«Года идут, но эти дни и ночи

Придут не раз к тебе и мне,

И пусть мы были маленькие очень,

Мы тоже побывали в той войне!»

На одному з планових масових заходів Житомирського будинку культури УТОГ вшановували учасників Великої Вітчизняної війни, але на зустріч з відвідувачами культзакладу прийшла лише одна людина — Раїса Гресько, а ще вісім учасників далекої війни, через свій похилий вік та погане самопочуття, залишилися вдома…

Дивлячись на скромну, сором’язливу через надмірну увагу до своєї особи Раїсу, подумала: «Рая? Вона ж моя погодка! На початок війни ми з нею мали по три рочки, яка ж вона — інвалід війни? Крім того, ми ж з Раїсою тісно спілкувалися ще в часи навчання на Курсовій базі УТОГ з підготовки клубних працівників… Звідки ж у неї такий статус?»

Дочекавшись кінця урочистої промови та концертної програми, з дозволу шанованої гості мені довелося звернутися до неї з цілим рядом уточнень про статус інваліда війни. Таким чином, розмірена бесіда плавно перейшла до спогадів про воєнне дитинство…

Народилася Раєчка в сім’ї сільської інтелігенції, яку чекало найтяжче випробування воєнним лихоліттям: батька, Антона Яковича Рудюка, мобілізували, а мати, Віра Андріївна, за фахом медик, не залишилася осторонь від всенародного лиха — у своїй хаті лікувала поранених червоноармійців… Коли ж радянські війська відступили, під час окупації приходили до неї в нічний час партизани, що потребували медичної допомоги. Її мати, Раїсина бабуся, навідувалася в той час до районної лікарні, де лікували Раїсу, яка, на біду, тоді тяжко захворіла.

Незабаром у сім’ї сталися два непоправних лиха: по зрадницькому доносу окупанти розстріляли Віру Андріїв­ну за те, що вона була жінкою командира Червоної Армії та за зв’язок з народними месниками, а Раїна лікарня потрапила під бомбардування і хворі мусили самостійно роз’їжджатися по своїх оселях. Хвору внучку Раїна бабуся встигла перехопити, коли її з іншими дітьми вивозили з міста. Саме тоді всі звернули увагу на те, що дівча ніяк не реагує на розмову та навколишні звуки...

Антон Якович Рудюк з дочкою Раєю.

У 1944 році повернувся додому поранений батько, який декілька років докладав всі зусилля, щоб вилікувати слух доньці, але лікарі допомогти не змогли й дали рекомендацію віддати її на навчання до Житомирської школи-інтернату для глухих дітей.

Антон Якович залучив до виховання Раїси свою рідну сестру — одиначку Єлизавету. Тітка допомагала під час чергових шкільних канікул, бо батькові ніяк не щастило з жінками — жодна не захотіла бути матір’ю «німої» школярки, та ще й з характером.

Після закінчення дев’яти класів Рая наполягла на тому, щоб продовжити навчання у Чернівецькій спецшколі-інтернаті для глухих дітей, якою керував глухий Валентин Дорофійович Лозинський, легендарний педагог з великої літери. Його підопічні не лише успішно навчались, а й ще працювали у пришкільному господарстві: на фермі, у фруктовому саду, на городі. Найкращою нагородою для старанних були більш смачні й калорійні обіди,  ті ж, хто лінувався, такої нагоди не мали — вони смакували звичайну їжу.

Після закінчення 12 класів Раю залишили працювати в шкільній швейній майстерні, в якій випускниця пропрацювала рік і звільнилася за власним бажанням, бо вдома, в Житомирі, чекав її наречений – бравий нечуючий поліський парубок, Володимир Гресько. Але дівчина вирішила не поспішати заміж, бо дізналася про відкриття дворічних Курсів клубних працівників, де мріяла навчатись. Мрія здійснилась: отримала диплом культпрацівника… Згодом з Володимиром одружились, двох дівчаток йому народила, а вечорами працювала в Житомирському БК УТОГ.

 Раїса Гресько проводить заходи.

Отримати статус інваліда війни Раї­сі вдалося завдяки старанням батька, який доклав зусилля про надання своїй єдиній спадкоємниці цього статусу внаслідок втрати слуху під час бомбардування лікарні…

З нагоди гіркої дати початку Великої Вітчизняної війни (75 років),  кланяємося до землі інваліду війни Раїсі Гресько й усім учасникам війни, які стоять на обліку в Житомирській обл­організації УТОГ: Валентині Мурзі, Емілії Кобилянській, Арсентію Тишковському, Борису Докійчуку, Марії Приходько, Ганні Чечерко, Вірі Шклярук, Марії Яковицькій.

Л. ЛЮЛЬКО.