дряпічкою, ще й пчихати почало, розбризкуючи клякси, ніби на нього напала нежить. З-під нього замість красивої рівної палички поповз жалюгідний, скрючений черв’ячок... Жалісно глянула на вчительку:

— Я буду писати лівою — лівою краще.

— Не можна. Ти правою теж добре пишеш. Треба все робити правою рукою.

Постояла ще трішки — і пішла далі. А Надя знову взяла ручку в ліву руку. Наближається вчителька — в праву..

— От бачиш, як добре. Зовсім так, як і лівою.. Це ж ти правою писала?

— Правою! — і оком не моргнула.

— Пиши. Я подивлюся.

Цього Надя не чекала. Рятуючи своє становище, пояснила:

— Це я писала обома руками.

Ой, як стало жарко і ніяково!.. Краще писати правою рукою, ніж терпіти такі неприємності...

Дома, не обідавши, сіла за палички. Уже й в очах зарябіло — сидить. Нарешті палички стають стрункими. Надя випростовується і пробкою вилітає надвір. На призьбі сидить кішка і вмивається... лівою лапкою, не підоз­рюючи ніякого лиха.

Надя поважно підходить до неї, з достоїнством стукає її по носі, суворо повчаючи:

— Треба все робити правою рукою!

Дуже полюбили діти свою вчительку і тягнулися до неї, як квіти до сонця. Вміла вона ввійти в кожну дитячу душу не гостем, не владним хазяїном, а щирим, розумним другом. З чарівною ласкою справжньої любові віддавала вона дітям свої знання, дбайливо і ніжно пробуджуючи в їхніх серцях найкращі людські почуття.

Усім своїм єством полюбила і Надя рідну школу. Багато прикростей — і сумних, і смішних, — зазнала вона в перший рік свого навчання. Вони ніби змовилися відбити в неї всяку охоту ходити до школи. Але виходило навпаки: її любов до школи ще більше міцніла.

 

Далі буде.







газета Наше Життя

Супроти долі

2014-08-05
УТОГ / Люди нашого Товариства https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-08/1406895925_rukopis.jpg

Минулого року Українське товариство глухих урочисто відзначало 100-річчя з дня народження І.А. Сапожникова. До ювілею редакція друкувала його книгу спогадів, яка раніше ніколи не була у друці.

Цього року у вересні ми будемо відзначати 80-річчя ще однієї талановитої нечуючої людини — педагога і літератора Галини Савівни Швець. Більшість знає її як чудового поета, але зараз у всіх нас є нагода впевнитись, що вона була також талановитим прозаїком.

газета Наше Життя