Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Коли знов прийшла війна…

Ще зовсім недавно нам здавалося, що страшні речі, про які ми досі знали з книг, фільмів і розповідей старших про війну, так і залишаться у минулому… Але, на жаль, війна знову прийшла на нашу землю. Гинуть люди, руйнуються будівлі, нівечаться долі…

Тому з особливим відчуттям читаєш сьогодні оповідан­ня члена Спілки письменників України, лауреата літературної премії імені Олени Пчілки, члена УТОГ — Валентина Вадимовича Богаєвського. Його хвилююча розповідь про життя дітей з опаленого воєнним лихоліттям покоління болем озивається в серці. Знов прийшла на нашу землю війна…

 

 

 

 

 

 

 

 

Дядько Мусій приїхав

 

Ждемо дядька Мусія.

У розчинені навстіж вікна повіває теплий травневий вітерець. Під самісіньким напільним вікном розпахтілась рясним цвітом калина. Там витьохкує, аж заливається, непомітний у гущавині соловейко: «Тью-ї-тью-ї-тьох! Тюїльрі-віть-віть, тюр-рль! Тюр-р-рль, віть-віть, тью-ї-тью-ї!» Теж радіє, що нарешті прийшла мирна весна.

Наша хата вціліла. Німці так поспішно втікали з села, що не встигли підпалити всі оселі. Проте чимало хат і клунь згорілий дощенту.

І коли люди повиходили з лісу, де вони ховалися від німців, то багатьом довелося побачити лише самі головешки від колишніх садиб.

Чаділи згарища. Плакали згорьовані господині.

Але ніхто не залишився прос­то неба — усіх розмістили по вцілілих хатах. А дехто влаштувався і в клуні — у кого були добротніші.

У нашій половині живуть бабуся, мама, я та Юра. А в іншій — тітка Галька з синами — Володею, Васею, Колею і малим Шурком, який був ще немовлям, коли дядько Мусій пішов на фронт.

Бабуся сидить на припічку й гойдає підвішену до сволока колиску, в якій засинає Шурко. Колише малюка і стиха наспівує:

— Ой люлі, люлі,

Налетіли гулі...

 

 

А нас з Колею проганяє гратися на вулицю, бо надто стали галасливі й заважаємо колисати дитину.

Ми вибігаємо надвір і починаємо ганятися за хрущами, які гудуть над вишнями. Коли нам це набридає, розшукуємо на деревах вишневий ґлей і жуємо його. Бабуся ж казала, що він цілющий...

Раптом до нас долинуло торохтіння підводи. Ми з Колею кидаємося до воріт.

Покинувши щось майструвати біля клуні, за нами вибігають Володя й Вася.

На розі вулиці вигулькнула підвода діда Грицька, зупини­лася — і з неї зістрибнув дядько Мусій. За ним злізли наші матері, котрі ще зранку подалися на станцію зустрічати дов­гожданого гостя.

— Приїхали! — лунають наші голоси. — Приїхали!!!

Дядько Мусій розпростер руки і пригортає всіх нас до своїх грудей, на яких подзенькують ордени й медалі. Поруч стоять наші щасливі матері й крізь сльози усміха­ються.

А на порозі хати з’являється бабуся з Шурком і також крізь сльози проказує:

— Діждалися!

Малий спросоння нічого не може збагнути. Побачивши незна­йомого дядю і сльози на очах у всіх, він і собі заплакав ревма.

— Чого ж ти, дурненький! — зацитькує його бабуся. — Це ж твій тато з війни повернувся!..

— А ось тобі гостинчик! — каже дядько Мусій і подає малюку велику цукерку в барвистій обгортці.

Шурко перестає плакати і зачудовано розглядає ордени й медалі на батькових грудях, що поблискують проти сонця. Тягнеться пальчиком до бойових нагород і щось, радісінький, лепече.

А ми з Колею одержуємо губні гармоньки.

Невдовзі до нашої хати посходилися родичі та сусіди. У ній стає тісно й гамірно. І поки всі здоровкаються та обнімаються з дядьком, ми з Колею біжимо до саду. Там під яблунями наші матері накривають святковий стіл.

Ми всідаємося рядочком на ослінчику і починаємо грати на губних гармоньках.

А до нашого двору все йдуть і йдуть односельчани.

Вони вже прочули, що фронтовик повернувся.

Ще б не почути, коли ми з Колею у два голоси витирликуємо!..

 

 

На пасовиську

 

У неділю наші старші брати взяли і нас з Колею на пасо­висько. Ми їм пообіцяли кіз доглядати, коли вони у «війну» гратимуться.

— Гаразд! — неохоче погодилися хлопці. — Будете підпасичами.

Червоне сонце ще тільки витикається з-за гаю — а ми вже на лузі.

Хлопці вирізають для нас по замашній лозині.

— Ви тут дивіться, щоб кози в посадку не забрели, — наказу­ють нам. — А ми майнемо у лісок. І на вашу долю повний кар­туз суниць назбираємо. — І йдуть до лісу.

Кози спокійно собі пасуться. Біля них козенята буцаються — пробують молоді ріжки. А ми з Колею виймаємо з кишень кольорові скельця та й починаємо дивитися крізь них на дерева, траву, різних кузьок.

Якщо поглянути в синє скельце, то все нав­коло стає синім, а глянеш у червоне — червоним, навіть кози з козенятами.

І здається нам, ніби ми перебуваємо в якомусь казковому царстві.

Та ось із лісу вертаються хлопці.

Один з них тримає в руці щось схоже на товкачку, якою наша бабуся товче картоплю. Тільки ручка в цієї товкачки на­багато довша. І сама товкачка замашніша — залізна, реб­риста.

«Граната!»— тьохнуло серце.

А замість суниць, як нам обіцяли, хлопці несуть в карту­зах соснові шишки.

Вони вигрібають під пагорбком ямку, висипають туди прине­сені шишки і, назгрібавши сухої трави, розпалюють вогнище.

Відтак несуть сюди гранату — їм, бачте, захотілося побачити, як вона вибухне...

— Тепер мерщій усі ховайтеся! — каже найстарший хлопець.

Всі — хто куди!

Ми з Колею, відчувши небезпеку, за мить опиняємося в якійсь ямі.

— Затуляйте вуха, бо оглушить! — кричить нам той-таки хлопець.

Ми затуляємо вуха і так лежимо, чекаємо вибуху гранати. Але ніщо не порушує тишу, що запала над пасовиськом. Тільки понад самою землею, як перед дощем, шугають ластівки.

Кіз хлопці заздалегідь відігнали за пагорб, щоб часом не підійшла котрась до вогнища, у яке вкинули гранату.

І раптом ми побачили, що одне козенятко вийшло з-за пагорба й дибуляє в бік вогнища.

— Ти куди, куди ти! — пужнули ми його.

Козеня на мить зупинилося, почувши наші стривожені голо­си. Воно наче роздумувало — послухатися нас чи ні? А потім, шибеникувато буцнувши ріжками, пробігло через наш окопчик.

Хлопці теж замахали картузами, одганяючи неслухняне козеня від небезпечного місця. Та воно не зважало, а йшло до вогнища.

Раптом Коля підхопився на ноги й кинувся за козеням.

Ми всі похололи від жаху.

Ось він об щось перечепився й упав.

І в ту ж мить над пасовиськом розлігся гучний вибух. Угору піднявся стовп диму і піску. А коли їдучий дим розвіявся, ми всі чимдуж побігли до того місця, де упав Коля. Він лежав, затуливши голову руками. Із розпачем я подумав, що його вбило.

Та по якійсь хвилині Коля ворухнувся, здивовано роззирнувся й пошукав очима козенятко. Воно якось дивно лежало неподалік від того злощасного місця, де хлопці розклали во­гнище...

 

 

 

Відлуння війни

 

Того дня наші матері почали зрізати ножем головки соняхів і переносити їх у мішках до купи посеред двору.

Ми з Колею сидимо на простеленій ряднині й дрючками ви­биваємо з тих соняхів насіння. Адже обоє так любимо лузати со­няшникове насіння. Я пригадую, як гарно було влітку на городі, коли золотисто зацвітав соняшник, осяваючи ясним світлом все навкруги.

А ось тепер матері зрізають ці великі золотисті решета і зно­сять до нас. Деякі з них вже геть видзьобали горобці. Ці нена­жери ціле літо паслися на нашому городі. Скільки ми їх не відга­няли, вони все одно знову зліталися — повисали на головці соняха і вилущували молоде соковите насіння.

Через деякий час матері кажуть:

— Це вже останні! Як їх повибиваєте — можете до самого вечора гуляти!

Ми з Колею не ледачі. Нам подобається така робота — наро­щуємо на руках біцепси. Ми навіть змагаємося — хто швидше і більше навибиває соняхів.

А за роботою розмовляємо: Коля мені розповідає про те, що недавно знайшов підкову, а я йому відкриваю свою таємницю — про солов’їне гніздо в кущах нашої калини.

Зненацька з боку лісу гримонуло так, аж у вікнах задзве­ніли шибки.

Ми зриваємося на ноги.

— Це десь біля залізниці! — по відлунню визначає моя мама.

— Ой Боже! — хапається рукою за серце тітка Галька, ніби передчуваючи якесь лихо. — Там же мої старші кіз пасуть!

З хати виходить стривожена бабуся.

— Може, то далекий грім? — запитує їх вона.

Але в небі — ні хмаринки.

— Може, це солдати? — висловлюємо і ми з Колею свою думку.

У наших лісах, що зусібіч оточують село, вже раз побували військові з міношукачами й знешкодили кілька мін.

Аж тут прибігає задиханий Толик — він сьогодні пас кіз разом з нашими братами. Рясний піт стікав по його обличчю, а очі — чимось налякані.

— Там... біля залізниці... — починає він говорити, переводячи подих.

Обличчя в тітки Гальки полотніє.

— Що???

— Вітьку Фастовця і Вовку Конюшка снарядом розірвало... — нарешті сказав нам Толик.

— А наші — живі? — одними вустами запитує тітка. Толик відводить погляд.

— Володю трохи в руку поранило...

Мені здалося, що в тітки Гальки підгинаються ноги і вона зараз впаде.

— Біжіть до діда Грицька! — наказують нам мама і бабуся. — Хай запрягає коня!

Дід Грицько, на щастя, був удома.

Коли ми, перебиваючи одне одного, розповіли йому про все, він хутко вивів з повітки свого коня й запряг його до підводи.

Разом з тіткою Галькою всідаємося на підводу, і дід Грицько жене свого гнідого лісовою дорогою.

Ось і залізничний роз’їзд, де зустрічні поїзди розходяться: один — на схід, інший — на захід.

На узліссі, що підступає білокорими берізками до залізнич­ної путі, збився гурт людей.

Хтось розповідає про те, як хлопці знайшли артилерійсь­кий снаряд і щось там хотіли в ньому відкрутити...

На підводу, якою хтось під’їхав раніше, вкладали обгорілі тіла Вітька і Вовки.

— Ой, горенько! — долинав звідти жіночий розпачливий зойк.

До підводи діда Грицька дядьки принесли непритомного Івана Падієнка — йому осколком роздробило коліно.

Володя, легко поранений в ліву руку, також сів поруч ма­тері, і вони спішно поїхали до районної лікарні. А нам тітка Галька веліла негайно повертатися додому.

Попереду нас, за підводою, якою везли до села тіла нещас­них, з риданням посувався гурт людей — рідня загиблих.

Наступного дня дядько Мусій зібрав усіх нас до хати. Він розповів про те, як під час війни один солдат, щоб врятувати багатьох бійців, закрив своїм тілом ворожу амбразуру.

— Це був подвиг! — сказав дядько. — На війні бійці кидали­ся з останньою гранатою під гусениці фашистського танка — це була геройська смерть за Батьківщину! Вчора ж безглуздо і трагічно загинуло двоє...

Потім він подивився на кожного з нас і суворим голосом мовив:

— Ось до якого горя призводять забавки зі зброєю!..

 

(Зі збірки оповідань В. БОГАЄВСЬКОГО «Солов’ї в калині», Київ, «Веселка, 2006).

Малюнок М. КОМПАНЦЯ.





газета Наше Життя

Коли знов прийшла війна…

2014-09-28
Наш відпочинок / Літературна сторінка https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-09/1411386272_bogaevskiy.jpg

Ще зовсім недавно нам здавалося, що страшні речі, про які ми досі знали з книг, фільмів і розповідей старших про війну, так і залишаться у минулому… Але, на жаль, війна знову прийшла на нашу землю. Гинуть люди, руйнуються будівлі, нівечаться долі…

Тому з особливим відчуттям читаєш сьогодні оповідан­ня члена Спілки письменників України, лауреата літературної премії імені Олени Пчілки, члена УТОГ — Валентина Вадимовича Богаєвського. Його хвилююча розповідь про життя дітей з опаленого воєнним лихоліттям покоління болем озивається в серці. Знов прийшла на нашу землю війна…

газета Наше Життя