Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

«Сергійко мені — як рідний онук»

Почалась ця зворушлива історія ще в 1997 році. Тоді Марія Скоцька перебувала в Липовецькій районній лікарні, що на Вінниччині, у зв’язку з операцією.

— У відділенні лежали і дорослі, і діти, бо у лікарні був ремонт, — розповідає Марія Йосипівна. — А цей хлопчик, Сергійко, був там з мамою. Як він народився, то нормального притулку у них не було. Вони родом з Білої Липовецького району. Сім’я неблагополучна: мама мала психічні відхилення, батько був глухий, обидві бабусі пили… Одного разу в лікарні йому принесли суп у пляшці з соскою. Але дитина кричала, не хотіла його їсти. Як я спробувала той суп (а то був такий рік, що бараболя в льохах померзла) — а він такий, що його не можна до рота взяти. Прийшов мій чоловік, і я його попросила принести трохи манної крупи. Медсестра Іра Бондарчук малому тоді цю манку варила, і він став їсти. І так ця дитина прикипіла до мене, а я до неї…

 

Марія Скоцька з Сергійком 10 років тому.

 

Коли хлопчика з мамою все ж відправили додому, Марія Скоцька разом з Сергійковою родичкою Ольгою Федоренко не раз наймали машину і їздили провідувати цю горе-родину. Возили продукти, речі, бо умови, в яких росло дитя, були жахливі. Потім у Сергія народився братик Михайлик…

— Ми з Ольгою Федоренко поїхали цих дітей забрати, бо маму позбавили батьківських прав, а хлопчиків мали відправити до дитячого будинку. Ольга спочатку взяла обох малюків до себе. Потім стало відомо, що старший, Сергійко, не чує, і його оформили до Вінницького будинку малятка. Я й туди до нього їздила. Одного разу приїхала на Пасху, а він захворів. Працівники викликали «швидку», щоб везти дитину в лікарню, і я в ту «швидку» з ним сіла і в палату з ним зайшла. А там повно було цих дітей покинутих: одне без ручки, інше задихається, з реанімації принесли… Питають мене: «А хто ви така?» Кажу: «Я чужа». Дивуються, що якась чужа жінка прийшла до дитини…

 

 

Коли Сергійку йшов третій рік, його перевели до Піщанської школи-інтернату для дітей з вадами слуху. Директор сам приїхав його забирати. А казали ж, що там погані умови, тому я через місяць поїхала подивитися, як там Сергій. А туди аж 207 кілометрів, під Одещиною... Приїхала, подивилася — там зовсім інший догляд, все для дітей є, нормальні умови. Привезла дітям сосисок — не схотіли їсти, всього їм вистачало…

Так і навідується Марія Йосипівна до свого названого онука в Піщанку ось уже півтора десятка років — і сама їздила, і з Ольгою Федоренко (вона — опікун Сергієвого брата Михайла, який вже вчиться в Зозівському аграрному ліцеї), і з соціальним працівником Катериною Ситник, і з колишнім начальником райвідділу у справах сім’ї, молоді та спорту Галиною Нав­роцькою; і «своїм ходом», і за допомогою доб­рих людей. Розповідає, що не раз допомагали транспортом та бензином колишні керівники району — Василь Балдинюк та Анатолій Грищук, передавав дарунки керівник «Сільгосптехніки» Роман Чубатюк, підприємці місцевого ринку та інші небайдужі.

 

Юний спортсмен Сергій Дащенко (праворуч).

 

— У мене двоє синів, четверо внуків (троє внуків уже військові, четвертий ще школяр). А Сергійко мені теж як рідний онук, п’ятий. Не можу його покинути. Восени йому буде 17 років. Хоч і спілкується мовою жестів, але гарно вчиться, займається спортом, — з гордістю розповідає Марія Йосипівна і показує фотографії та похвальні грамоти хлопця. На одній з них, від Піщанської райдержадміністрації, читаю: «…Нагороджується Сергій Дащенко, кандидат в майстри спорту з бадмінтону, член національної збірної команди України, багаторазовий переможець та призер всеукраїнських та обласних змагань з бадмінтону, учасник Дефлімпійських ігор 2013 року в м. Софія (Болгарія) — за особистий внесок у розвиток фізичної культури та спорту в районі серед учнівської молоді та з нагоди Дня фізичної культури і спорту».

З такою ж зворушливою гордістю перебирає літня жінка і Сергієві листи зі старанно виведеними дитячими літерами. «Люба бабусю, доб­рого дня! — пише хлопець. — Велике спасибі Вам за подарунки. У мене справи йдуть добре… Завдань задають багато, але я дуже люблю їх сам виконувати. Навчаюсь добре, отримую гарні оцінки. Вранці роблю зарядку, в неділю допомагаю ліпити вареники. У школі проводиться багато свят. Нещодавно було свято осені, і я там приймав участь. Я дуже люб­лю танцювати, також займаюся спортом. Мені подобається баскетбол… Швидко приїзди, бабусю. Буду чекати. Спасибі. На все добре. Твій Сергій».

— Оце наприкінці минулого року ми до нього їздили, — каже Марія Йосипівна. — Маму його теж взяли з собою. Вона непогана людина, але просто стоїть собі, мовчить… Сергійко мріє по закінченні школи навчатися у Вінниці на комп’ютерника. З нетерпінням чекаємо того часу — тоді вже буде ближче, легше буде навідуватися.

Бабуся Марія може пишатися Сергійком, як прекрасним спортсменом. Як розповів учитель фізкультури Піщанської спецшколи-інтернату Василь Іванович Ляшко, у травні Сергій Дащенко виконав вперше норматив майстра спорту України з бадмінтону серед здорових спортсменів до 18 років. Наприкінці травня виступав у складі збірної команди Вінницької області на чемпіонаті України першої ліги серед здорових спортсменів (чоловіки і жінки), змагання були досить престижні. У них брали участь 16 майстрів спорту з бадмінтону України, серед яких — два майстри спорту міжнародного класу, 22 спортсмени — кандидати у майстри спорту, і 15 спортсменів першого спортивного розряду. Сергій грав 5 разів і отримав 5 (!!!) перемог, підтвердивши норматив майстра спорту. Серед глухих України він — перший майстер спорту з бадмінтону.

В спортивній історії Піщанського району це перший випадок, коли школяр став майстром спорту.

З 28 травня по 6 червня в Болгарії відбувся Міжнародний турнір з бадмінтону серед спорт­сменів з вадами слуху, у якому взяв участь і Сергій Дащенко, який посів 1 місце в індивідуальній грі та 3 місце — у парі!

 

Ю. СЕГЕДА, Н. МИРОНЧАК.







газета Наше Життя

«Сергійко мені — як рідний онук»

2014-06-22
Наш відпочинок / На дозвіллі https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-06/1403085379_untitled-2_.jpg

Почалась ця зворушлива історія ще в 1997 році. Тоді Марія Скоцька перебувала в Липовецькій районній лікарні, що на Вінниччині, у зв’язку з операцією.

— У відділенні лежали і дорослі, і діти, бо у лікарні був ремонт, — розповідає Марія Йосипівна. — А цей хлопчик, Сергійко, був там з мамою. Як він народився, то нормального притулку у них не було.

газета Наше Життя