Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Холодильник... замість корпоративу

  07/03/2019     219      Paul    

Незвичний подарунок отримала сім’я з прушеннями слуху від жмеринських служителів Феміди

Цей випадок уже став історі­єю та увійшов у життєву книгу добра кожного, хто до нього при­четний. А все почалося з того, що напередодні профе­сійного свята голова Жмеринсь­кого міськрайонного суду Любов Сенько запропонувала колегам замінити звичний корпоратив на доброчинну справу. Вона зверну­лася до настоятеля церкви Свя­тої Великомучениці Параскеви села Мала Жмеринка отця Аркадія підказати адресу сім’ї, яка потребує матеріальної допомо­ги.

— Таке прохання пані Любові мене не здивувало, бо ця добра жінка давно вже долуча­ється до благодійних проектів на­шого храму, — каже отець Аркадій. — За її активної підтримки минулого року було проведено фе­стиваль «Діти під покровом Бо­городиці» та організовано дитячо-молодіжний наметовий табір «Анфілада на Дністрі». Вона — надзвичайно скромна і ввічлива людина, яка ніколи не виставляє свою благодійність напоказ. Але цього разу мені ледве вдалося переконати її оприлюднити цей факт у засобах масової інфор­мації, бо він незвично єдиний у своєму роді. Як священик я зо­бов’язаний робити добрі справи, а Любов Юзефівна творить їх за покликом душі...

Отак і був налагоджений кон­такт служителів Феміди з по­дружжям Петра Полтавченка та Олени Овчарук, які проживають у приміських Коростівцях. Дванад­цять років вони перебувають у цивільному шлюбі і виховують двох донечок — Анжеліну і Віолету, десяти і восьми років. Дівчат­ка навчаються у Вінницькій школі-інтернаті для дітей з порушенями слуху і щотижня на ви­хідні їздять до батьків.

— У березні виповниться два роки, як ця сім’я поселилася у нашому селі, — розповідає сіль­ський голова Анатолій Кокиза. — Хату свого покійного діда їм за­пропонував безкоштовно їхній ко­лишній сусід по житлу в Жме­ринці Валерій Боднарчук. Він ба­чив, як мучилися на найманій ква­ртирі Петро і Олена. Вони там ледве зводили кінці з кінцями, не встигаючи за галопуючими ціна­ми на комуналку, та ще й влас­ник квартири постійно піднімав плату. А тут є двадцять п’ять соток землі, сад, підведений водо­гін і дорога з твердим покрит­тям. Одним словом, жити мож­на. Про побутові умови цієї не­ординарної сім’ї ми мало що зна­ли, бо ні з якими проблемами ба­тьки до сільради не зверталися, а ми, чесно кажучи, не проявляли ініціативи і не набивалися в гості, хоча часто зустрічалися в мага­зині...

Посередником у спілкуванні з «великим світом» для Петра і Олени є отець Аркадій, який до­сконало знає жестову мову. Во­лею долі йому довелося пройти крізь важкі життєві випробуван­ня і знайти мужність у дитячі роки не впасти у відчай, а стати опорою для незрячої, світлої па­м’яті мами Алли і нечуючого мо­лодшого брата Бориса.

— Ми тоді жили у місті Бар, де мама працювала на місцевому підприємстві УТОС, а брат навча­вся в Новоушицькій спецшколі для дітей з порушеннями слуху. Уявіть собі нашу квартиру, де одному, об­разно, залили воском вуха, а дру­гій зав’язали чорною пов’язкою очі і поміж них я... Про все зараз і не розкажеш, та й кому з людей потрібна ця сповідь. Один Господь мене почув і дав сили витримати ці страждання. Я палко молився і просив у милосердного Бога під­тримки. Про особисте життя я тоді не думав, бо не уявляв навіть, у якому кутку помешкання спле­ту сімейне гніздо... Іншого вихо­ду не бачив, як присвятити себе служінню Ісусу Христу. Ось вже двадцять шість років після закін­чення Київської духовної семі­нарії несу жертовний хрест мо­наха...

А з Оленою Овчарук отець Ар­кадій познайомився через брата Бориса. Свого часу молоді люди були однокласниками в Новоуши­цькій спецшколі й відтоді підтри­мують дружні зв’язки. Священик добре обізнаний з життєвими перипетіями подружжя з порушеннями слуху. Тому без зайвих докорів сумління запропонував Любові Сенько їхню сім’ю для надання допомоги... холодильником, на­повненим м’ясними продуктами до свят, та й дитячими іграшка­ми для дівчаток.

— Мені приємно, що у колег не виникло двох думок щодо моєї ініціативи, — говорить Любов Юзе­фівна. — Кошти збирали у колек­тиві з кожного по можливості й за совістю — ніхто не шкодував. Спрацювало, мабуть, переконання, що це мусимо зробити саме ми, а ніхто інший. Процедура передачі холодильника була дуже щемли­вою. Її непросто зараз описати словами. У ті хвилини, як ніколи раніше, ми усвідомлювали найви­щий Божий дар вміти говорити, чути, бачити. Яке це велике благо! Його треба цінувати кожної миті життя...

...Старенька хатина на окраїні Коростівець зустріла нас втопта­ною стежиною і вклеєними у вік­на саморобними сніжинками. Ве­ранда була зачинена зсередини. Довго на гавкіт пса і стукіт у двері ніхто не виходив. Борис здогадав­ся набрати телефонний номер Оле­ни, і за мить на порозі з’явився Петро. Гостинним жестом запро­сив до господи.

Одразу в сінях звернули увагу на холодильник, на якому стосом згрудилися подарункові коробки з цукерками. Ліворуч — велика тепла кімната, а навпроти — мале­нька холодна. Звідусіль віяло яки­мось невимовним спокоєм, дома­шнім затишком і пахло... бор­щем. На стіні — ілюмінована при­красами штучна ялинка, в кутку сучасний телевізор, а на столі — ноутбук...

З неабияким зусиллям отець Аркадій успішно справився з ро­ллю перекладача, переповівши, що Петро і Олена познайомилися на кондитерській фабриці у Вінниці, де вони працювали на конвеєрі пакування цукерок. Незважаючи на різницю у віці (Петро молод­ший на п’ять років), створили сі­м’ю. Чоловік родом із Сумської області, а дружина — з Вищеольчедаєва Мурованокуриловецького району. В цьому селі проживає рідна тітка Олени Ніна Лукіна, яка замінила дівчинці маму в ди­тинстві і зараз багато чим допо­магає сім’ї племінниці.

Я мав нагоду поспілкуватися телефоном з Ніною Юріївною, і вона з великою вдячністю сприй­няла новину про суддівський по­дарунок.

— Наша Оленка мало бачила добра у своєму житті, то нехай хоч тепер порадіє звичним для нас благам побуту. Я вірю, що Гос­подь Бог сповна віддячить Любові Юзефівні та її колективу за таку щедрість...




Віктор ЗЕЛЕНЮК,
власкор «Вінниччини»
Фото автора
Жмеринський район



газета Наше Життя

Холодильник... замість корпоративу

2019-03-07
Інопреса https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2019-03/1551794543_holodilnik.jpg  Цей випадок уже став історі­єю та увійшов у життєву книгу добра кожного, хто до нього при­четний. А все почалося з того, що напередодні профе­сійного свята голова Жмеринсь­кого міськрайонного суду Любов Сенько запропонувала колегам замінити звичний корпоратив на доброчинну справу. Вона зверну­лася до настоятеля церкви Свя­тої Великомучениці Параскеви села Мала Жмеринка отця Аркадія підказати адресу сім’ї, яка потребує матеріальної допомо­ги.
газета Наше Життя