Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Уже 20 років кличе дзвінок до школи…

  25/11/2015     1 134      Paul    

Це було 1 листопада 1995 року. Похмурий осінній день, дрібний дощ жбурляв жмені холодних краплин, поривчастий вітер зривав останні листочки з дерев на мокрий асфальт. У актовій залі зібрався майже весь колектив Хустської спецшколи­-інтернату для слабочуючих дітей. Педагоги стиха перемовлялись короткими фразами — всі були в напруженому очікуванні: зустрічали нового директора школи.

 

Б.В. Деленко.

 

Важкі часи були для держави. У класах холодно, діти, одягнені в декілька кофтин, сиділи за партами, дмухаючи на змерзлі пальчики. Педагоги, одягнені у теплі безрукавки, періодично робили фізкультхвилинки з дітьми, щоб їх зігріти, бо ледве теп­лі батареї опалення давали мало тепла, та і воно кудись дівалось. Котельня взуттєвої фабрики, з якої школа отримувала тепло за великі кошти, не могла зігріти всі шкільні приміщення.

Раптом всі принишкли: до зали швидкими кроками зайшов новий директор — Богдан Вікторович Деленко, якого майже всі знали, адже він багато років очолював профспілку освітян району. Колектив уважно дивився на цього енергійного чоловіка, бо не очікував якихось великих позитивних змін, адже в ті часи все робилось за чіткими суворими законами і від окремої ініціативи мало що залежало.

Свій виступ новий директор почав без вступних загальноприйнятих фраз, не критикував попередників, адже завдяки їм у 1987 році було збудовано новий нав­чальний корпус, а відразу сказав: «Я обіцяю, що через рік­два ви ходитимете по школі не в теплих чоботах «прощай молодість», а в модельних туфлях на високих підборах, бо я забезпечу школу теплом, разом з вами обладнаємо класи новою сучасною звукопідсилювальною апаратурою, зробимо затишок у класах і в спальних кімнатах».

Зустріч була короткою, хвилин за тридцять усі розійшлися по своїх робочих місцях, скептично посміхаючись, не вірячи в зухвалі заяви нового директора.

У те, що відбувалось у школі в наступні дні, важко було повірити, бо все закрутилось, завертілось, закипіла робота.

За кошти, зароблені у 1996 році під час оздоровлення дітей з Чорнобильської зони, замінили дах над спальним корпусом, який протікав, реконструювали спортивну залу.

Богдан Вікторович вирішив замінити неефективне опалення. Разом з вихователем, який мав власний мікроавтобус, поїхав у Луганськ і привіз нові котли. Їх встановили, і в приміщеннях не тільки стало тепло, а ще й було зекономлено десятки тисяч державних коштів. З того часу щодня щось змінювалось: ремонти класів, спалень, їдальні виконувались, в основному, силами працівників школи, які мали хороший досвід будівельних робіт, були зацікавлені не тільки заробити кошти, а й створити зручні умови для дітей і для себе.

 

Хустська спецшкола-iнтернат.

 

Обладнано туалети, закуплено нове обладнання для їдальні, пральні, заасфальтовано подвір’я, закуплено нову звукопідсилювальну апаратуру... Всюди встигає невгамовний директор. Таких людей, як Богдан Вікторович, називають «трудоголіками». Він нетерплячий до ледарів. Коли робітникам не вдавалось закінчити у задані строки якусь роботу, він сам брав у руки молоток і прибивав до стіни дерев’яні панелі. Одного разу, коли потрібно було швидко утрамбувати гарячий асфальт, а робітників поряд не було, він сам упрігся в каток, вирівняв доріжку і… заробив собі хворобу спини.

У часи, коли було важко із забезпеченням учнів овочами, директор взяв в оренду два гектари землі, на якій разом з учнями та працівниками школи вирощували картоплю та інші овочі.

Для того, щоб учні змогли одержати допрофесійну підготовку, в школі було відкрито лозоплетільний цех, де діти виготовляли різні вироби з лози, які реалізовувалися на міських ярмарках.

Богдан Вікторович — згусток енергії. Він не ходить по школі, а бігає, навколо нього все кипить, шумить, рухається, змінюється. За його ініціативи вдалося у 2007 році відкрити дошкільну групу, де діти віком від трьох років готуються до школи.

І діти, і працівники поважають і люб­лять директора за відданість справі, за турботу про кожного. Поза очі його називають «нянько» — так на Закарпатті називають батька, голову родини, бо він дбає не тільки про роботу колективу, нав­чання дітей, але і про дозвілля, відпочинок. Разом з профспілковим комітетом щороку організовує оздоровлення працівників у лікувальних бальнеологічних санаторіях краю, відпочинок на березі Тиси, поїздки по Україні, ознайомлення з досвідом роботи шкіл для дітей з вадами слуху у нашій державі і за її межами. За сприяння Б.В. Деленка школа стала учасником цілого ряду міжнародних проектів, у межах яких педагоги школи мали можливість ознайомитися з досвідом роботи дефектологів Нідерландів, Польщі, Канади, США. Директор турбується про те, щоб у школі працювали досвідчені спеціалісти. За часи його керування біля двадцяти працівників школи здобули вищу дефектологічну освіту у Кам’янець­Подільському національному університеті імені Івана Огієнка та Київському національному університеті імені Михайла Драгоманова.

 

Колектив школи на чолі з Б.В. Деленком.

 

...Минуло 20 років з того осіннього листопадового дня, коли новий директор пообіцяв, що в школі буде тепло, затишно, що жити і вчитися тут дітям буде цікаво. Школа стала однією з кращих у країні. Випуск­ники працюють у різних галузях господарства. Є серед них зубні техніки, швачки, масажисти, дві випускниці повернулися до рідної школи вихователями після отримання вищої дефектологічної освіти.

Зараз завершується будівництво цент­ру фізичної і трудової реабілітації, де, за задумом Б.В. Деленка, діти з порушеннями фізичного і розумового розвитку зможуть не тільки навчатися, а й лікуватися, отримувати професію.

Похмурий листопад знову поливає холодним дощем, темні хмари низько пливуть над містом, вітер сердито гойдає голими гілками дерев, стукає у шибку, заглядає у класи, де діти сидять за партами, уважно сприймають пояснення вчителів. А в класах тепло, світло, затишно, на підлозі килимки, на кожному вчительському столі комп’ютер, поряд — мультимедійна дошка. В усіх кабінетах теж комп’ютери, нова звукопідсилювальна апаратура, комп’ютерні програми — «Видима мова», «Живий звук», «Адаптація­-Лого», «Пізнайко», що допомагають учням краще засвоювати навчальний матеріал. У спортивній залі йде урок фізкультури, де тренуються майбутні чемпіони, такі як випускник школи Володимир Пупена — призер ХХІ літніх Дефлімпійських ігор. У кабінеті кулінарії вихованці вчаться готувати смачні страви, у кабінеті образо­творчого мистецтва діти малюють чудові пейзажі Карпатського краю, у швейній майстерні вчаться шити, кроїти, писати писанки, робити картини з паперу, насіння злаків та інше. У кабінеті ритміки учні вчаться розрізняти музичні ритми, грають на ксилофонах різні мелодії, у слуховому кабінеті на новому сучасному аудіометрі йде обстеження стану слуху учнів, у медичному кабінеті досвідчений лікар­педіатр стежить за здоров’ям дітей.

 

На зустрічі з призерами ХХІ Дефлiмпiйських iгор.

 

Директор іде тихими коридорами школи, прислухаючись до голосів, які линуть з класів, і задоволено посміхається, радіючи з того, що вдалося багато зробити для діток, яких вважає своїми, найкращими. А в голові нові проекти: новий басейн, майстерні, масажні лікарські кабінети, де діти покращують здоров’я, здобувають ази майбутніх професій у новому центрі трудової та фізичної реабілітації, який, можливо, запрацює у 2016 році.

Головне кредо Богдана Вікторовича — не зупинятися на досягнутому, бо знову лунає шкільний дзвінок, який кличе дітей до знань, а директора, уже понад 20 років, — вперед, до нових справ.

Бажаємо, Богдане Вікторовичу, здійснення всіх Ваших задумів на користь дітей з особливими потребами!

 

М. ВАРГА, голова Ради Хустської спецшколи­-інтернату для слабочуючих дітей.

 





газета Наше Життя

Уже 20 років кличе дзвінок до школи…

2015-11-25
Освіта / Шкільна сторінка https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2015-11/1448180841_delenko_b.jpg

Це було 1 листопада 1995 року. Похмурий осінній день, дрібний дощ жбурляв жмені холодних краплин, поривчастий вітер зривав останні листочки з дерев на мокрий асфальт. У актовій залі зібрався майже весь колектив Хустської спецшколи-­інтернату для слабочуючих дітей. Педагоги стиха перемовлялись короткими фразами — всі були в напруженому очікуванні: зустрічали нового директора школи.

 

газета Наше Життя