Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Чотири погляди на інвалідність

Напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю ми звернулися до учнів Київ­ської дитячої музичної школи № 13 імені М.І. Глінки — учасників хору «Тенерецца» із запитаннями стосовно становища людей з інвалідністю. Мета цього опитування — спонукати дітей до роздумів, до прагнення допомогти особам з інвалідністю, діз­натися, як діти ставляться до людей з особливими потребами і чи володіють інфор­мацією про їхнє життя і проблеми. Ось які запитання були запропоновані учням:

  1. На твою думку, як живуть у суспільстві люди з обмеженими можливостями?
  2. 2. Як, на твій погляд, сприймає музику нечуюча людина?
  3. 3. Як орієнтується у просторі сліпа людина?
  4. 4. Чи доступний світ танцю людині на візку?

ОНИСІЯ КУЦОВОЛ, 15 РОКІВ:

1. В сучасному світі існує багато засобів для забезпечення життя людей з обмеже­ними можливостями, проте не в усіх краї­нах влада піклується про них. Можновладці думають про все, окрім того, що стосується добробуту громадян їхньої країни. На сьо­годні в Україні проживає близько трьох міль­йонів людей з різними вадами. Наша влада запевняє, що робить все можливе, щоб по­кращити їх перебування серед інших людей, щоб вони почувалися рівними їм. Проте, на мою думку, проблеми не будуть вирішені, доки серед наших депутатів та міністрів не з’явиться людина, яка розумітиме, як це — пересуватися на візку, коли перша ж схо­динка вже є нездоланною перешкодою, ко­ли ти не можеш заїхати на тротуар, коли не можеш забратися до потягу. Я вважаю, що проблеми людей з інвалідністю може вирі­шити лише такий представник, як вони. Той, хто сам відчув все це на собі.

Якщо ж поглянути на наше суспільство, то перед очима стоїть картина, що жахає. Нас називають найтолерантнішою країною, про­те чи насправді це так? Зараз в Україні спо­стерігається дискримінація людей з обме­женими можливостями. Перше, що спадає на думку при слові «інвалід», яке так люблять вживати люди, — це жалість і співчуття. Але чи потрібна цим людям наша жалість? Ні. Їм потрібна підтримка, турбота, любов, впевне­ність у майбутньому. А яка може бути впевне­ність у завтрашньому дні, якщо їх елементар­но можуть не прийняти на роботу? Адже ро­ботодавець сам вирішує, кого йому брати, а кого — ні. Зрозуміло, що навіть якщо здоро­ва людина буде гіршою за діловими якостя­ми, то її, скоріш за все, приймуть на роботу, а людину з інвалідністю, чиїм єдиним недолі­ком є те, що вона має певні проблеми зі здо­ров’ям, викинуть геть з м’якою відмовкою: «Пробачте, але вам може бути складно, адже ви не зможете виконувати всі наші вимоги». І все, що залишається зробити такій людині, — повернутися і піти, щоб шукати іншу робо­ту. І так постійно. З іншого боку, навіть якщо людина потрапила в колектив, її або обхо­дять стороною, або намагаються допомогти, постійно проявляючи надмірну турботу, не розуміючи, що цим лише роблять гірше.

Я думаю, що спочатку ми маємо змінити свій погляд на людей з обмеженими мож­ливостями, навчитися їх поважати, врахо­вувати їхню думку, спосіб самовираження і досвід, зрозуміти, що вони нічим не гір­ші за нас, а вже потім говорити про те, що влада нічого не робить.

2. На мою думку, музика — це те, що мож­на почути не лише слухом. Вона проникає в твоє серце, душу, захоплює розум, бринить і вібрує у тебе під шкірою, неначе якийсь дзвіночок. Це не обов’язково чути. Нечу­ючі люди це відчувають. Вони сприймають музику набагато гостріше, ніж це роблять музиканти або люди, що здатні чути. Відо­мо, що за відсутності одного органа чуття посилюються можливості інших. Така лю­дина сприймає музику на дотик. Вона від­чуває ті хвилі, що надходять при її відтво­ренні. Така людина «чує» музику очима. Во­на бачить, як грають музичні інструменти, бачить обличчя музикантів і їй відразу стає зрозуміло, наскільки сумна чи весела ме­лодія. Слідкуючи за руками музиканта, глу­ха людина сприймає швидкість і плавність мелодії, переходи з однієї лінії в іншу. Така людина відчуває музику через повітря залу, де лунає музика, вона може сказати, як во­но коливається. Все залежить від мелодії, швидкості й настрою. Отже, нечуюча люди­на підсвідомо заглиблюється в світ музики навіть глибше, ніж це робить музикант.

3. Здатність незрячого до орієнтування в просторі залежить і від умов, в яких він пересувається, і від особистісних характе­ ристик людини, таких як мотивація, впев­неність в собі, а також від ставлення су­спільства, сімейного оточення. І це далеко не повний перелік. Спочатку такій люди­ні може знадобитися палиця, проте пізні­ше вона навчиться орієнтуватися за допо­могою органів чуття: слуху, дотику, нюху і внутрішнього відчуття простору. Зрозумі­ло, що якщо людина декілька разів пройде по кімнаті, доторкнеться до кожного пред­мета, вона запам’ятає, де що стоїть, де є вільне місце, де двері. На запах людині ду­же легко знайти кухню, адже, там завжди готують щось смачненьке... Сліпа людина рухається, протягнувши руки вперед, до­сить повільно, щоб не впасти й не забити­ся. Особливо, якщо нікого немає поруч.

Для незрячої людини світ — повний та­ємниць і незвіданих речей. Вона, як ма­ленька дитина, хоче дізнатися абсолютно про все, що її оточує, тому вже з малого ві­ку їм притаманна надмірна допитливість і любов до живої природи, хоча вони її й не бачать, але з розповідей рідних, близьких, друзів і товаришів вони дізнаються про цей світ і пізнають його разом з нами.

4. Звісно, доступний. І не тільки світ тан­цю. Більш того, вони беруть участь у бага­тьох спортивних змаганнях і виступають навіть краще, ніж здорові люди. Спостері­гаючи за Паралімпійськими іграми, я від­крила для себе таку сумну істину: тим лю­дям, що виступають на цих іграх, більше ніде себе проявити, окрім як у спорті. Зав­дяки спорту вони доводять собі, співвітчизникам, громадянам інших країн, дру­зям і ворогам те, що вони заслуговують набагато більше, ніж мають. Наприклад, у 2016 році в Ріо-де-Жанейро пройшли Ігри, де українці посіли третє місце в за­гальному заліку. А коли після Ігор нам по­казали, в яких умовах вони тренуються… Це, мабуть, буде снитися мені в кошма­рах. Якісь порвані спортивні мати, напів­зламане обладнання... І, тим не менш, вони тренуються, ставлять нові рекорди, приносять золото, срібло і бронзу, при­свячують свої перемоги Вітчизні. В тому ж 2016-ому, з 30 квітня до 1 травня, у місті Лохья, що у Фінляндії, проходив між­народний турнір зі спортивних танців на візках серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату — Suomi Open 2016 International Wheelchair Dance Event in Finland. У змаганнях взяли участь 12 кра­їн світу. У складі збірної команди України змагались спортсмени з Рівненщини: за­служені майстри спорту України — Іван та Надія Сіваки, майстри спорту України між­народного класу — Наталія Колесова, Ан­дрій Товстий та кандидат у майстри спорту України — Дмитро Чурчун.

У категорії «Дует 2» (два спортсмени на візках) — програма європейських танців, чемпіонами стала пара Іван та Надія Сіваки.

У категорії «Дует 2» (два спортсмени на візках) — програма латиноамериканських танців, пара Іван та Надія Сіваки посіла перше місце.

У категорії «Комбі 1» (один спортсмен на візку) — програма європейських танців, пара Наталія Колесова та Андрій Товстий виборола друге місце.

У категорії «Комбі 2» (один спортсмен на візку) — програма європейських танців, пара Надія Сівак та Дмитро Чурчун завою­вала третє місце.

І це ще раз доводить, що люди на візку такі самі люди, як і ми всі. Вони живуть, пе­реживають злети і падіння, радіють з пе­ремог і сумують через поразки. І, звісно ж, людям на візку доступний світ танцю.

ВІКТОРІЯ ЧОРНОБАЙ, 11 РОКІВ:

1. Уявіть собі, що люди з обмеженими можливостями — це черепашки, які пере­вернулися на панцер, а всі інші люди — це звірі, які насміхаються та обходять їх. Так, поруч з людьми з інвалідністю є також ро­дичі, які якось їм допомагають, але бувають такі ситуації, коли або коштів не вистачає на лікування, або оточуючі не звертають ува­ги, глузують. Але є такі люди, які звуться во­лонтерами, вони надають нашим «черепаш­кам» те, в чому вони мають потребу найбіль­ше — це ліки, увага, любов. І ось уявіть, що наші черепашки стали на лапки. І вони вва­жають, що вони такі ж як всі, тільки особливі.

2. Як глуха людина відчуває музику… Справді, як? А я дам на це питання свою відповідь. Глухі діти звертають більше ува­ги на баси та відчувають музику на дотик, і вони це показують дуже красиво, не так як чуючі діти.

3. Уявіть собі, що незряча людина — це кротик. Адже він теж не бачить і орієнту­ється в просторі за слухом, нюхом. Незрячі люди цього не можуть, вони орієнтуються за допомогою палиць та поводирів і собак. Може бути таке, що родичі назбирали кош­ти на операцію і тоді людина стає зрячою.

4. Я вважаю, що все можливо, якщо ти так хочеш цього. Головне — хотіти та вірити в се­бе та свої сили. Треба знайти доброго вчителя (не шарлатана). Та все ж, пройшовши через багато помилок та невдач, ти зможеш танцю­вати та навіть створити свою школу танців.

АНГЕЛІНА БОНДАРЧУК, 11 РОКІВ:

1. На мою думку, людям з обмеженими власти­востями жити в суспільстві нелегко, тому що їм може бути важко рухатися, чути, бачити або ро­зуміти. Також вони можуть соромитися своєї ва­ди, це може обмежувати їхнє спілкування з інши­ми людьми та пізнання світу. Їхнє життя не є ком­фортним, вони зазнають багатьох труднощів та болю.

Наприклад, глухі майже не можуть користувати­ся телефонами, за винятком смс-повідомлень, не чують оголошень у транспорті, не знають, про що говорять на телебаченні та радіо, навчаються лише в спецшколах і мають обмежений доступ до вищої освіти. Спілкуватися ж із тими, хто чує, можуть ли­ше за допомогою блокнота та ручки — та й то, якщо погодяться ті, хто чує.

Людям з інвалідністю потрібно бути мужніми, щоб жити й не впадати у відчай. Все ж ці люди ба­гато чого можуть досягти завдяки своїй волі й та­лантам.

Нам потрібно всіляко підтримувати таких лю­дей, бути привітними до них і за можливості до­помагати їм.

2. Мені важко уявити, як відчуває музику нечу­юча людина. Швидше за все, вона її відчуває сер­цем, якось внутрішньо і, мабуть, особливо силь­но. Є нечуючі, які можуть танцювати під музику, і в них це добре виходить. Мабуть, музику у них чує душа. Можливо, вони можуть сприймати музику через вібрацію, спалахи світла, якісь зорові ефек­ти. Можливо, іноді музика може звучати всереди­ні них.

3. Сліпа людина може орієнтуватися за до­помогою спеціальної тростини, якою прокла­дає свій шлях попереду. Вона може намацува­ти предмети руками. І ще, мабуть, вона може швидко запам’ятовувати маршрут. У неї дуже розвинена моторика пальців — вона може чита­ти за допомогою мови Брайля, наприклад, назву на ліках. Ще вона може попросити оточення про допомогу, наприклад, провести її до потрібно­го місця. Хтось може відрізняти день від ночі. А взагалі це так страшно — постійно жити в суціль­ній темряві...

4. Людина на візку, мабуть, найбільше мріє про танець. Я бачила танці людей, які не можуть хо­дити, зі звичайними партнерами. У них дуже гар­но виходить, бо вони повністю віддаються рухам і емоціям. Вони щасливі, коли танцюють. В цей момент вони забувають про свої обмеження і проживають танець серцем. Вони дуже старанні й наполегливі. Деякі з них навіть живуть танцем, це відволікає їх від важкої буденності та реально­сті.

ВАРВАРА СВІТЕНКО, 11 РОКІВ:

1. Не всім дано було народитися здоровими. Але я вважаю, що незважаючи на ці проблеми, людина може знайти своє місце у суспільстві.

Людям з порушеннями здоров’я дуже склад­но, але вони все одно продовжують радіти життю!

2. Нам усім відомо про Людвіга ван Бетховена — це німецький композитор, піаніст, диригент. Він мав порушення слуху, але незважаючи на це, його знає увесь світ! Тож поміркуймо, що може нечуюча людина мислити у музиці?

3. Сліпим людям дуже тяжко жити, пересувати­ся, доглядати за собою. Але найприкріше, що лю­дина з втратою зору не може побачити всю красу нашої природи! Їм на допомогу призначені спеці­альні пристрої, ліки, різні операції та багато іншо­го...

4. Я вам можу багато розповісти, навести різні приклади. Якщо людина на візку захоче танцюва­ти, то вона це зможе!

Висновки: Я вважаю, що ми всі люди, і усі ми маємо право на щасливе життя! Людей з пору­шеннями здоров’я не можна відокремлювати від суспільства! Та головне, поважайте всіх і тоді й вас будуть поважати.

P.S. Людина може все!

С. ВОВК,
викладач Київської дитячої музичної школи № 13
імені М.І. Глінки, керівник хору «Тенерецца»



Чотири погляди на інвалідність

На злобу дня / Актуальна тема https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2017-12/medium/1512190434_111.jpg

Напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю ми звернулися до учнів Київ­ської дитячої музичної школи № 13 імені М.І. Глінки — учасників хору «Тенерецца» із запитаннями стосовно становища людей з інвалідністю. Мета цього опитування — спонукати дітей до роздумів, до прагнення допомогти особам з інвалідністю, діз­натися, як діти ставляться до людей з особливими потребами і чи володіють інфор­мацією про їхнє життя і проблеми. Ось які запитання були запропоновані учням: