Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Діти з порушеннями слуху

Залежно від ступеня ушкодження слуху і від часу втрати (або різкого зниження) йо­го дітей з дефектами слухової функції по­діляють на глухих, пізнооглухлих і слабочу­ючих (туговухих).

Якщо у дитини глибоке стійке двосто­роннє порушення слуху є вродженим або набутим у ранньому дитинстві до того, як у неї сформувалася мова, таких дітей нази­вають глухими.

Пізнооглухлі діти, які втратили слух після того, як мова у них вже сформувалась, і тому збереглася тією чи іншою мірою.

Слабочуючими (туговухими) назива­ють дітей з частковою слуховою недостат­ністю з різним ступенем вираженості, яка є причиною порушення мовного розвитку.

Спираючись на психологічну концепцію школи видатного радянського психолога Л. Виготського, його учениця Р. Боскіс про­вела обстеження особливостей розвит­ку дітей з порушеннями слуху. Результати лягли в основу створеної нею педагогічної класифікації дітей з порушеннями слуху. Нею виділені дві основні категорії дітей з порушеннями слуху: глухі і слабочуючі.

До категорії глухих відносяться ті діти, для яких у результаті вродженої чи набу­тої у ранньому віці глухоти неможливе са­мостійне оволодіння мовою. До категорії слабочуючих відносяться діти, у яких по­нижений слух, але на його основі можли­вий самостійний розвиток мови.

Глухі і слабочуючі відрізняються за спо­собом сприйняття мови. Глухі оволодіва­ють зоровим (читання з губ і обличчя спів­розмовника) і слухозоровим (за допомо­гою звукопідсилюючої апаратури) сприй­няттям словесної мови лише у процесі спеціального навчання. Слабочуючі мо­жуть самостійно оволодівати сприйняттям на слух мови розмовної гучності у проце­сі природного спілкування з оточуючими. Значення зорового сприйняття зростає у залежності від важкості порушення слуху.

Окрему групу складають пізнооглухлі. Ці діти відрізняються тим, що до момента порушення слуху вони володіли уже сфор­мованою мовою. У них може бути різний ступінь порушення слуху і різний рівень збереженості мови, але всі вони мають навички словесного спілкування, у тій чи іншій мірі сформоване словесно-логічне мислення. Для таких дітей при вступі до спеціальної школи важливим завданням є засвоєння навичок зорового чи слухозо­рового сприйняття зверненої до них мови.

Кожне із цих стійких порушень слуху по­діляється на вроджену і набуту патоло­гію. Педагогічна класифікація дітей з по­рушеннями слуху визначається відповідно до стійких порушень слухової функції.

Так, обстеживши 310 глухих дітей, вчений О.І. Дячков зробив висновок, що вродже­на глухота наявна в 7%, а решта — набута. За його даними, 67% дітей втратили слух унаслідок захворювання мозку та його обо­лонки, 12%—після інфекційних захворю­вань (кір, грип, скарлатина тощо), у 6% ді­тей глухота зумовлена травмами. У реш­ти (8%) дітей причин виникнення глухоти з’ясувати не вдалося. У процесі досліджен­ня було також з’ясовано час втрати слуху: глухі від народження — 9,4 %, втратили слух до одного року — 35,5%, до двох — 25%, до трьох — 10,3%, після трьох років —10,6%, невідомо — 9,2%. Згідно з цими даними, більшість глухих дітей втратили слух у ран­ньому віці, тобто в домовний період.

Інші автори виділяють уроджену глухо­ту, що має місце в 22% дітей, та набуту —у 78%. Причиною набутої глухоти найчасті­ше є цереброспінальний менінгіт (72%). Близько 80% дітей з набутою глухотою втратили слух у віці до двох років. Л.В. Нейман з’ясував, що серед туговухих дітей з розгорнутою словесною мовою причина­ми враження слуху є менінгіт (22%), отит (62%) та інші захворювання (кір, скарла­тина, травми — 16%). Сюди ж віднесено й уроджену туговухість (1,8%).

Аналогічні причини туговухості визначе­ні і в учнів з глибоко недорозвиненою мо­вою. Проте тут спостерігається інше спів­відношення між ними. Зокрема, менінгіт є причиною зниження слуху в 51% дітей, отит — у 8%, інші причини — у 41% (кір, скарлатина, паротит, травми). Вроджену туговухість виявлено у 12% випадків.

Незважаючи на певну розбіжність у кіль­кісних показниках різних авторів, спільним є визначення вроджених і набутих форм глухоти й туговухості. Збігаються також дані про переважне виникнення патології слуху в ранньому дитинстві.

Фактори, які негативно діють на орган слуху здорової від народження дитини в один із періодів її розвитку призводять до набутої глухоти чи туговухості. Це найпо­ширеніша форма патології слуху.

До причин, що викликають набуті пору­шення слуху, слід віднести такі: перенесе­ні інфекційні захворювання (грип, паротит, скарлатину, дифтерит, токсоплазмоз та ін.); захворювання порожнини носа й но­соглотки (що не стосуються безпосеред­ньо вуха); запальні захворювання слухово­го ходу, барабанної порожнини, слухової труби (зовнішній отит, гострий середній отит тощо); травми, здебільш механічні, хоча трапляється й термічний вплив, а та­кож негативна дія шуму; алергічні захво­рювання, які зумовлюють нейросенсорну туговухість; загальносоматичні захворю­вання, серед яких основна роль належить цукровому діабету, захворюванням нирок, крові тощо; вплив екзогенних ототоксич­них речовин, у тому числі медикаментів (антибіотиків, стрептоміцину) тощо.

Спостерігається пряма залежність роз­витку мови від ступеня зниження слуху. Великий вплив на мовний розвиток має час зниження слухової функції, в залежності від чого знаходиться і рівень розвитку мо­ви. Чим старшою дитина втратить слух, тим краще мовлення в неї зберігається.

Відомий вчений-дефектолог Р.М. Боскіс виділила серед слабочуючих дітей дві гру­пи:

  1. слабочуючі, що мають розвинене мовлення з невеликими недоліками (від­хилення в граматичній побудові мови, по­милки при письмі і вимові);
  2. слабочуючі з глибоким недорозвит­ком мовлення (вживання окремих слів, ко­ротких фраз з неправильною їх побудовою).

Отже, до категорії слабочуючих відно­сяться діти, у яких обмежені можливості сприймання мови на слух. Ці обмеження можуть бути різними: від сприймання ше­пітної мови до різкого зниження слуху на сприймання мовлення.

Порушення слухової функції призводить до того, що в мовленнєвій діяльності дітей наявні специфічні особливості. Функціону­вання механізмів, які уможливлюють сприй­мання мовленнєвих звуків, ускладнене, з одного боку, розладом слухової функції, а з іншого боку, вторинним дефектом — недо­розвитком мовлення дитини. Недоскона­лість слухової функції не тільки ускладнює сприйняття звукових сигналів з довкілля, а й негативно впливає на розрізнення звуків мовлення за їх фізичними та акустичними ознаками. Ускладнюється процес форму­вання звукових образів слів, їх впізнання, а відтак погано засвоюється семантика слів.

Спостерігається неточність сформованих словесних значень, їх недостатня диферен­ційованість, характерне розширення або звуження значень, їх змішування або заміна.

Виявлена кількісна обмеженість слов­никового запасу. Відмічається недостат­нє розуміння зверненого до дитини усного мовлення, а також писемного — як на рів­ні окремих слів, так і словосполучень, ре­чень, текстів.
Неточність сприймання початкової пре­фіксальної, кінцевої суфіксальної частини слова та його закінчення, які у більшості ви­падків перебувають в ненаголошеній пози­ції, призводить до порушення граматичної сторони мовленнєвого розвитку і проявля­ється в аграматизмах на письмі та при ус­ному мовленні. Відчувається специфічне неправильне ритміко-інтонаційне оформ­лення мовлення, що виявляється у недо­триманні питальної, окличної інтонації, ло­гічних та словесних наголосів, монотонно­му або скандованому промовлянні. Дити­на зі зниженим слухом засвоює значення слів у триваліші строки, ніж її ровесники з нормальних слухом. Слабочуючі рідко використовують зіставлення та порівнян­ня об’єктів як засіб запам’ятовування. Зу­силля спрямовують на те, щоб закарбувати образ, а не усвідомити його своєрідність.

Навчаючи та виховуючи слабочуючих дітей, вчителі розуміють, що вони мусять стати «творцями» звуку в світі тиші, допо­могти дітям, позбавленим природою слу­ху, спілкуватися, стати повноцінними чле­нами суспільства, комфортно себе почу­вати в середовищі чуючих, забезпечити відповідну освіченість дитини, її адаптацію та інтеграцію в суспільстві.

І глухі діти, і підлітки, усвідомлюючи важ­ливість оволодіння словесною мовою для спілкування з іншими та кращого виконан­ня своєї основної діяльності — навчання, виявляють велике бажання навчитися добре говорити й зчитувати з губ інших, щоб краще розуміти їх (дослідження Ж.І. Шиф). Це позитивно відбивається на загально­му розвитку особистості глухих, зокрема з точки зору виховання спроможності до по­долання труднощів.

У багатьох глухих дітей спостерігаються порушення функцій вестибулярного апа­рату, що найчастіше виникають при набу­тому ураженні слухової функції.

Глухота (первинний дефект), будучи пов’язаною причинним зв’язком із німо­тою (вторинне порушення розвитку), при­зводить до ряду інших відхилень у психіч­ному розвитку. Так, серйозні порушення словесного мовлення, а тим більше його повна відсутність, негативно впливають на зорове сприймання, на розвиток не тільки словесно-логічного, а й наочного мислен­ня, а також на інші пізнавальні процеси.

Оскільки обсяг інформації, яку людина отримує із зовнішнього світу, в свідомості глухої дитини помітно звужений через не­можливість впливати на нього словесним мовленням, її реакції на зовнішні впливи примітивніші та недостатньо різнобічні. Тому тут можна говорити про просту за­тримку розвитку. Справді, система орга­нів чуття, завдяки яким глухий школяр від­чуває зовнішній вплив — сукупну інфор­мацію, змінена. Внаслідок цього середо­вище впливає на його психіку в зовсім ін­ших співвідношеннях: деякі види впливу — майже в тому самому обсязі, що й у тих, хто чує, другі — в меншому, треті — як зов­сім незначні. Отже, у глухих компоненти психіки розвиваються в інших, порівняно з людьми з нормальним слухом, пропорціях.

У пізнавальній діяльності глухих більшу роль відіграють наочно-зорові форми пі­знання, ніж словесно-логічні. В розвитку словесно-мовної системи писемне мов­лення (як засіб прийому інформації шля­хом читання, передачі її шляхом письма) набуває для глухих незрівнянно більшої питомої ваги, ніж усне. Стосовно викори­стання глухими усного мовлення (за умови його сформованості завдяки спеціальним прийомам навчання), слід зазначити, що їх словниковий запас ближче до норми, ніж граматичне оформлення висловлювань.

Відчуваючи потребу в спілкуванні з ото­ченням, глухі користуються жестовою мо­вою, тобто своєрідним засобом передачі інформації за допомогою жестів, кожен з яких має своє значення. Функції її у спіл­куванні з чуючим оточенням досить обме­жені, тому що розуміти жестову мову й ви­користовувати її для передачі думок може лише людина, яка володіє ЖМ. Таким чи­ном, важливим є оволодіння жестовою мо­вою батьків, учителів, всіх людей, які пра­цюють і спілкуються з глухими дітьми.

На основі педагогічної класифікації здійснюється диференційована спеціаль­на освіта для дітей, що мають різний сту­пінь порушення слуху і відповідний рівень мовленнєвого розвитку. Рекомендація для дитини того чи іншого виду спеціальної школи враховує не лише характер і ступінь порушення слуху, але й стан мовленнєвого розвитку. Тому пізньооглухлі діти, як прави­ло, вчаться в школі для слабочуючих дітей, глухій дитині з високим рівнем мовленнє­вого розвитку і сформованими навичками сприймання усного мовлення також до­цільно відвідувати школу для слабочуючих.

АДАПТАЦІЯ ДИТИНИ З ПОРУШЕННЯМИ СЛУХУ ДО НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ У МАСОВІЙ ШКОЛІ

Дедалі частіше батьки вирішують відда­ти свою дитину, яка має порушення слу­ху, до масової школи. Як же відбувається процес її адаптації до навчального проце­су, який зазвичай зовсім не пристосова­ний до потреб такої дитини?

Головна проблема для таких дітей — от­римання інформації в тому ж обсязі, що й решта учнів. Найкраще, аби дітям цієї кате­горії у звичайній школі допомагали навчати­ся сурдопедагоги чи сурдоперекадачі. Але, ймовірніше, до звичайної школи прийде ди­тина, яка вже володіє навичками спілкуван­ня: може говорити, трохи чути і читати з губ. Педагогам, перед тим, як почати її навчати, слід з’ясувати, якими навичками вона воло­діє, як краще організувати навчальний про­цес і її спілкування з однолітками.

Спілкуючись із дітьми з порушеннями слуху, потрібно говорити дуже чітко (однак, не потрібно кричати), не забувати дублю­вати сказане (письмово чи перефразову­ючи інформацію), особливо якщо справастосується термінів, правил, інструкцій то­що. Навчальні фільми, за можливості, ма­ють супроводжуватися субтитрами.

Для того, щоб діти з порушеннями слуху краще орієнтувалися, у класі варто вста­новити сигнальні лампочки, що сповіща­тимуть про початок і кінець уроку. Дитину із порушеннями слуху краще посадити за першу парту. Місця для тих, чий слух зни­жений значною мірою, можуть бути облад­нані електроакустичними приладами та ін­дивідуальними навушниками.

КІЛЬКА ПОРАД ПІД ЧАС РОБОТИ З ПЕРЕКЛАДАЧЕМ

Завдання перекладача — полегшити спілкування. Під час розмови звертайтеся безпосередньо до учня, а не до його пере­кладача. Не кажіть перекладачеві: «Запи­тай у нього…», «Скажи їй…».

Керуючись своєю професійною етикою, перекладач має перекладати все, у тому числі й те, що не стосується вашої бесі­ди, наприклад, коментарі та сторонні те­лефонні розмови, і вам не бажано просити перекладача не робити цього.

Не всі люди, які погано чують, можуть чи­тати з губ. Вам краще запитати про це під час першої зустрічі з дитиною.

Якщо дитина володіє цією навичкою, по­трібно дотримуватися кількох важливих правил:

  • пам’ятати, що із десяти слів добре прочитуються лише три;
  • потрібно дивитися в обличчя спів­розмовникові й говорити чітко та повільно, використовувати прості фрази та уникати зайвих слів. Не на­магайтеся надмірно чітко вимовля­ти слова — це змінює артикуляцію і створює додаткові труднощі;
  • потрібно використовувати вираз об­личчя, жести, рухи тіла, якщо хоче­те підкреслити або прояснити зміст сказаного.

КІЛЬКА ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ

  • Навчіться перевіряти справність слухо­вого апарата дитини.
  • Ознайомтеся зі спеціальними техніч ­ними засобами, які сприятимуть ефек­тивності навчального процесу.
  • Учень має сидіти достатньо близько, добре бачити вчителя, однокласників та унаочнення. Він повинен чітко бачити ар­тикуляційний апарат усіх учасників уроку.
  • Використовуйте якомога більше унаоч­нень.
  • Перед тим, як розпочати повідомлення нового матеріалу, інструкцій щодо ви­конання завдання тощо, переконайте­ся, що учень дивиться на вас і слухає.
  • Використовуйте роздатковий матеріал, що найповніше передає зміст уроку.
  • Переконайтеся, що всі слова в тексті зрозумілі. За можливості спрощуйте текст.
  • Ініціюйте мовленнєве спілкування уч­ня. Не перебивайте його, дайте можли­вість висловити думку.
  • Час від часу переконуйтесь, що учень вас розуміє.
  • Якщо ви повідомляєте складний матері­ал, що містить терміни, формули, дати, прізвища, географічні назви, доцільно надати його учневі у письмовій формі.



За матеріалами сайту
http://inkluzivnaosvita.blogspot.com/p/blog-page_10.html




газета Наше Життя

Діти з порушеннями слуху

2018-02-07
Освіта / Сурдопедагогічна сторінка https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2018-02/1517986878_465pic.jpg

Залежно від ступеня ушкодження слуху і від часу втрати (або різкого зниження) йо­го дітей з дефектами слухової функції по­діляють на глухих, пізнооглухлих і слабочу­ючих (туговухих). Якщо у дитини глибоке стійке двосто­роннє порушення слуху є вродженим або набутим у ранньому дитинстві до того, як у неї сформувалася мова, таких дітей нази­вають глухими. Пізнооглухлі — діти, які втратили слух після того, як мова у них вже сформувалась, і тому збереглася тією чи іншою мірою.

газета Наше Життя