Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Олександр Піменов — поет душі

«Подаруймо доб­ро своїм ближнім,
Донесімо його до людей —
Світ тоді, може, стане менш грішним,
Як притисне доб­ро до грудей…»

 

До моїх рук випадково потрапила гарно видана в 2013 році збірка поезій з ліричною назвою «Де любов п’є у травах росу…», автором якої є Олександр Піменов. Вона складається з трьох розділів: «Білокрилий ангел», «Моя душа — розжарений пісок», «Забув у Вас я свою душу…», де вміщено 56 віршів.

 

Цю збірку схвально оцінили науковці Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського — Євгенія Стороха і Валентина Скриль, а також полтавська поетеса Галина Вовченко, котрим я запропонував прочитати поетичне видання. Всі вони у віршованих творах О. Піменова відчули неповторний, чистий, лагідний та ніжний струмінь поетичного слова, що йде від душі.
Олександр Піменов мешкає в селі Жернівка Коропського району на Чернігівщині. Народився він у 1985 році в Казахстані, а в Україні закінчив школу та аграрний професійний ліцей. Перша збірка поета побачила світ у 2011 році. Він лауреат Коропської районної літературно-мистецької премії імені Василя Нікітіна.
Член Національної спілки письменників України Валентина Михайленко охарактеризувала поетичну творчість Олександра так: «Є поети однієї теми, іноді вір­шують в одному поетичному стилі, дехто з авторів відданий білому віршеві, хтось «закручує» таку образність, що важко й второпати, про що йдеться. Олександр Піменов, на моє переконання, належить до поетів душі. Читаючи його вірші, звичайно, помічаєш і поетичні прийоми, які він застосовує (хоча головна риса його поезії — гранична простота слова), і вдало знайдені метафори, та, перш за все, відразу потрапляєш у полон його душі, яка захоплює тебе потоком, і неспішно, але впевнено несе на широку воду… З кожним наступним рядком хочеться пізнавати цю душу глибше й глибше, пірнути в неї до дна, бо вона дуже світла й чиста. Вада слуху не заважає Олександрові всім серцем відчувати багатогранність буття».
Збірка «Де любов п’є у травах росу…» народилась з невтомної праці душі Олександра. Тож увійдемо туди з чистими помислами.

 

В. САКУН.

 

 

Олександр Піменов

 

Білокрилий ангел

Про себе


Ні генерал, ні інженер —
Я тільки хлопець глухуватий.
Не маю царських я манер,
А те, що маю, — тим багатий.

 

Я, як і всі, саджу городи,
Тому, що мешкаю в селі.
Я маю все, що є в природі,
Хатинку і шматок землі.

 

І, як усі, я маю душу,
І в моїх жилах тече кров...
Всім серцем вірити я мушу
В Надію, Віру і Любов.

 

 

Спека


Сонце тіло земне попалило,
Настраждалось від спеки воно.
Хоч би небо сльозинку пролило,
Всі чекають ці сльози давно.

 

Настраждались дерева від спеки,
Кожен кущик, зів’яла травичка.
Склали крила понурі лелеки:
Чи ж проллється із неба водичка?

 

Настраждалась розжарена нива —
Їй теж небо води не дає, —
Жде, коли зашумить дощу грива,
І на ній кожний колос поллє.

 


* * *


Я, не чуючи, слухаю воду
І лозу, що над нею стоїть.
Я дивлюсь на незайману вроду
І ціную прекрасну цю мить.


Я, не чуючи, слухаю зорі,
Що у небі вночі мерехтять.
Чую роси на луках прозорі,
Що на травах зелених дзвенять.

 

Я, не чуючи, слухаю вітер,
Що додолу жита похилив,
На колоссі росу швидко витер,
А пилюку до неба пустив.


Я, не чуючи, слухаю листя,
Що до ніг моїх осінь встеляє.
Чую сніг, що у небі іскриться,
Як зима на подвір’я ступає...

 

 

Нехай говорять...


Нехай говорять: «Ти — чужинець»,
І що не тут я народився.
Та я душею українець —
Я тут живу, і тут я вчився.


Нехай говорять: «Не Жернівський»,
Що я недовго тут прожив.
Я — громадянин український,
І це звання я заслужив.

 

Нехай говорять: «Росіянин»,
Та я сказати усім мушу:
«Я вірю в Бога, християнин,
Я українську маю душу».

 

 

Храм книги


(До Всеукраїнського дня бібліотек)


О, храме книги, знову йду до тебе,
Де таємничий запах сторінок...
Відкрию книгу — і злечу до неба,
У вир пірну і почуттів, й думок.

 

Я храмом йду, вдивляючись в портрети.
Тут всі творці, тут всі твої святині.
Немов з ікон, тут дивляться поети:
Вони — боги, вони — твої богині.

 

І зійде знов «вечірняя зоря»,
Та зареве Тарасів «Дніпр широкий».
Я погортаю томик Кобзаря —
І зрозумію сенс буття високий.

 

 

* * *


Я заблукав у почуттях своїх,
Але шукати виходу не буду.
Вони — для мене, я  — живу для них.
Не для чужих очей, не для людського суду.


Хай в спину кажуть: «Багатьох кохав»,
І хтось додасть: «Він любить лиш віршами».
Я почуття єдиного шукав,
А люди... Хай поплещуть язиками.


Шкода мені, що сплине швидко час,
І вже йому не буде вороття.
Єдиного я хочу, щоб не згас
Вогонь, що в серці зігріває почуття.

 

 

Ви прийдіть...

ІІ


Ви прийдіть — я ще раз повторю,
Та луна лиш у відповідь лине.
Душу стис, у тривозі стою,
Ви ж  — далеко, за обрієм синім.


Ви прийдіть, більш нічого не треба.
Може, я Вам про щось розкажу.
Покажу, як на клаптику неба
Хтось між нами проводить межу.


Ви прийдіть, повторю уві сні,
І Вас пам’ять моя не загубить.
Хто ж, крім Вас, ще пояснить мені,
Чом душа моя в темряві блудить?


Ви прийдіть, а я Вас віднесу
На руках, мов на крилах лелека,
Де любов п’є у травах росу...
Віднесу Вас далеко-далеко.


Ви прийдіть, я вплету Вам в косу
Квіти з поля і зріле колосся,
Я вплету Вам красуню весну —
Я весь світ уплету Вам в волосся...


Ви прийдіть, якщо можете йти,
І якщо Вас ніщо не тримає.
Мріяв завжди я Вас віднайти,
І душа вже давно Вас чекає.


Та якщо не потрібне Вам небо,
Й боїтеся людської огуди, —
То приходити зовсім не треба...
І я більше просити не буду...

 

 

* * *


Я здаля бачу чорне вбрання,
Ви йдете, розпустивши волосся.
Я за Вами іду навмання —
Чи насправді я йду, чи здалося?

 

Чи здалося, що в Ваших очах
Бачу виблиск зеленого поля.
Загойдалась на Ваших плечах
Моя, щастям охоплена, доля.

 

Може, все-таки, міцно я сплю?
Тільки сон цей занадто шалений:
Бо цю долю ніяк не схоплю...
Чи це — просто є сон нездійсненний?

 

 

* * *


Шматки блакитні неба
Я, стоячи, рахую.
Зберу я їх для Тебе,
Під вечір подарую.

 

Складу на підвіконні
Вечірні перші зорі —
Такі тендітно-сонні
Й, немов сльоза, прозорі.

 

На ніч тобі навію
Весну у твої сни —
І хай цілують вії
Промінчики ясні.

 

 

Післяслово


Ще трохи — і згорять мости,
Нове життя почате нанівець...
Не буде «Вас», а будеш лише «Ти»,
Минув Початок, скоро вже Кінець.

 

Залишилася тільки одна мить
На це єдине слово: «Прощавайте».
А час летить, безжалісно летить —
Я не довів, чого я справді вартий.

 

Та все ж я час даремно не прогавив,
Життя минуле я беру в лапки.
Останню крапку я ще не поставив,
Але три крапки ставлю залюбки.







газета Наше Життя

Олександр Піменов — поет душі

2015-10-11
Наш відпочинок / Літературна сторінка https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2015-10/1444307623_oblozhka-pimenova.jpg

До моїх рук випадково потрапила гарно видана в 2013 році збірка поезій з ліричною назвою «Де любов п’є у травах росу…», автором якої є Олександр Піменов. Вона складається з трьох розділів: «Білокрилий ангел», «Моя душа — розжарений пісок», «Забув у Вас я свою душу…», де вміщено 56 віршів.

 

газета Наше Життя