Ще одна доля, обпалена війною…
«Года идут, но эти дни и ночи
Придут не раз к тебе и мне,
И пусть мы были маленькие очень,
Мы тоже побывали в той войне!»
На одному з планових масових заходів Житомирського будинку культури УТОГ вшановували учасників Великої Вітчизняної війни, але на зустріч з відвідувачами культзакладу прийшла лише одна людина — Раїса Гресько, а ще вісім учасників далекої війни, через свій похилий вік та погане самопочуття, залишилися вдома…
Дивлячись на скромну, сором’язливу через надмірну увагу до своєї особи Раїсу, подумала: «Рая? Вона ж моя погодка! На початок війни ми з нею мали по три рочки, яка ж вона — інвалід війни? Крім того, ми ж з Раїсою тісно спілкувалися ще в часи навчання на Курсовій базі УТОГ з підготовки клубних працівників… Звідки ж у неї такий статус?»
Дочекавшись кінця урочистої промови та концертної програми, з дозволу шанованої гості мені довелося звернутися до неї з цілим рядом уточнень про статус інваліда війни. Таким чином, розмірена бесіда плавно перейшла до спогадів про воєнне дитинство…
Народилася Раєчка в сім’ї сільської інтелігенції, яку чекало найтяжче випробування воєнним лихоліттям: батька, Антона Яковича Рудюка, мобілізували, а мати, Віра Андріївна, за фахом медик, не залишилася осторонь від всенародного лиха — у своїй хаті лікувала поранених червоноармійців… Коли ж радянські війська відступили, під час окупації приходили до неї в нічний час партизани, що потребували медичної допомоги. Її мати, Раїсина бабуся, навідувалася в той час до районної лікарні, де лікували Раїсу, яка, на біду, тоді тяжко захворіла.
Незабаром у сім’ї сталися два непоправних лиха: по зрадницькому доносу окупанти розстріляли Віру Андріївну за те, що вона була жінкою командира Червоної Армії та за зв’язок з народними месниками, а Раїна лікарня потрапила під бомбардування і хворі мусили самостійно роз’їжджатися по своїх оселях. Хвору внучку Раїна бабуся встигла перехопити, коли її з іншими дітьми вивозили з міста. Саме тоді всі звернули увагу на те, що дівча ніяк не реагує на розмову та навколишні звуки...
Антон Якович Рудюк з дочкою Раєю.
У 1944 році повернувся додому поранений батько, який декілька років докладав всі зусилля, щоб вилікувати слух доньці, але лікарі допомогти не змогли й дали рекомендацію віддати її на навчання до Житомирської школи-інтернату для глухих дітей.
Антон Якович залучив до виховання Раїси свою рідну сестру — одиначку Єлизавету. Тітка допомагала під час чергових шкільних канікул, бо батькові ніяк не щастило з жінками — жодна не захотіла бути матір’ю «німої» школярки, та ще й з характером.
Після закінчення дев’яти класів Рая наполягла на тому, щоб продовжити навчання у Чернівецькій спецшколі-інтернаті для глухих дітей, якою керував глухий Валентин Дорофійович Лозинський, легендарний педагог з великої літери. Його підопічні не лише успішно навчались, а й ще працювали у пришкільному господарстві: на фермі, у фруктовому саду, на городі. Найкращою нагородою для старанних були більш смачні й калорійні обіди, ті ж, хто лінувався, такої нагоди не мали — вони смакували звичайну їжу.
Після закінчення 12 класів Раю залишили працювати в шкільній швейній майстерні, в якій випускниця пропрацювала рік і звільнилася за власним бажанням, бо вдома, в Житомирі, чекав її наречений – бравий нечуючий поліський парубок, Володимир Гресько. Але дівчина вирішила не поспішати заміж, бо дізналася про відкриття дворічних Курсів клубних працівників, де мріяла навчатись. Мрія здійснилась: отримала диплом культпрацівника… Згодом з Володимиром одружились, двох дівчаток йому народила, а вечорами працювала в Житомирському БК УТОГ.
Раїса Гресько проводить заходи.
Отримати статус інваліда війни Раїсі вдалося завдяки старанням батька, який доклав зусилля про надання своїй єдиній спадкоємниці цього статусу внаслідок втрати слуху під час бомбардування лікарні…
З нагоди гіркої дати початку Великої Вітчизняної війни (75 років), кланяємося до землі інваліду війни Раїсі Гресько й усім учасникам війни, які стоять на обліку в Житомирській облорганізації УТОГ: Валентині Мурзі, Емілії Кобилянській, Арсентію Тишковському, Борису Докійчуку, Марії Приходько, Ганні Чечерко, Вірі Шклярук, Марії Яковицькій.
Л. ЛЮЛЬКО.
СХОЖІ НОВИНИ





