Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Унікальні етнокультури України - 5

Продовження. Початок - 1, 2, 3, 4

ЛИТВИНИ

Перші доступні нам відомості про литвинів, як своєрідну групу населення Північної України припадають на початок ХVІІІ століття. Своїм походженням назва «литвини» або «литвяки» завдячує державно-політичним чинникам. Ад­же Сіверщина довше, аніж інші українські землі, перебу­вала у складі Великого князівства Литовського, що й зу­мовило її відрив від України на певний час.

Нині литвини живуть на крайній півночі України по обох боках Десни в середній її течії та по ряду приток. Це те­риторія, що прилягає здебільшого до старовинного міста Новгорода-Сіверського й відома в історичній літерату­рі під назвою Сіверщини.

Матеріальна й духовна культура литвинів в основі сво­їй — українська. Як і в інших регіонах, тут розвивалися всі види господарської діяльності. У литвинів, як і загалом на Поліссі, відомими були різні ремесла й промисли, пов’я­зані з обробкою деревини, а одним із найпоширеніших занять жіноцтва в кожній селянській сім’ї було прядін­ня й ткацтво.

Також до місцевих лісових промислів належала заготів­ля лика на продаж для плетіння личаків. З молодих струн­ких пагонів липи, розрізавши їх уздовж, знімали кору і, ви­сушивши їх, в’язали в сніпки. Інколи їх скручували калачи­ками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на база­рах та ярмарках у вигляді вінків.

Житло литвинів і за своєю назвою, і за всіма іншими оз­наками теж українське. Це двокамерна й рідше трикамер­на, зрубна, знадвору і всередині побілена будівля з чоти­рисхилим солом’яним дахом. Чи не єдиною особливістю житла литвинів, причому лише в деяких селах, були роз­міщені над підлогою попід стіною «палаті», на яких спали взимку. У новий час вони зникли. Хату впродовж дня не один раз підмітали, щотижня жінки за звичаєм підмазува­ли припічок печі, підводили знадвору рудою або червоною глиною вікна й призьбу, а до свят наново обмазували й бі­лили хату.

Улюбленою стравою литвинів, як і всіх українців, були галушки й особливо вареники, приготовлені з пшенич­ного борошна з сиром. Це була страва й на сніданок, і на обід, і на вечерю. На десерт подавали вареники з яго­дами — вишнями, полуницями, чорницями, калиною, а також здобне печиво «вушки» і мед.

Загальноукраїнськими рисами характеризується свят­ковість, а також календарна, трудова й сімейна обрядо­вість литвинів. Та весільна обрядовість у них відзначалася деякими архаїчними рисами, що не збереглися до 2-ї по­ловини ХІХ століття в центральних районах України.

Це стосується, зокрема, продажі коси нареченої — цен­тральної обрядової дії на дівич-вечорі. Брат нареченої або її найближчий неодружений родич, стоячи біля молодої з дерев’яною шаблею в руці, правив з нареченого викуп «за косу молодої». Той удавав, що пробує оволодіти нарече­ною без викупу, за що діставав шаблею і таки платив ви­куп. Поряд з величальними піснями на весіллі в литвинів побутували «гукалки» (кожний куплет у них закінчувався на високій ноті протяжним «гу…у…у…»). Їх співали дружки і світилки перед прощанням молодої з батьками й рідною хатою.

ВОЛИНЯНИ


Волиняни — плем’я, що утворило схід­нослов’янське українське населення та етно­графічну групу. Населяло з давніх часів тери­торію Волині, північно-східну Галичину та ба­сейн середнього Бугу.

Волиняни зберігали в одязі давні звички та традиції. Серм’яги носили брунатного ко­льору, часом також білого або чорного, об­шиті біля коміра, на рукавах та біля кишень червоними шнурівками. Носили червоні по­яси та суконні або баранячі шапки, обши­ті шнурівками. Мали й каптури, які в дощову погоду одягали на голову. Із взуття носили чоботи.

Жінки носили чоботи на високих підборах червоного або, як подолянки, жовтого кольо­ру. Спідниці були у них кольорові, в клітин­ку (клітинка була зелених, жовтих або черво­них кольорів). В багатьох місцях замість цілої спідниці носили дві плахти: одну ззаду і одну спереду. Дівчата прикрашали голови квітами, а жінки одягали кольорову хустку або намітку, вишиту на кінцях.

Сорочки біля коміра та на рукавах вишива­ли білими, небесними або червоним кольора­ми. На свята поверх строю одягали бекешу з небесного кольору сукна, з чорних або сивих баранів.

Хати на Волині були переважно з дерева, мазані глиною та побілені. Вони мали призьбу та були оточені земляним плотом (там, де бу­ло мало лісу) чи дубовим тином. Церкви у тих краях були трьохкупольні. Вози на Волині за­прягали трьома або чотирма кіньми.

Отже, історія нашої країни переконливо доводить, що чи не кожен етнос, навіть не дуже численний, має у своєму розподілі ет­нографічні групи, позначені в культурі, мові й звичаях деякими специфічними рисами, про які цікаво дізнаватись та вкотре впевни­тись, якою дивовижною є Україна та її цікава історія.

М. АНДРІЄНКО



газета Наше Життя

Унікальні етнокультури України - 5

2017-12-08
Наш відпочинок / Це цікаво https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2017-12/thumbs/1512463271_litvini.jpg

Перші доступні нам відомості про литвинів, як своєрідну групу населення Північної України припадають на початок ХVІІІ століття. Своїм походженням назва «литвини» або «литвяки» завдячує державно-політичним чинникам. Ад­же Сіверщина довше, аніж інші українські землі, перебу­вала у складі Великого князівства Литовського, що й зу­мовило її відрив від України на певний час.

газета Наше Життя