Люди ніколи не задумуються над тим, як їм пощастило жити, сприймаючи на слух навколишні звуки: насолоджуватись музикою; зустрічати невимовно красиві світанки під цвірінькання вранішніх птахів; чути голоси друзів, які граються на вулиці... Я й сама не задумувалась над цим, допоки ми з подругою не відвідали комунальний заклад «Черкаський навчально­реабілітаційний центр «Країна доб­ра» Черкаської обласної ради» — дивовижне місце, де навчаються діти з порушеннями слуху та з тяжкими порушеннями мовлення.

Ми не знали, чого очікувати від цієї зустрічі, адже вихованці школи — особ­ливі, не такі як ми. Але всі сумніви розвіялися, коли ми зустріли Світлану Анатоліївну — заступника директора Центру з навчально­виховної роботи. Саме після спілкування з нею ми зрозуміли, як до цього помилялися. Ми дізналися, що перед нечуючими дітьми відкриті далеко не всі двері, адже бар’єр у спілкуванні стає перепоною на дорозі до омріяної професії. Але Світлана Анатоліївна з радістю поділилася з нами, що нечуючі діти можуть бути абсолютно такими ж успішними, як і всі. Вони сміливо йдуть назустріч новому, не закриваються в собі. Вони творять казку самі для себе та показують оточенню, що проблеми не мають бути перепонами до здійснення мрій.

Нас це вразило. Звідки в них така сила?

Світлана Анатоліївна поділилася з нами, що скоро буде проведений ярмарок, на який діти власноруч підготували креативні та цікаві вироби.

Побачивши їхні роботи, ми були вражені: це, безумовно, талановиті діти! Кожна іграшка, картина чи композиція випромінювала щирість.

Наше здивування посилювалися з кожною хвилиною перебування у стінах цього закладу. Світлана Анатоліївна поділилася з нами разючими досягненнями учнів Центру.

Вони талановиті не лише у своїх виробах, а й у ставленні до життя. З невимовною силою та бажанням вони підтримували бійців АТО, даруючи їм символи­обереги, малюнки та просто теплі слова й усмішки.

Проявом стійкої громадянської позиції вихованців цього закладу є їхня активна участь у волонтерському русі. З перших днів Революції Гідності вчителі та діти підтримували події Майдану. В мережі Інтернет було викладено Гімн України у жестовому виконанні учнів школи.

Ми переглядали їх танцювальні та вокальні номери. Знову ж таки, неможливо передати те, що ми відчули, побачивши обличчя цих дітей, сповненні гордістю, що вони – Українці з великої літери. Учні рухалися не під такт музики, а під биття власного серця, вони «співали жестами» те, що так давно хотіли сказати та донести до всього світу, до тих людей, які відступають перед проблемами і втрачають віру у себе. Своїми діями діти ніби зверталися до оточуючих: «Гляньте на нас! Чому ви опустили руки? Що вас спиняє? Невіра у себе чи у свою долю? Все у ваших руках!».

Далі на нас чекала зворушлива зустріч з вихованцями Центру на плановому заході — фізико­математичній грі «Таємниці чорного ящика».

Знову й знову зустрічаючись поглядами з дітьми, я відводила очі, бо не знала, як передати їм слова підтримки. Минуло дві­три хвилини, і моя подруга зауважила, що в цій ситуації, очевидно, підтримка потрібна не їм, а мені. Адже вони весело і невимушено грали в ігри, відгадували загадки, вирішували задачі й щиро дивувалися експериментам.

Я рада, що ми це побачили на власні очі, що ми це відчули.

Коли ми познайомилися з директором «Країни добра», Іриною Францівною, все стало на свої місця. Перед нами була не просто людина, а джерело могутньої сили, яка тримає всіх навколо на плаву.

Цей день відкрив нам ніби новий світ. Нову країну – «Країну добра».

Проте я зловила себе на думці: цей заклад називається так не лише через те, що його стіни сповиті добротою та щирістю. А через те, що в серці кожного учня, кожної людини, яка там перебуває, є своя власна «Країна доб­ра».

І. ШОСТАК, учениця 11­А класу Черкаської спеціалізованої
школи  I—III ступенів № 28 ім. Т. Г. Шевченка.