Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Жестова мова: робота триває

Удосконалення системи освіти осіб з порушеннями слуху, оптимізація проце­су їх особистісного становлення і подаль­шої адаптації в суспільстві безпосередньо пов’язані з проблемою білінгвізму.

Засоби спілкування нечуючих між собою та з оточуючими їх людьми є чи не найдис­кусійнішим питанням сурдопедагогічної те­орії і практики на всіх етапах її розвитку. Іс­нує воно і нині. Йдеться, перш за все, про роль і місце жестової та словесної мов і про їх взаємозв’язок.

Значення кожного з цих засобів спілку­вання для розвитку особистості нечуючого по-різному оцінювалися і оцінюються сур­допедагогами.

Хоча важливим є питання про те, коли виникла жестова мова як засіб спілкування і яке місце вона посідає в комунікації люд­ського суспільства, не будемо вдаватися до історії.

Зазначимо лише, що на сучасному етапі розвитку сурдопедагогічної теорії виділе­но дві форми жестової мови: українську же­стову мову і кальковане жестове мовлення. Кожній із них властиві певні граматичні за­кономірності.

Українська жестова мова (УЖМ) — са­мостійна кінетична система. У ній наяв­на така кількість жестів, яка необхідна для невимушеного міжособистісного спілку­вання глухих.

Дослідження показали, що українська жестова мова не примітивна, а досить складна і своєрідна система спілкування. Вона має широкий набір специфічних за­собів для вираження різних морфологічних значень і синтаксичних зв’язків. Учні досить швидко оволодівають УЖМ.

Кальковане жестове мовлення (КЖм) — це система спілкування, у якій жести су­проводжують усне мовлення того, хто го­ворить. Жести при цьому виступають як еквівалент слів, а їх розташування відпові­дає будові речення в словесному мовлен­ні. КЖм не має граматичної власної будо­ви, а калькує будову речень при словесно­му мовленні.

Значних успіхів в оволодінні КЖм дося­гають лише ті особи з порушеннями слу­ху, які мають досить «розвинене» словесне мовлення.

На всіх етапах розвитку сурдопедагогічної теорії і практики існували різні погляди щодо місця і ролі жестової мови у процесі навчання глухих: від визначення жестової мови як єдиного засобу спілкування, основного предмета та мети навчання до повної забо­рони її використання у навчальному процесі.

Ці дві системи були відомими в усьому світі і знаходили своїх прихильників у тих або інших країнах. Більше того, вони по-різ­ному використовувалися у школах однієї й тієї ж країни. Прикладом можуть слугувати спеціальні училища для глухонімих в Укра­їні, що почали створюватися у першій по­ловині XIX ст. за приватної ініціативи і на ви­падкові кошти. У зв’язку з відсутністю цен­тралізованого керівництва роботою цих на­вчальних закладів, кожна школа проводила навчально-виховну роботу по-своєму. Це стосується і використання тих чи інших пе­дагогічних систем та засобів спілкування.

Загалом для вітчизняних сурдопедагогів характерним було визнання ролі жестової мови як допоміжного засобу навчання глу­хих. Такої думки сурдопедагоги дотриму­валися до недавнього минулого. Навіть ви­сувалися припущення, що в інтересах фор­мування словесного мовлення і створення мовного середовища в усій організаційній роботі з глухими жестова мова повинна по­ступитися місцем словесному мовленню.

Проблема використання жестової мови та «мови слів», їх взаємозв’язку, місця і ро­лі, безумовно, потребує спеціальних експе­риментальних досліджень. Свого часу на­ми було проведене вибіркове дослідження, суть якого полягала у вивченні міри викори­стання жестової мови на уроках та у поза­класний час (дуже широко, широко, помір­но, не використовується зовсім).

Аналіз одержаних даних показав, що не­має жодної спеціальної школи, в якій би не вживалася жестова мова як на уроках, так і в позаурочний час.

Характерним при цьому є те, що жестова мова використовується широко і лише в ок­ремих випадках — помірно. Це стосується як молодших, так і старших класів.

Сурдопедагоги виявили різний підхід до оцінки ролі і місця жестової мови у педаго­гічному процесі. Деякі з них вважають, що УЖМ може використовуватися у процесі навчання глухих поряд з іншими засобами спілкування і навчання (усним, писемним і дактильним мовленням). Інші — в катего­ричній формі зазначають, що повинна ши­роко використовуватися жестова мова.

Мотивуючи необхідність її використання, педагоги наголошують на тому, що жестова мова потрібна на уроках під час пояснення нового матеріалу, оскільки вона допомагає учням сприйняти й усвідомити його зміст, зрозуміти значення окремих слів та нових виразів, сприяє збагаченню словника. У ба­гатьох випадках називається і такий етап як закріплення нового матеріалу, під час якого за допомогою УЖМ здійснюється система­тизація й узагальнення вивченого.

Широко використовується жестова мо­ва і в позакласній роботі. Йдеться практич­но про всі види і форми роботи: проведення прогулянок, екскурсій, різних розваг, шкіль­них свят, перегляд діафільмів та кінофільмів, обговорення книг, а також аналіз тих чи ін­ших конфліктних ситуацій у виховній групі чи закладі освіти інтернатного типу загалом.

Неоднозначною є думка сурдопедагогів щодо використання УЖМ на різних етапах навчання глухих дітей. Одні вважають, що вона повинна широко використовуватися у молодших класах для встановлення кон­такту з дітьми на окремих уроках і, зокрема, читання. Інші, навпаки, зазначають, що на початковому етапі навчання слід основну увагу звертати на формування словесної мови у всіх її формах, а в середніх і старших класах — широко використовувати жестову мову. Це, першою чергою, стосується та­ких предметів, як література, історія, гео­графія, де досить великий обсяг інформації на кожному уроці, а також предметів мате­матичного та біологічного циклів, де пода­ється складний для засвоєння навчальний матеріал.

Особливий наголос сурдопедагоги роблять на тому, що жестова мова полегшує процес спілкування вчителів і вихователів з учнями, а також з батьками. Окремі ж пе­дагоги, хоч і не виділяють КЖм як окремий вид, підкреслюють, що після слова і поряд з ним повинен «йти» жест, що забезпечує якісне засвоєння матеріалу.

Варто зазначити, що проблема викори­стання жестової мови у процесі навчання глухих своєрідно розв’язується у кожній країні світу. Вона безпосередньо пов’язана з питаннями соціально-трудової адаптації та інтеграції нечуючих.

У сучасній зарубіжній сурдопедагогіці розвиваються різні теорії. Основними на­прямами є такі як «оралізм» (пряме продов­ження класичного «чисто усного методу»), «мейнстримінг» (заперечення спеціально­го навчання учнів з вадами слуху і обґрун­тування необхідності навчання глухих у зви­чайних школах в середовищі чуючих), «то­тальна комунікація» тощо.

Питання використання жестової мови не­одноразово розглядалося на Міжнародних конгресах Всесвітньої федерації глухих. Так, зокрема, на науковій конференції XI Конгресу ВФГ (1991, Японія) висвітлювався досвід роботи в кількох країнах світу. У Данії, наприклад, чітко розмежовується жестова мова та КЖм. Жестова мова визначається «початковою» мовою і засобом спілкування, а словесна (усна і писемна) дається як дру­га мова. У дошкільному віці проводиться ін­тенсивне навчання жестової мови, а в школі вивчається і її граматика. У Швеції активно досліджується проблема використання та взаємозв’язку жестової мови і словесної мови в усній і писемній формі. Словесна мо­ва також визначається другою мовою.

Слід підкреслити, що Всесвітня федера­ція глухих постійно приділяє значну увагу проблемі формування засобів спілкування нечуючих як важливій умові для соціальної адаптації їх у сучасному суспільстві.

Комісія ВФГ зазначає, що під час навчан­ня у спеціальній школі обов’язковим є ви­вчення жестової мови. Глухі, як правило, во­лодіють двома мовами — жестовою мовою і державною мовою своєї країни (в писемній та усній формі). Саме двомовність відпо­відає меті повноцінної комунікації. Комісія визначила жестову мову як першу, а дер­жавну — другою. Жестову мову рекомен­довано вивчати в шкільному курсі як постій­ний предмет.

Розглядаючи проблему білінгвізму, не можна не згадати й Міжнародну конфе­ренцію з білінгвістичного навчання глухих дітей, яка відбулася у 1996 році в Москві. Тут зазначалося, що в більшості країн до останнього часу продовжувалося навчан­ня глухих за усним методом, який не за­безпечує належних результатів їхнього розвитку. І найбільш перспективним є са­ме білінгвістичне навчання. Це новий під­хід до оцінки жестової мови, як повноцін­ної лінгвістичної системи.

У багатьох країнах світу жестова мова визнана державною національною мовою. Процес навчання глухих у спеціальних шко­лах проводиться на основі широкого вико­ристання жестової та словесної мов, що вносить докорінні зміни в його організацію та дає вагомі й ефективні результати сто­совно загального розвитку нечуючих учнів.

Створюються нові типи закладів, що пра­цюють на білінгвістичній основі. Розробле­ні державні програми білінгвістичного нав­чання глухих (Нідерланди, Норвегія, Порту­галія, Фінляндія, Великобританія та ін.).

Водночас, слід звернути увагу на одну досить важливу обставину. Враховуючи ви­соку оцінку жестової мови, у міжнародному плані виникає певна загроза щодо змен­шення уваги до розвитку словесного мов­лення у глухих. Деякі сурдопедагоги дещо критично ставляться до процесу навчання і формування словесного мовлення в осіб з порушеннями слуху, як досить складного і не завжди результативного.

Втім, аналіз одержаних даних від влас­не нечуючих, в основному, спростовує таке бачення. Особи з порушеннями слуху, ши­роко користуючись жестовою мовою, вод­ночас дають високу оцінку і підкреслюють необхідність вивчення словесної мови та користування нею.

Так, зокрема, близько 90 % глухих та по­над 95% слабкочуючих (загалом дослі­дженням було охоплено понад 400 дорос­лих осіб з порушеннями слуху) на питання «Чи потрібна нечуючим словесна мова?» дали ствердні відповіді, найпоширенішими серед яких були такі: «Життя змушує спіл­куватися з чуючими», «Це підвищує інтелект людини», «Щоб підвищувати свій інтелек­туальний рівень і мати можливість вільно­го спілкування з оточуючими», «Бути нарівні з чуючими», «Щоб вміти себе захистити», «Щоб без сторонньої допомоги вирішувати всі проблеми» тощо.

Оскільки для нечуючих все ж характер­ною є своєрідна двомовність, то, очевид­но, доцільно удосконалювати і формувати як жестову, так і словесну мови. Ці засоби спілкування тісно пов’язані між собою, ви­конують різні функції і виступають необхід­ною умовою для забезпечення різнобічно­го розвитку особистості та для оптимальної соціально-трудової адаптації нечуючих, які перебувають як в колективах осіб з пору­шеннями слуху, так і серед чуючих.

У цьому контексті та з метою забезпе­чення конституційних прав осіб з особливостями психофізичного розвитку і, зо­крема, — з порушеннями слуху, Інститут спеціальної педагогіки НАПН України про­вів значну роботу щодо введення жестової мови (як навчального предмета) у спеці­альних закладах освіти та вивчення решти предметів за білінгвальним методом, що має позитивно позначитися на якості підго­товки юнаків і дівчат з порушеннями слуху до самостійного життя та процесах їхньої соціально-трудової адаптації. Значна ува­га приділяється вивченню лінгвістики жестової мови (в Інституті вже понад 10 років працює лабораторія жестової мови, з 2017 року це відділ навчання жестової мови).

Надання можливості нечуючим унормова­но вивчати жестову мову продиктовано й За­коном «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (ст. 23), Резолюцією 48/96 Стандартних правил ООН щодо урівняння можливостей інвалідів, прийнятих Генераль­ною Асамблеєю ООН (розділ II, п. 7), а також резолюціями І Всеукраїнської конференції з історії навчання глухих та І Всеукраїнської конференції з реабілітації нечуючих, в яких одним з першочергових завдань визначе­но активне вивчення національної жестової мови глухих і запровадження її у навчальний процес спеціальних закладів освіти.

Тож, відрадним є той факт, що завдяки спільним зусиллям громадськості, науков­ців і практиків українська жестова мова ста­ла не лише повноцінним засобом спілку­вання, а й предметом вивчення, зокрема в закладах освіти для дітей з порушеннями слуху.

Нині ж подано до розгляду проект Закону «Про українську жестову мову».

Згадані зміни значною мірою підвищують статус української жестової мови як повно­цінного засобу спілкування.




В. ЗАСЕНКО,
директор Інституту спеціальної педагогіки НАПН України,
доктор педагогічних наук, професор, академік НАПНУ



газета Наше Життя

Жестова мова: робота триває

2018-09-28
Освіта / Сурдопедагогічна сторінка https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2018-09/1537992245_zasenko.jpg

Удосконалення системи освіти осіб з порушеннями слуху, оптимізація проце­су їх особистісного становлення і подаль­шої адаптації в суспільстві безпосередньо пов’язані з проблемою білінгвізму. Засоби спілкування нечуючих між собою та з оточуючими їх людьми є чи не найдис­кусійнішим питанням сурдопедагогічної те­орії і практики на всіх етапах її розвитку. Іс­нує воно і нині. Йдеться, перш за все, про роль і місце жестової та словесної мов і про їх взаємозв’язок.

газета Наше Життя