Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Маріупольській школі — 85 років

Становлення нашої школи, як навчального закладу, почалося у 1933 році — з одного першого класу для глухих дітей при загальноосвітній школі № 8. У клас прийняли сімнадцять дітей віком від 8 до 12 років та організували для них одноразове харчування. Першим директором школи був В.І. Локаров.


Щороку приходили нові діти і школа вже налічувала 70 учнів, а в 1941 році відбувся перший випуск.

Під час війни школу не евакуювали — 14 учнів, які залишилися в окупованому фашистами місті, знаходилися у дитбудинку ім. Крупської.

Після визволення міста у 1943 році знову запрацювала школа для глухих. Знаходилася вона у приватному будинку на вулиці Пушкіна і налічувала 30 місцевих учнів. Для них було організовано навчання і триразове харчування. Директором школи був нечуючий Яков Григорович Радомський.

Через рік заклад перевели до школи № 7. Сформувався невеличкий педагогічний колектив, який горів бажанням дати можливість нечуючим стати повноправними членами суспільства. Знову почали приходити діти — було 70 учнів у 4 класах, заняття проводили у дві зміни.

Йшли роки, країна відновлювалася після війни, збільшувалася кількість класів, розширювався педагогічний колектив, покращувалася матеріально-технічна база школи.

У 1950 році школа переїхала за новою адресою: вул. К. Лібкнехта, 42 (тепер там знаходиться Маріупольський медичний коледж). У цьому ж році з’явилися і перші слабкочуючі діти — класи стали змішані. Було 123 учні, не вистачало фахівців.

Яскравий слід в історії школи залишив директор Д.Д. Галалу. При ньому школа отримала новий статус —«Ждановська школа-інтернат для туговухих дітей». Дмитро Дмитрович велику увагу приділяв підготовці педагогічних працівників із спеціальною освітою, укріпленню і збагаченню матеріальної бази школи, профільному навчанню вихованців — у школі були столярна та швейна майстерні, чоботарня.

Директор наполягав на розділенні класів: на слабкочуючих і глухих. У 1953 році вчитель Євдокія Георгіївна Дмітрієва прийняла перших 7 слабкочуючих учнів у 1 клас.

У 1962 році під особистим керівництвом Д.Д. Галалу розпочато будівництво нового корпусу і через рік школа розміщувалася вже у чотирьох корпусах: навчальному, спальному, їдальні, майстерні. В школі залишили 10 класів слабкочуючих учнів, останні класи глухих були переведені до Макіївської школи.

Педагоги на чолі з директором закінчували дефектологічні факультети Київського, Московського та Ленінградського педінститутів, велася велика методична робота, працювала школа передового педагогічного досвіду, відкрився слуховий кабінет.

У 1965 році був перший випуск — 11 слабкочуючих учнів закінчили навчання. Практично всі випускники вступили до вищих навчальних закладів країни: у П’ятигірське медичне училище, Гомельський машинобудівний технікум, Ростовське художнє училище тощо. Школа налічувала 171 учня — 12 класів слабкочуючих дітей. Але життя вимагало більшого. В новому корпусі стало тісно.

У 1970 році Ждановській школі-інтернату для туговухих дітей запропонували нове приміщення: великий навчальний корпус з їдальнєю, стадіоном, господарчим двором, садом. Всім вистачило місця. Було прийнято рішення про відкриття дошкільної групи. І вже колишні учні приводили до школи своїх діточок, бо знали, що тут працюють справжні фахівці з великим небайдужим серцем.

Активне життя було в учнів: вихованці разом з педагогом Н.В. Светіковою ходили у туристичні походи по Слав’яногір’ю, у Федорівський ліс, виїжджали до Новоросійська; завойовували першість серед шкіл глухих з баскетболу, легкої атлетики на республіканських та обласних змаганнях.

У 1976 році інженером-техніком В.П. Шумаковим була створена шкільна кіностудія. Керівником і учнями були зняті два документальних і один короткометражний художній фільм «Ох уж это воскресенье!», який на республіканському кінофестивалі серед глухих у січні 1977 року посів перше місце. Фільм розповідав про те, як учні школи проводять вихідний день.

Минали роки, змінювалася назва школи, її керівництво, виходили на заслужений відпочинок педагоги, залишали школу, яка стала їм рідною домівкою, випускники. Але школа працювала в тому ж приміщенні, її традиції існують і донині.

Як і раніше, сьогоднішні учні із задоволенням навчаються, беруть активну участь у фестивалях і конкурсах художньої самодіяльності, стають призерами у спортивних змаганнях, посідають перші місця у конкурсах. Маріупольська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат I-III ст. № 21 Донецької обласної ради продовжує виховувати гідних громадян своєї країни.

Багато наших випускників навчаються і закінчили вищі та середньо-спеціальні навчальні заклади, стали відомими в Україні та світі людьми, але всіх об’єднує одне — школа, де їх навчили розмовляти, писати, читати, думати, вірити в себе.

Ось ті випускники, про яких ми знаємо. Багато років очолює Маріупольську ТО УТОГ Людмила Саєвська; Людмила Гнілокос­това-Вьюгіна була заступником директора з виховної роботи на підприємстві УТОГ «Азовреле»; Сергій Кирилов — член Національної спілки художників України; Олександр Саєвський — майстер спорту СРСР з легкої атлетики, майстер спорту України з баскетболу, учасник і призер XIII Всесвітніх ігор глухих у 1977 р., XIV Всесвітніх ігор глухих у 1980 р. Продовжують естафету слави випускників Римма Філімошкіна, Євген Полухін, Євген Нехаєв, Марина Погорєлова, Олександр Леванович, Влад Сучак.

Поздоровляємо колектив школи, ветеранів, випускників та учнів з поважною датою і Новим роком! Творчої наснаги, натхнення, міцного здоров’я, здійснення мрій! Хай панує мир у ваших домівках і в Україні!




М. ЛОЗИЦЬКА, Н. ГОРІНА, ветерани школи,
М. МАВРОДІ, Л. ЛЯЩУК, вчителі-сурдопедагоги



газета Наше Життя

Маріупольській школі — 85 років

2019-01-31
Освіта / Шкільна сторінка https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2019-01/1548762687_starsheklasniki.jpg

Становлення нашої школи, як навчального закладу, почалося у 1933 році — з одного першого класу для глухих дітей при загальноосвітній школі № 8. У клас прийняли сімнадцять дітей віком від 8 до 12 років та організували для них одноразове харчування. Першим директором школи був В.І. Локаров.

газета Наше Життя