Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Інклюзія для дітей з порушеннями слуху: за чи проти?

Заступник міністра освіти П. Хобзей, голова УТОГ І. Чепчина,
дружина Президента України М. Порошенко
на ІІІ Міжнародному конгресі зі спеціальної педагогіки

Освіта у нашій країні впродовж багатьох років зазнавала різних експериментів, змін, реформ. Ми захоплювались одними методами навчання, активно їх втілювали в педагогічну практику, потім розчарову­вались, засуджували їх, відмовлялись від них, вишукували інші, знову розчаровува­лись, бо не отримували тих результатів, які очікували. Тепер зрозуміли, що ми на­вчали дітей не зовсім тому, що їм потріб­но, що надаємо багато теоретичних знань тим дітям, які не можуть їх засвоїти, які не хочуть бути вченими-теоретиками, а бажа­ють освоїти ту чи іншу професію, яка буде давати їм засоби для існування, простіше кажучи — годуватиме їх.

Новий Закон про освіту це враховує і, сподіваємось, дасть позитивні результати.

Реформування потребує і спеціальна пе­дагогіка, яка повинна підготувати до життя дітей з особливими потребами, які у зв’язку з певними порушеннями мають обмежені можливості. Крокуючи до Європи, де спо­конвіку сповідувались ті цінності, які спря­мовані на комфортне існування людини, ми охоче запозичуємо все, що є там, інколи не враховуючи наших реалій, особливостей нашого менталітету, наших можливостей, яким ще далеко до західних стандартів.

Прикладом цього є інклюзивне навчан­ня, яке, звичайно, має багато позитивно­го: діти знаходяться в родині, навчаються з ровесниками, які не мають розумових і фізичних вад, намагаються підніматись до їх рівня. Держава надає для кожної дитини спеціаліста, який супроводжує її на уроках, допомагає сприйняти навчальний матері­ал. Така система, коли діти вилучаються зі спецшкіл-інтернатів, економить деякі кош­ти, необхідні для їх утримання. Можливо, це дасть певні результати для дітей з пору­шеннями опорно-рухового апарату, мов­ного розвитку, з вадами інтелекту. Хоч і тут можна дискутувати стосовно соціалізації цих дітей, адже відомо, що їх не запросять брати участь у художній самодіяльності, вони, у зв’язку зі здоров’ям, не можуть пе­ремагати в спортивних змаганнях, брати участь у походах, в деяких екскурсіях, що рано чи пізно спричинить зниження само­оцінки дітей з інвалідністю. Досвід показує, що такі діти в старших класах починають усвідомлювати свою відмінність від інших, страждають, замикаються в собі й, зреш­тою, втрачають мотивацію до навчання.

Особливо це стосується дітей з пору­шеннями слуху, які в силу свого дефекту мають труднощі в засвоєнні мови, у спілку­ванні, адже їх навчання потребує специфіч­них методів і прийомів. І де взяти спеціаліс­та-сурдопедагога у віддаленому гірському селі, в якому проживає одна така дитина? І про яке виховання в сім’ї може іти мова, коли в нашій Хустській спецшколі-інтернаті для дітей з порушеннями слуху, де навча­ється 103 вихованці, батьки 37 школярів виїхали на заробітки за межі країни, зали­шивши своїх чад на стареньких бабусь, які радіють з того, що їхні внуки в школі наго­довані, одягнені, знаходяться під цілодо­бовим наглядом спеціалістів і щодня отри­мують нові знання, успішно розвиваються, зміцнюють здоров’я на уроках фізкульту­ри, в тренажерному залі й чудовому басей­ні, а в майстернях навчаються професій швачки, майстра лозоплетіння, столяра, в шкільних гуртках навчаються малювати, танцювати, грати на ксилофонах.

Аналіз затрат державних коштів на утри­мання спецшкіл-інтернатів показує, що економія не дуже значна, бо на кожну ди­тину потрібно найняти спеціаліста, заку­пити спеціальні технічні засоби навчання, звукопідсилювальну апаратуру, яка ком­пенсує недолік слуху, допомагає краще розуміти й засвоювати програмовий мате­ріал. Всі ці колективні засоби навчання уже придбані для спеціальних шкіл і ефективно використовуються в навчальному процесі.

Хустська спеціальна ЗОШ І—ІІІ ст.

Треба віддати належне нинішнім чиновникам з Міністерства освіти — вони поки що не закривають спецшколи-інтернати для дітей з порушеннями слуху. На ІІІ Між­народному конгресі зі спеціальної педаго­гіки, який відбувся нещодавно, на захист спецшкіл-інтернатів для дітей з порушен­нями слуху виступила голова УТОГ Іри­на Чепчина, яка застерегла від необачних кроків, а присутня на цьому заході Мари­на Порошенко запевнила, що інклюзія не означає закриття всіх спецшкіл-інтернатів для дітей з особливими освітніми потре­бами. Було відрадно це почути, бо якщо прийде на думку комусь ліквідувати такі навчальні заклади, припиниться підготов­ка спеціалістів в даній галузі освіти й ви­явиться недосконалим інклюзивне навчан­ня дітей з порушеннями слуху, буде пізно і важко відновити налагоджену систему навчання глухих і слабочуючих дітей, як це зараз відбувається в деяких країнах Євро­пи, де у свій час ліквідували спецшколи, а тепер знову відновлюють їх.

Багаторічний досвід роботи з дітьми з порушеннями слуху показав, що доцільні­ше було б змінити програми навчання ді­тей з особливими потребами таким чином, щоб обдаровані діти, які бажають отри­мати вищу освіту (а їх серед випускників спецшкіл одиниці), продовжили навчан­ня в регіональних гімназіях, готувалися до вступу у вищі навчальні заклади, а решта після здобуття базової освіти на базі рідної школи або в реабілітаційному центрі, ово­лодівали різними, доступними їм, профе­сіями і виготовляли продукцію, заробляю­чи певні кошти для свого навчального за­кладу і для себе. Це було б корисніше і для людей з інвалідністю, і для держави. Чо­мусь зараз це заборонено, не зважаючи на те, що при деяких школах уже є необхідна для цього виробнича база.

До нашої Хустської спецшколи-інтернату для дітей з порушеннями слуху за останні роки звернулися батьки, діти яких навчали­ся в загальноосвітніх школах за місцем про­живання, з проханням прийняти їхню дити­ну до 4, 5, 6 класів спецшколи. Виявилося, що вони у свій час влаштували своїх дітей з порушеннями слуху до місцевих загаль­ноосвітніх навчальних закладів, своєчасно слухопротезували їх, наймали приватних педагогів для додаткових занять, щоб до­помогти їм краще засвоювати програмо­вий матеріал і, здавалось, діти якось ово­лодівали знаннями. Та коли вони пішли в старші класи, діти почали відставати, одно­класники підсміювалися над ними, приглу­хуваті діти відмовлялися відвідувати шко­лу, почалися різні психічні розлади. Бать­ки змушені були забрати їх і влаштувати до спецшколи-інтернату. А тут вони швидко адаптувалися, активно включилися у шкіль­не життя і зараз успішно навчаються.

Ось що розповідає бабуся Назара К.: «У 4 роки ми виявили, що в онука значне зниження слуху. Я — педагог і відразу від­везла дитину до Київського НДІ отоларин­гології, де спеціалісти запропонували зро­бити кохлеарну імплантацію. Після опера­ції був довгий період адаптації. Нам поре­комендували навчання в загальноосвітній школі разом з чуючими дітьми. Ми скори­сталися послугами спеціалістів, але спе­ціальні заняття проводились нерегулярно, бо живемо ми в гірському селі у Карпатах. Якщо в початкових класах хлопчик хоч і по­вільно, але якось засвоював програмовий матеріал, то починаючи з 5 класу ми помі­тили, що він втрачає інтерес до навчання, почав помітно відставати, не спілкувався з дітьми й, зрештою, зовсім відмовився від­відувати школу. Нам довелось віддати йо­го до Хустської спецшколи-інтернату для дітей з порушеннями слуху, за 70 кілометтрів від дому, де його зарахували у 8 клас. Тут внук дуже швидко адаптувався, що­тижня ми помічали значні позитивні зміни в навчанні й характері дитини. Він швидко подолав відставання, догнав однокласни­ків, здобув авторитет у класі, бере актив­ну участь в художній самодіяльності, до­сяг хороших успіхів у спорті. Назар охоче відвідує школу, а коли довго знаходиться вдома, сумує за своїми нинішніми одно­класниками. Батьки і я раді, що своєчас­но допомогли дитині й вдячні школі, бо те­пер у хлопчика є хороші перспективи для подальшого навчання та оволодіння ним престижною професією в майбутньому».

В цьому навчальному році до нашого на­вчального закладу Закарпатською ОПМПК було направлено декілька дітей із загаль­ноосвітніх шкіл у 4, 5, 8 класи. У всіх батьків були приблизно такі ж, як у Назара, ситуа­ції, не справдилися їх сподівання на успіш­не навчання дітей за місцем проживання, хоча були залучені дефектологи, і дове­лося, хоч і з запізненням, віддати дітей до спецшколи, адже реабілітація тут здійсню­ється не лише на уроках, а й поза класом, щохвилини дитина отримує кваліфікова­ну допомогу, яку батьки з багатьох причин не можуть їй надати, бо у них для цього або часу не вистачає, або знань, або терпіння, а інколи, як це не прикро — бажання, бо се­ред батьків є різні люди.

Психологом нашої школи проведено анонімне анкетування серед батьків учнів, де одним із питань було: «Де краще навча­тися вашій дитині — в спецшколі-інтерна­ті чи в школі за місцем проживання?». Всі батьки висловились за навчання і вихован­ня дітей в умовах спецшколи-інтернату.

Так сталося, що у нашій школі працюють 3 сурдопедагоги, у яких діти мають порушен­ня слуху. Із свого досвіду вони зробили ви­сновок, що якби навчали своїх дітей серед чуючих, займаючись із ними додатково або інклюзивно, їхні діти не мали б таких успі­хів, як у класі серед однолітків з порушен­нями слуху, бо в такому колективі вони от­римують хороший досвід поведінки, спілку­вання, взаємозв’язків, можуть порівнювати свої успіхи й невдачі з друзями, оцінювати погані й добрі вчинки, а найголовніше — во­ни розуміють один одного, а їх розуміють і підтримують всі навколо в рідній школі.

Дві випускниці нашої школи, Зоряна Якубовська і Ярослава Бабей, здобули професію сурдопедагога і працюють ви­хователями у рідному навчальному закла­ді. На їх думку, саме школа дала їм осно­ви наук, прищепила любов до знань, на­вчила цінувати дружбу, взаєморозуміння, сформувала у них почуття відповідаль­ності, навчила спілкуватися і співчувати. І хоча зниження слуху у них було значною мірою компенсоване слуховими апарата­ми, вони відчували дискомфорт в оточенні чуючих дітей, а спецшкола дала їм більше можливостей для навчання, відчуття пов­ноцінності в навколишньому середовищі, в оволодінні професією, яку вони опанову­вали серед чуючих студентів. Зараз, вихо­вуючи дітей з порушеннями слуху в умовах спецшколи-інтернату, вони, як ніхто інший, розуміють внутрішній світ дітей з обмеже­ними можливостями, знають, як знайти найкоротший шлях до душ своїх вихован­ців, як задовольнити їхні освітні потреби. Зоряна Якубовська і Ярослава Бабей вва­жають, що тут знайшли свою другу роди­ну, в якій вони почували себе комфортно і, маючи своїх власних дітей, вдячні своїм батькам за те, що колись привели їх до рід­ної школи, а не залишили напризволяще в середовищі, де вони не змогли б повноцін­но розвиватися і досягти успіху в житті, бо мали обмежені фізичні можливості.

Запрошуємо до даної дискусії всіх заці­кавлених батьків, педагогів, спеціалістів, науковців, яким небайдужа доля дітей з ін­валідністю й інтереси держави.




Н. ШУТКО, голова батьківського комітету Хустської спеціальної ЗОШ І—ІІІ ст.,
М. ВАРГА, голова ради спецшколи-інтернату




газета Наше Життя

Інклюзія для дітей з порушеннями слуху: за чи проти?

2018-02-15
На злобу дня / З редакційної пошти https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2018-02/medium/1518420493_hustska-specalna-zosh-.jpg

Освіта у нашій країні впродовж багатьох років зазнавала різних експериментів, змін, реформ. Ми захоплювались одними методами навчання, активно їх втілювали в педагогічну практику, потім розчарову­вались, засуджували їх, відмовлялись від них, вишукували інші, знову розчаровува­лись, бо не отримували тих результатів, які очікували. Тепер зрозуміли, що ми на­вчали дітей не зовсім тому, що їм потріб­но, що надаємо багато теоретичних знань тим дітям, які не можуть їх засвоїти, які не хочуть бути вченими-теоретиками, а бажа­ють освоїти ту чи іншу професію, яка буде давати їм засоби для існування, простіше кажучи — годуватиме їх.

газета Наше Життя