Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Українсько-Канадському альянсу для глухих та слабочуючих — 15 років!

Ім’я доктора Романа Петришина відоме багатьом українцям як в Україні та Канаді, так і в усьому світі. Протягом 20 років він керував Українським цент­ром засобів та розвитку в Канадському університеті МакЮена в Едмонтоні. Саме Роман Петришин, у далекому вже 1999 році, підтримав ініціативу автора цих рядків, що дало початок дуже амбітному проекту зі створення Канадсько-Українського альянсу для глухих та слабочуючих.

 

Відпочинок у Сонячній долині.

 

Ось як описує Роман Петришин початок і перебіг співпраці України та Канади в справі навчання глухих та зміну парадигми щодо жестової мови та культури глухих у державі та суспільстві:

«Одного дня до мого офісу прийшла жінка (Ірина Жовтуля) і почала розповідати про свого брата — Ігоря Кобеля, який працював у Львівській школі для глухих дітей. Її цікавило, чи наш центр може підтримати його приїзд до Канади, щоб вивчити місцевий досвід стосовно навчання глухих, познайомитися з громадою глухих в Едмонтоні та порівняти обидві системи. Я погодився, і невдовзі Ігор приїхав і провів багато часу в Альбертській школі для глухих. Паралельно він мав зустрічі в громаді глухих та недержавних організаціях, освітніх закладах, де навчалися глухі діти в інтегрованому або інклюзивному навчальному середовищі. Він зустрівся з професором Майклом Роддою, директором Центру глухознавства та завідувачем кафедри в Університеті Альберти. І завдяки Ігорю я зустрівся пізніше з Майклом. Ця зустріч дала змогу поєднати в майбутньому зусилля двох наших центрів. Так почалася наша співпраця. Це був процес постійного навчання і пізнання.

 

Доктор Роман Петришин.

 

Майкл виявився справжнім бійцем у сфері, що стосувалася життя нечуючих. Він виявив готовність негайно поїхати в Україну і на місці вивчити ситуацію стосовно навчання глухих та слабочуючих. І в жовтні 1999 року ми поїхали в Україну на запрошення Ігоря Кобеля. Фактично, ми мали відвідати лише Львівську школу, де він працював, але також відвідали Університет імені М. Драгоманова в Києві, де Ігор здобув другу вищу освіту. На той час лише цей університет займався освітніми і виховними проблемами нечуючих дітей в Україні та готував учителів-сурдопедагогів. Через кілька місяців, на запрошення Університету Альберти, Канаду відвідали професор Людмила Фомічова, завідувач кафедри сурдопедагогіки Університету, та найбільш заслужений освітянин-сурдопедагог — академік Микола Ярмаченко, заснов­ник Академії педагогічних наук України.

 

Професор Майкл Родда.

 

Треба зауважити, що українська система освіти успадкувала від радянських часів вертикальну структуру управління, де всі визначні рішення щодо інновацій, запровадження програм чи внесення змін приймалися невеликою групою осіб, що посідали верх управлінської піраміди. Отже, всі зміни в освіті мали йти згори вниз. Тому Майкл Родда показав шановним візитерам багато місцевих програм та ініціативних груп, які постійно працювали над вдосконаленням процесу навчання і виховання глухих дітей та розширенням можливостей для їх спілкування, і впливали на прий­няття рішень Міністерством освіти та урядом провінції. Тобто, зміни ініціювалися знизу. Мова йшла про гідне місце жестової мови в житті не лише громади глухих, а й чуючого суспільства. А українська жестова мова в той час не була дозволена в системі навчання глухих в Україні. Я завжди всім розповідаю, що в кожній школі для глухих чи слабочуючих в Україні на вході висіли 10 правил, і головне з них стверджувало, що жестова мова є гальмом у розвитку нечуючої дитини. Це настільки вразило мене і Майкла, що ми вирішили спробувати щось змінити. Майкл намагався переконати професора Фомічову змінити ставлення до жестової мови в навчально-виховному процесі, проте вона притримувалась традиційних радянських поглядів. Мені здається, що і сьогодні вона думає так само, хоча погляди академіка Ярмаченка не були такі непохитні.

 

Ігор Кобель із студентками Українського католицького університету.

 

І ми вирішили зустрітися великою групою із запрошенням батьків та дітей і провести велике зібрання в Криму, щоб обмінятися досвідом. Це була нормальна практика для західного менталітету, але в радянській та пострадянській практиці не було прийнято обговорювати з батьками чи дітьми освітянські проблеми. Отже, ми таки провели двотижневий Літній табір в Артеку, чим започаткували багатолітню серію подіб­них щорічних таборів у різних містах України. Основним в Артеку було питання спілкування, і жестова мова була в центрі всіх дискусій. Звичайно, найкраще жестову мову сприймали і знали глухі учні, бо вони спілкувалися нею і вчилися один від одного. Батьки ж були найбільше вражені тим, що канадська чуюча студентка Анастасія Бенза, яка вивчала американську жестову мову в Університеті Альберти, і глухий докторант Джонатан Чепмен швидко порозумілися з глухими дітьми та українськими глухими дорослими і провели багато часу у спілкуванні. Чуючі батьки не могли осягнути, як іноземці, не знаючи української мови, так швидко налагодили контакт і спілкування з їхніми власними дітьми, з якими вони переживали величезні труднощі у спілкуванні через те, що не хотіли або не мали змоги вивчити жестову мову, якою спілкувалися їхні діти. Батьки дуже швидко осягнули важливість і цінність жестової мови і в майбутньому стали адвокатами цієї мови. Майкл Родда знав, що так станеться, бо свого часу через такий етап пройшла і Канада. Правда, хоча представники педагогічного університету відкрито не виступали проти жестової мови під час табору, ми розуміли необхідність продовжувати розпочату справу. Була створена громадська організація — Канадсько-Український альянс для глухих та слабочуючих. Фактично, було створено дві аналогічні організації — в Канаді і Україні https://deafalliance.com/ua2009/index.php

 

Дале буде.

 

І. КОБЕЛЬ, Ph.D., к. п.н.,

доцент Українського католицького університету, координатор літніх програм Українсько-Канадського альянсу глухих та слабочуючих.







газета Наше Життя

Українсько-Канадському альянсу для глухих та слабочуючих — 15 років!

2015-08-26
Наш відпочинок / На дозвіллі https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2015-08/1440328528_001_vdpochinok-v-sonyachncy-dolin_.jpg

Ім’я доктора Романа Петришина відоме багатьом українцям як в Україні та Канаді, так і в усьому світі. Протягом 20 років він керував Українським цент­ром засобів та розвитку в Канадському університеті МакЮена в Едмонтоні. Саме Роман Петришин, у далекому вже 1999 році, підтримав ініціативу автора цих рядків, що дало початок дуже амбітному проекту зі створення Канадсько-Українського альянсу для глухих та слабочуючих.

газета Наше Життя