Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Людина з великої літери

  14/05/2020     100      Paul    

«Меня теперь ничто не озадачит:
я понял жизнь и яростный наш век…
И что мне миг удачи, неудачи,
когда я счастлив тем, что человек!»

А. Симоненко

На жаль, ми дуже мало знаємо про кращих людей нашого Товариства. Хочу заповнити цю прогалину та розповісти про глухого педагога Володимира Никаноровича Хоменка, який багато зробив для всіх нас. Погано, що ми так мало знаємо про цю чудову людину! В «Энциклопедическом справочнике Украинского общества глухих» про нього згадується, але коротко (на сторінці 218). Між тим він заслуговує, щоб про нього згадали більш докладно і змістовно.

Доля випала йому нелегка. Долаючи свою недугу, він довів усім, і першою чергою самому собі, що глухота — не перепона в досягненні великої мети утвердження себе як особистості.

Хоменка знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Володимир Никанорович — відомий глухий вчитель, чудовий вихователь глухої молоді та активіст Харківської обласної організації УТОГ. Він умів та любив працювати з людьми, нести їм свої знання, розповідав про події в країні та за кордоном. Був частим та бажаним гостем у культзакладах УТОГ та школах.

Володимир Никанорович проводив активну громадську роботу. Його постійно обирали до складу правління Харківської обласної організації УТОГ. Він брав активну участь і в діяльності Спортивної федерації глухих Харківщини. Дякуючи йому, відбулось знайомство відомого нечуючого поета Анатолія Федоровича Симоненка з Товариством глухих. Допоміг Хоменко не тільки йому, а й іншим знайти своє місце в житті. Багато років він пропрацював учителем у Харківській вечірній школі для глухих. У пам’яті своїх колег та учнів він залишився чудовим педагогом, людиною з великою і доброю душею.

Коли я навчався у вечірній школі, Володимир Никанорович працював вчителем математики. Я його знав ще раніше (сьогодні можу похвалитися найдовшим стажем нашого знайомства і дружби), але я й думки не мав, що ця скромна людина була підпільником у роки фашистської окупації. А дізнався я про це завдяки статті І.С. Щербанюка «Автограф підпільника» у збірці «Перемогу наближали як могли», виданій нашим Товариством. У ній розповідається, що майже два роки у смертельно небезпечних умовах, під носом гестапо, діяло підпілля, учасником якого був В.Н. Хоменко. Він активно брав участь у розповсюдженні серед німецьких солдатів правдивої інформації про події на фронті. Після війни, закінчивши фізико-математичний факультет Харківського університету, працював учителем у нашій вечірній школі й користувався величезним авторитетом серед глухих і своїх колег. Володимиру Никаноровичу не було рівних у вмінні ділитися знаннями. Його учні, проводячи в його кабінеті незліченну кількість годин, не тільки вивчали математику, але й спілкувалися з чудовим наставником. Багато хто з них потім стверджував, що за всі роки навчання в школі-інтернаті не одержали й не пізнали стільки нового, скільки за час навчання у вечірній школі у Хоменка. Володимир Никанорович так любив читати, так емоційно передавав нам, учням, зміст прочитаного, що ми самі непомітно для себе прагнули більше читати й стали завсідниками бібліотеки. Він розмовляв з учнями не тільки про навчання, а й про життя, навчав розбиратися в людях, брав участь у вирішенні їхніх особистих і побутових проблем, прищеплював навички життєвого досвіду. З ним ділилися інтимними переживаннями, він угамовував ревнощі закоханих, допомагав подолати сімейні негаразди.

А час плине невблаганно, і його колишніх учнів залишається все менше… У них світяться вдячністю очі, коли вони згадують про цю чудову людину, яка допомогла їм у багатьох життєвих обставинах.

Ще однією дуже важливою якістю, що впливала на близькість наших відносин, була його здатність мінятися. Спочатку наші різні погляди на життя, «комунізація» Хоменка та його прихильність до офіційних догм створювали певні труднощі в нашому спілкуванні. Адже я з юності був опозиціонером і вільнодумцем — і не приховував цього, а Хоменко, бувало, реагував на це з дратуванням. Ось, наприклад, у 1968 році відбувся суботник. Пізніше такі заходи стали регулярними, можна сказати, увійшли в побут. Але коли це було учинено з бездумним азартом, властивим всьому, що робила, як звичайно, радянська система, то природно, що дехто обурювався цим, а дехто шукав можливості ухилитися. Володимир Никанорович таку думку не сприймав і вважав, що так і належить бути. Такі моменти, на жаль, тимчасово віддаляли нас один від одного. Розсудив нас час. Але я поважав Хоменка за прямоту і наївну прямолінійність. Він не був закоснілим догматиком, завжди змінювався під впливом нової інформації і нових знань.

Треба йому віддати належне — у своїй роботі він вмів не прогинатися і ніколи не боявся приймати рішення самостійно. Через свою принциповість він змушений був піти із вечірньої школи, бо був не згоден у педагогічних питаннях з директором. Конфлікт був принциповим: Хоменко вважав діяльність свого керівника з організації навчально-виховної роботи неправильною. Суперечка переросла в особисту неприязнь. Володимир Никанорович пішов зі школи на знак протесту, хоча пропрацював у ній 28 років. На це вплинула одна з рис його характеру — боротися за правду, попри наслідки, відстоювати свою правоту, не боячись йти на конфлікт з начальством. Щоправда, трохи пізніше директора звільнили із посади.

1975 року Хоменко працював у Харківському ОБК УТОГ інструктором з культмасової роботи, а в наступному році був переведений на завод імені Малишева на посаду інструктора з виховної роботи з глухими, де працював до 1992 року — його талант вихователя був незаперечним.

Треба визнати, що в останні роки життя від його колишньої прихильності радянським і комуністичним догмам і сліду не залишилось. Це виявилося в його ставленні до «білих» плям історії, Голодомору тощо.

Проблеми зі здоров’ям давали про себе знати все частіше. Володимир Никанорович говорив про це з сумною посмішкою. Він зовсім спокійно сприймав цю неминучість. Був скромним у житті, більше слухав, аніж говорив і приховував від усіх свої душевні переживання.

І все недоговорене, приховане у глибині своєї душі, він «випліскував» на театральній сцені. Та ще як талановито! Про це треба писати окрему статтю. Театральний талант Володимира Никаноровича високо цінували численні любителі драматичного мистецтва не тільки в Харкові, а на всьому пострадянському просторі, де гастролював Харківський народний самодіяльний театр «Аріадна», в якому він грав. Глядачі любили артиста за те, що його сценічна творчість ніколи не обмежувалася якимось одним амплуа, а мала широкий діапазон. Його поява на сцені у виставах різних жанрових напрямів завжди залишала незабутнє враження. Глядачі одержували велику насолоду від його ігри. В.Н. Хоменко постійно радував їх, розкриваючи нові грані свого таланту. Грав він дивовижно пластично, витончено і, я б сказав, ніжно і зворушливо. Отже, тут він знайшов свою долю і радість у житті. А жив він завжди активно, завжди прямував уперед, знайшовши насолоду в приборканні себе і обставин.

Його не стало у 1992 році, але він залишив пам’ять про себе, як про Людину з великої літери — яскраву й неординарну. Його ім’я сяє серед видатних імен, викарбованих золотими літерами в історії нашого Товариства.




Володимир КОВТУН,
вчитель історії СВЗШ № 23 м. Харкова



газета Наше Життя

Людина з великої літери

2020-05-14
УТОГ / Конкурси https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2020-05/1588588574_homenko-vladimir-nikanorovich_.jpg Хоменка знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Володимир Никанорович — відомий глухий вчитель, чудовий вихователь глухої молоді та активіст Харківської обласної організації УТОГ. Він умів та любив працювати з людьми, нести їм свої знання, розповідав про події в країні та за кордоном. Був частим та бажаним гостем у культзакладах УТОГ та школах.
газета Наше Життя