Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Шлях Юлії Кузнєцової до знань

Ю.О. Кузнєцова та Ф.Л. Гольдін

Тримаю в руках видану майже 60 років тому московським державним навчаль­но-педагогічним видавництвом Міністер­ства освіти РРФСР книгу «В большой мир» («У великий світ»), зі зношеною обкладин­кою, пошарпану, читану-перечитану, де на 144 сторінках розповідається про глуху дівчинку, яка стала розмовляти, навчилась грамотно писати і читати, розуміючи про­читане; про навчання і виховання її спочатку вдома, а потім у масовій школі. Такі випад­ки на той час недостатньо були вивчені. Ав­тором цього маловідомого, рідкісного, до­сить цікавого видання був Федір Львович Гольдін, доцент, заступник директора нау­ково-дослідного Інституту дефектології Мі­ністерства освіти УРСР, який знаходився за адресою: м. Київ, вул. Жилянська, 1. Інсти­тут був створений по закінченні Другої сві­тової війни й проіснував понад 10 років.

При написанні книги Ф.Л. Гольдін ви­користав щоденникові записи Петрової Олександри Олександрівни — матері глу­хої дочки Юлі. Цей щоденник мати вела протягом 14 років.

Книга «В большой мир» — це оригінальна і своєрідна праця, що була видана 1959 року і засвідчила про розвиток української сур­допедагогіки в кінці 40–50 років ХХ століття.

Тираж згаданого видання — 1000 (тисяча) примірників, це крапля в морі для колиш ­нього Радянського Союзу. Нині книга є вже бібліографічною рідкістю, бо в Україну по­трапила незначна кількість тиражу.

На сторінках видання висвітлені такі роз­діли: Передмова; Слово про матір; Щасливе дитинство і несподіване горе мате­рі; Перші кроки матері-педагога; Навчання Юлі в початковій школі; Подолання трудно­щів і виховання волі; Навчання Юлі в V—VІІ класах; Навчання її у VІІІ—Х класах; Широ­кі шляхи-дороги; Додатки, до яких увійшли уривки зі щоденників матері і Юлі, її листи, уривки з творів, педагогічні характеристики на Юлю, написані педагогами школи.

До моїх рук книга потрапила давно і випад­ково: її дала мені почитати головний персо­наж цієї книги — Юлія Олексіївна Кузнєцова (у дівоцтві Петрова). До цього вона про ви­дання замовчувала, попри те, що з нею був знайомий давно. Тож я був подивований, ко­ли Юлія Олексіївна показала мені цю книгу. І я вирішив написати статтю, адже це буде ці­каво знати читачам. До речі, у книзі мовить­ся про навчання глухої дівчинки українською мовою в масовій школі в Кривому Розі.

Рукописом книги Ф.Л. Гольдіна зацікави­лись у видавництві «Учпедгиз». Він привер­нув увагу видавців і науковців, які рецензу­вали майбутню книгу, своєю актуальною те­матикою, цікавим викладом матеріалу. Коли книга побачила світ у видавництві та дійшла до читача, то на домашню адресу О.О. Петрової в Кривий Ріг почали надходити сотні листів з різних куточків Радянського Союзу. Люди були в захопленні від подвигу мате­рі Олександри Олександрівни. Адже це був рідкісний випадок, щоб глуха учениця на­вчалась серед чуючих в масовій школі, бо директор школи спочатку вагався, чи брати глуху дівчинку до навчального закладу чи ні.

Поява праці Ф.Л. Гольдіна стала сенсацій­ною подією в українській сурдопедагогіці, подібної наукової праці до цього не виходи­ло. Згадана книга — своєрідне методичне видання, що подає методи роботи педагогів у процесі навчання і виховання глухої дівчи­ни протягом її формування як особистості — від трирічного віку до одержання атестату зрілості — в чуючому середовищі.

Варто хоч побіжно подати процес навчан­ня Юлі в дошкільному віці матір’ю-педаго­гом, він своєрідний і незвичний.

Титул книги


Зразок одного з перших листів Юлі

В роки окупації Кривого Рогу трирічна Юля втратила слух і мовлення, перехворівши на менінгіт. Спочатку вона намагалася спіл­куватися жестами, але мама, Олександра Олександрівна, категорично заборонила дочці вживати міміку і почала шукати шляхи навчання дівчинки. На перших заняттях ди­тину знайомили з буквами. Потім мама під­бирала коротенькі слова, невеликі речення з вивченими словами. Наприклад, слова, що починалися на букву «м» (магазин, мак, ма­карон) і підставляла до кожного написаного на смужці паперу слова малюнок або пред­мет. Показуючи малюнок, предмет і написа­не на папері слово, мати добивалася від Юлі вимови слова. Спочатку дівчинка не розумі­ла, що від неї вимагалося, але побачивши рух губ матері, стала наслідувати їй.

Щоб досягти навичок виразної вимо­ви, проводились спеціальні заняття. Ма­ти і дочка сідали поруч перед дзеркалом. Мати вимовляла окремі слова, Юля повто­рювала їх. Дитина бачила рух губів і повто­рювала за матір’ю. Такі заняття виробляли навички читання з губ і одночасно давали можливість виправляти спотворення і по­милки у вимові. Це було зовнішнє наслі­дування, але поступово Юля навчилася відокремлювати окремі звуки, вимовляти роз’єднано слова. Мати приділяла велику увагу розвитку писемного мовлення дівчинки, для цього в кімнаті висіла дошка. Невдовзі Юля стала розуміти значення ба­гатьох слів, про написане часто здогадува­лась. Все це ставало основою для розвит­ку грамотності.

Коли Юлі виповнилось сім років, її ма­ма Олександра Олександрівна прийшла до висновку, що домашнє навчання і вихо­вання не дадуть бажаного результату, що дочці потрібен колектив, потрібна широка практика спілкування. Але куди її віддати вчитися? До спеціальної чи масової шко­ли? Адже, на жаль, освіта, що одержува­ли тоді діти у спеціальній школі, відповіда­ла 4–5 класам масової школи. А у масовій школі Юлі вчитись буде важко: у неї немає найважливішого — мовлення і слуху.

І тут на допомогу батькам Олі прийшов педагогічний колектив середньої школи № 37 м. Кривого Рогу. Позаяк Олександра Олександрівна мала педагогічну осві­ту, їй було доручено вести початковий клас і дозволено в цьому ж класі навчати її глу­ху дочку. Перші місяці в школі для Юлі бу­ли незвичні, вона була сором’язлива, але згодом швидко освоїлась, здружилась з дівчатками та хлопчиками і спілкувалася з ними словесним мовленням. Вона стала рівноправним і активним членом колекти­ву. Разом з класом Юля старанно розучу­вала пісні і навіть «співала» в хорі. Вчитель­ка побоювалась, що «спів» Юлі зіб’є хор, буде заважати іншим дітям. Але дружний хор класу, захоплений співом, не помічав Юліної «фальші» та й її голос не було чути. Після перших «успішних» виступів у хорі, Юля брала участь в інсценівках. Перебу­вання в колективі однолітків, участь у всіх його корисних справах морально зміцнили дівчинку, вселили бадьорість.

З часом Юля вже впевненіше себе почу­вала в класі, вільно спілкувалася зі всіма дітьми, розуміла всіх і всі розуміли її. Але за межами класу Юля була все ще боязлива, соромлива. Щоб подолати цей бар’єр, Юлю вдома і в школі активно залучали до громад­ського життя. Вдома їй доручали сходити в магазин, на пошту, в бібліотеку, а в школі — проводити ігри з малечею. Такий контакт з чуючими дітьми давав їй змогу частіше спіл­куватися словесним мовленням.

Разом з сестрами

Багато труднощів виникло в процесі нав­чання. В молодших класах Олександра Олександрівна працювала з дочкою до­датково вдома. Доводилося пояснювати матеріал наступного уроку, тлумачити ок­ремі слова і речення.

Той дитячий колектив, з яким провчилась Юля чотири роки, тепер сам був зацікавле­ний продовжувати разом з нею навчатись в старших класах. Діти були уважні до Юлі і турботливі, готові допомогти їй у подолан­ні труднощів. Щодо виправлення вимови, Олександра Олександрівна користувалась посібником професора Ф. Рау «Техніка мов­лення». З 7 класу Юля вже вільно спілкувала­ся, зчитуючи з губ.

Диктантів Юля не писала. Вона в мо­лодших класах ще не могла зчитувати до­бре з губ і одночасно записувати в зошит. Цим вона оволоділа пізніше. Коли в класі писали диктант, перед його написанням вчителька давала Юлі текст, щоб вона його прочитала і потім по пам’яті записала собі в зошит. Це був своєрідний переказ. Такий вид роботи давав змогу Юлії за прочитани­ми текстами самостійно писати грамотно перекази, бо вона, вивчаючи правила гра­матики, дуже добре вміла користуватись ними на письмі.

Великого значення для організації вчи­телів щодо роботи з Юлею мали рекомен­дації Інституту дефектології і його звер­нення з проханням інформувати про її нав­чання в школі. Педагоги відчували, що їхня справа, котра стосується навчання і вихо­вання глухої учениці в середовищі чуючих, має велике значення, що ця робота вихо­дить далеко за межі школи і тому у став­ленні до Юлі виявляли суворість і об’єктив­ність.

Одну з таких рекомендацій науково-до­слідного Інституту дефектології варто на­вести, вона датована 1 серпня 1950 року, адресована Г.С. Володіну — директору середньої школи № 37 м. Кривого Рогу і підписана виконуючим обов’язки дирек­тора Інституту дефектології, доцентом Ф.Л. Гольдіним, зміст якої такий:

«Шановний Григорію Семеновичу! Як Вам відомо, науково-дослідний Інститут дефектології Міністерства освіти УРСР протягом року заочно консультує тов. Петрову О.О. у справі навчання і виховання її дочки Юлії, учениці Вашої школи. В червні цього року тов. Петрова з дочкою відвіда­ли наш Інститут. Дівчинка була обстежена в Інституті, і мати одержала консультацію в справі подальшого її навчання в школі. Наслідки навчання Юлії обговорювалися на засіданні вченої ради Інституту, де бу­ло визнано, що навчання оглухлої дівчи­ни в масовій школі в основному проходить успішно. Вчена рада зобов’язала відділ сурдопедагогіки продовжувати і надалі систематичну допомогу батькам Юлії Петрової і школі в питаннях її навчання та ви­ховання.

Вчена рада Інституту дефектології звер­тається до вас, Григорію Семеновичу, а також до всього педагогічного колективу школи з проханням взяти під особливий нагляд навчання Юлі Петрової, приділи­ти якнайбільше уваги і допомоги їй. Це не потребує особливо великих зусиль і може виявлятися спочатку в запровадженні та­ких заходів: а) протягом року Юлю кілька разів треба пересаджувати на різні пар­ти в першому ряду з тим, щоб вона могла краще привчитися зчитувати з губ в анфас, з правого і з лівого боку; б) педагогам, які викладають у класі, де навчається Юля, під час пояснення уроку не ходити по класу, а стояти біля столу (біля дошки), щоб дати можливість Юлії зчитувати з губ; в) дома­гатися, щоб Юля відповідала урок «свої­ми словами»; г) викладачам української та російської мови звернути особливу увагу на якість читання Юлії, привчати її перека­зувати прочитане в усній і письмовій фор­мі; д) частіше втягувати Юлю в бесіди, роз­мовляти з нею, вселяти дівчинці більше впевненості в своїх силах.

Науково-дослідний Інститут дефектоло­гії впевний в тому, що Ви і колектив учите­лів Вашої школи, який вже багато зробив у справі навчання і виховання дівчинки, про­довжите роботу в цьому напрямку і тим са­мим допоможете розв’язати педагогічне питання великого значення.

Науково-дослідний Інститут дефектоло­гії просить звертатися до нього і надалі з усіх питань, які Вас цікавлять у справі нав­чання Юлії, і висловлює впевненість, що цей лист знайде живий відгук у колективі педагогів школи».

Для цікавості подаю також коротенькі уривки зі щоденників Юліної мами — О.О. Петрової, яка вела їх з самого дитинства дочки і до закінчення нею середньої шко­ли, це були своєрідні педагогічні спосте­реження в навчанні.

14 липня 1950 р. «Виправлення звука «а». Нормальна постановка. Губи не напру­жені, язик лежить спокійно. Але чомусь ко­рінь язика піднімається, закриває глотку. В підсумку заняття: Юля перестала вимовля­ти звук у ніс і вимова стала правильною».

21 липня 1950 р. «Сьогодні читала методику Рау. Займалася виправленням звука «л».

25 липня 1950 р. «Чомусь дивна інто­нація при вимові звука «и». Працювала на­правлено, але результати невтішні».

3 січня 1951 р. «Перевірила правиль­ність дихання. Юля вимовляє звуки чіткіше і ясніше».

2 квітня 1951 р. «Одержала листи від Федора Львовича Гольдіна. Яку моральну силу дають ці листи! Які б не були сумні­ви, труднощі в моїй роботі, ці листи мають вплив і надихають зразу ж до праці».

2 травня 1951 р. «Як любить книж­ки Юля! І сьогодні вона читає. Її захопила «Школа» Аркадія Гайдара. Як багато стала говорити Юля про глухонімоту. Жестикуля­цію вона не любить».

6 травня 1951 р. «Закінчився шостий рік навчання Юлі в школі. Подумати тільки: вона на порозі VІІ класу».

14 вересня 1951 р. «Сьогодні в школі особливий день. Одержано великий лист з Інституту дефектології. Як приємно і хоро­ше відчувати турботу».

Велику методичну допомогу надавали матері Юлії знані в Україні сурдопедаго­ги-практики спеціальних шкіл для глухих: М.П. Доброволенко і А.М. Гладзевич (Ки­їв), О.В. Соколянська (дружина профе­сора І.О. Соколянського) і М.С. Соловей (Одеса).

Як не було важко Юлії вчитись, а труд ­нощі були, але вона долала всі перепони, переходячи з класу до класу з досягнен­нями у навчанні. У 1955 році вона одержа­ла атестат зрілості з оцінками «4», «5». І в цьому ж 1955-му, склавши іспити в Харків­ський бібліотечний інститут, Юля набра­ла з 25 балів — 23 і була зарахована сту­денткою І курсу. Твір, який писала Юлія на вступних екзаменах в інститут, оцінений на «відмінно» і відзначений як один із кращих серед робіт абітурієнтів.

Трудова діяльність Юлії Петрової розпо­чалася також у 1955 році на посаді бібліо­текаря у профспілковій бібліотеці Будин­ку культури м. Кривого Рогу. В районному відділі культури спочатку не зовсім добро­зичливо поставилися до Юліного бажан­ня працювати тут: мовляв, вона глуха і не зможе спілкуватися з читачами, не зможе виконувати роботу бібліотекаря. Але не­вдовзі всі швидко впевнились в її старанні і творчому підході до роботи. Попервах вона працювала у відділі каталогів, а потім — у відділі з інвентаризації фондів. А з 1 січня 1981 року вже обіймала посаду головно ­го бібліотекаря відділу комплектування і обробки літератури Центрально-Міського району м. Кривого Рогу. Юлія Олексіївна Кузнєцова (у дівоцтві Петрова) пропрацю­вала в бібліотечній сфері понад 40 років.

Хоча Юля вже стала на самостійну трудо­ву стежину, не переривалися давні зв’язки з Оленою Соколянською — дружиною про­фесора І.О. Соколянського, про що свід­чить лист О. Соколянської до О.О. Петро­вої, надісланий 30 травня 1958 року. По­даю зміст його мовою оригіналу: «Ува­жаемая Александра Александровна! Вы очень много сделали для спасения устной речи Юли и для общего развития логиче­ской речи и мышления. За короткий пе­риод времени моих занятий с Юлей, мне удалось несколько исправить недостатки произношения, но необходим слуховой контроль близких людей за устной речью Юли. Прилагаю кратенькую методику ра­боты и тетрадь Юли, где записаны раз­личные упражнения со звуками и слова­ми. Необходимо ежедневно упражняться, пользуясь этой тетрадкой и другими ви­дами звуковых и словесных упражнений. Юля может «петь» хотя бы речитативом «Студенческую песню», «Буря мглою небо кроет» и др. Это очень полезные упражне­ния для развития речевого дыхания и пра­вильной артикуляции звуков. Надеюсь, что Вы сделаете все, что в Ваших силах для лучшего выговаривания словесной ре­чи. Ежедневно упражняясь 15—20 минут, Юля будет совершенствовать речь. Пожа­луйста, обращайтесь ко мне за разъясне­нием тех или иных приемов для исправле­ния дефектов произношения. С приветом и уважением Е. Соколянская. 30.05.58 г.».

З цього всього слід зробити висновок, що навчання глухої особистості в масо­вій школі — це велика, цікава і спеціальна проблема, котра потребує значних зусиль і була вирішена дякуючи тісним зв’язкам матері з Інститутом дефектології, сурдо­педагогами-практиками і педагогічним колективом школи. Це, до речі, оригіналь­ний взаємозв’язок, в результаті маємо ці­лісний продукт в навчанні і вихованні глухої особистості, яка стала нарівні з чуючими.

Слід зазначити, що Юлія Олексіївна жи­ла і працювала в середовищі чуючих, але не була байдужою до глухих, де також знайшла своє місце. По закінченні інституту, в 1960 році вступила до лав Українського товари­ства глухих і стала активним утогівцем, беру­чи участь у житті Криворізької міської органі­зації УТОГ. Відвідувала клуб глухих, де була задіяна в гуртках художньої самодіяльності, проводила цікаві змістовні бесіди, робила огляди новинок з різних галузей науки, куль­тури, літератури, вела клуб вихідного дня, який залюбки відвідували глухі Кривого Рогу.

Така вона, епопея багатогранного жит­тя-буття Юлії Олексіївни Кузнєцової.


P.S. Якось Юлія Олексіївна мені розпові­ла, що її мама Олександра Олександрівна запитала у Ф.Л. Гольдіна: «Чому це так ста­лося, що відсутнє моє прізвище на обкла­динці книги «В большой мир», адже при її написанні ви використали мій багатющий щоденниковий матеріал, який я вела з три­річного віку Юлі і до закінчення нею шко­ли?» На що Гольдін відповів мамі: «Ви співавтором даного видання не могли бути, поскільки ваші батьки були священниками, а влада їх переслідувала». Тож з політичних мотивів книга залишилась без прізвища О.О. Петрової. Це для мами було прикро і боляче. Далі Юлія додала, що Ф.Л. Гольдін, коли був закритий Інститут дефектології, емігрував до США. На цьому зв’язки з ним були перервані.




В. САКУН,
сурдопедагог,
м. Полтава




газета Наше Життя

Шлях Юлії Кузнєцової до знань

2018-03-21
Освіта / Сурдопедагогічна сторінка https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2018-03/medium/1521443840_img558.jpg

Тримаю в руках видану майже 60 років тому московським державним навчаль­но-педагогічним видавництвом Міністер­ства освіти РРФСР книгу «В большой мир» («У великий світ»), зі зношеною обкладин­кою, пошарпану, читану-перечитану, де на 144 сторінках розповідається про глуху дівчинку, яка стала розмовляти, навчилась грамотно писати і читати, розуміючи про­читане; про навчання і виховання її спочатку вдома, а потім у масовій школі.


газета Наше Життя