Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

«Світ Марії Башкирцевої через глухоту був настільки звужений, ніби ця широка душа жила у клітці»

Минулого, 2013 року, в Полтавському видавництві Сергія Говорова вийшла книга дослідницьких нарисів «Марія Башкирцева — у полоні глухоти», присвячена 155-річчю від дня народження художниці українського походження Марії Башкирцевої. Автор видання — полтавський краєзнавець Валентин Сакун, який 35 років працював сурдопедагогом у Полтавській спеціальній школі-інтернаті для глухих дітей. Дослідження, що розкриває майже невідому й багато в чому несподівану сторінку життя художниці, захоплює з перших сторінок...

 

 

 

 

— Валентине Євгеновичу, ваші публікації нерідко з’являються на сторінках полтавських газет. Як прискіпливий і вибагливий дослідник, ви завжди знаходите маловідомі факти з історії України чи з життя видатних українців. Більш ніж упевнена, що й про глухоту Марії Башкирцевої відомо далеко не всім, хто цікавиться цією персоною.

— Я сказав би, що багато фахівців усе-таки знають про цю трагічну сторінку в житті надзвичайно обдарованої Богом дівчини. Марія Башкирцева була не тільки талановитою художницею, а ще й мала бездоганний слух і гарний голос, про який говорила: «Мій голос — мій скарб! Моя мрія — виступати зі славою на сцені». 1876 року вона пройшла прослуховування у паризького професора співів Вартеля. Митець високо оцінив її вокальні дані й порадив професійно навчатися співу. Про це дівчина радо поділилася у своєму «Щоденнику». Однак під час поїздки в Італію Марія захворіла і втратила голос.

У неї відчутно погіршився слух, що стало на заваді мрії і завдало юній дівчині душевних страждань. Я пишу у своїй книзі, що дослідник життя і творчості Марії Башкирцевої Олександр Басманов зазначав: «Башкирцева почала глухнути у 18 років». Він установив це, досліджуючи матеріали «Дневника Марии Башкирцевой», видані 1902 року російською мовою в Санкт-Петербурзі. Висвітлила такий факт і французька пи­сьменниця Колет Косньє у книзі «Марія Башкирцева: портрет без ретуші». А от у романі-есе Михайла Слабошпицького, присвяченому художниці, про глухоту майже не згадується, хоча письменник добре ознайомлений з Маріїним «Щоденником». Глухота Башкирцевої прогресувала з кожним роком. Дівчина лікувалася у кращих лікарів Європи. Хвороба то відступала, то поверталася з новою силою. «Мені здається, що весь світ належав би мені, якби я могла чути, як раніш», писала Марія у «Щоденнику», їдучи наприкінці травня 1881 року в гості в рідні Гавронці на Диканщину.

Коли я говорю про хворобу Башкирцевої, деякі дослідники дивуються: «Та ви що собі думаєте! Скоро зробите художницю глухонімою!» У народі людину, яка недочуває, зазвичай називають глухою. А через «Щоденник» простежується, що коли Марія з’являлася на засідання французького парламенту, то не все чула, про що там говорять. Або ж коли обговорювали яку-небудь художню роботу, представлену в паризьких мистецьких салонах, їй також було важко підтримувати розмову. Тому спілкуватися дівчині допомагали родичі.

 

— Як позначилася глухота на житті і творчості Марії Башкирцевої?

— Думаю, що саме такий поворот подій і відіграв велику роль у тому, що Марія Башкирцева почала всерйоз учитися малювати. «Я хочу від усього відмовитися заради живопису, — ділилася вона у своєму «Щоденнику». Треба твердо пам’ятати про це, і в цьому буде все життя... Бог залишив мені живопис». В італійському Римі вона брала уроки у художника Вільгельма Котарбінського, у французькій Ніцці її вчив живописець Бенза. У 1877—1881 роках Марія відточувала художню майстерність у приватній Академії Роберта Жюліана в Парижі. Тож у мене й виникла ідея показати нашу незламну землячку з диканських Гавронців у період, коли вона страждала глухотою. Звісно ж, дівчина переживала через неприємну ваду у здоров’ї, проте не занепала духом і написала багато чудових художніх творів. Марія часом нервувала, втрачала самовладання через глухоту, що не давала їй змоги повноцінно увійти у коло спілкування, її світ був настільки звужений і обмежений, ніби ця широка душа жила у клітці. До речі, в Українському товаристві глухих у Києві її сприймають як свою. У газеті «Наше життя», яку видає УТОГ, написали: «Вона нам рідна, дорога, як друг по нещастю». А в тамтешньому Музеї історії УТОГ, серед матеріалів, що розповідають про Товариство глухих від 1930-х років і донині, розміщено й портрет Марії Башкирцевої. Було видано також Енциклопедичний довідник УТОГ, де є матеріал про художницю.

 

 

— Якими джерелами, окрім «Щоденника», ви користувалися, готуючи книгу?

— Ознайомився з роботою Колет Косньє, про яку згадував вище, вивчав матеріали міжнародних конференцій, присвячених Марії Башкирцевій, що відбулися в Полтаві. Цікавим, на мою думку, є дослідження науковця із Санкт-Петербурга Золотової, котра помітила, що на полотнах Марії Башкирцевої «Осінь» і «Весна» звуки передано фарбами. Причому так майстерно, ніби чуєш дивовижну музику природи. Так могла написати лише людина, душа якої співіснувала в гармонії з цілим світом.

Я вивчив практично все, що писали про Марію Башкирцеву за часів незалежності. У радянські часи про неї майже не згадували, оскільки вона була поміщицького роду, емігрувала у Францію і стала, за радянськими мірками, буржуазною художницею.

Мені кажуть, що зараз усю інформацію можна знайти в інтернеті. Це не так. Найцікавіше досі чекає своїх дослідників у лабіринтах бібліотек. Та й під час живого спілкування з людьми нерідко трапляються справжні інформаційні знахідки.

 

 

— Книга «Марія Башкирцева у полоні глухоти» вийшла у світ 2013 року. Як її оцінюють?

— Багато хто відгукується позитивно. Кажуть: «Ми про таке не знали». Редактор однієї з полтавських газет пропонував навіть передрукувати книгу на сторінках свого видання. Схвальні відгуки були в обласній бібліотеці імені І.П. Котляревського та в Літературно-меморіальному музеї Івана Котляревського. Мистецтвознавець Віталій Ханко сказав, що робота — гарна, а цієї теми ще ніхто не торкався. Спілкувався також із відомою меценаткою з Диканьки — Тетяною Швець, яка нині проживає в Москві й активно збирає матеріали про Марію Башкирцеву для створення музею в Диканьці. Для мене такі відгуки важливі, адже ця книга перша в моєму житті.

 

— І, напевно, не остання...

— Я вишукую матеріали про Олександра Поля, який у 1844—1850 роках навчався в Полтавській чоловічій гімназії. Його дуже шанують на Дніпропетровщині та в Кривому Розі. О. Поль першим поставив на промислову основу видобуток залізної руди. Друга заслуга — заснував у Катеринославі один із кращих історичних музеїв України, зібравши унікальну колекцію оригінальних експонатів, яку пізніше доповнив Дмитро Яворницький. За пропозицією Олександра Поля був побудований міст через Дніпро, який з’єднав Донбас з Кривим Рогом, піднявши регіон на високий щабель промислового розвитку.

Збираю також матеріали, які хочу об’єднати спільною назвою «Нескорені глухотою». Серед них — відомості про засновників першої на Полтавщині школи для глухонімих, що була розташована у Лохвиці. Її заснували два брати, купці другої гільдії Микола та Михайло Варди, що від народження були глухими. Одного з них обрали почесним громадянином Лохвиці, а це могли зробити лише за згодою царя — кому завгодно в дореволюційній Росії таких титулів не роздавали. Грамота-підтвердження досі зберігається в Лохвицькому крає­знавчому музеї. Другий з Вард був нагороджений орденом Святої Анни третього ступеня.

А ще поглиблено цікавлюся життям і творчістю народного художника Григорія Ксьонза, котрий помер у селі Токарі Лохвицького району. Ще зберігся будинок, у якому він доживав віку. Там нині розташований психіатричний диспансер Міністерства охорони здоров’я. Серед «Нескорених глухотою» буде й персоналія художника з Миргорода Олександра Саєнка — учня Василя Кричевського, чиє ім’я тепер носить обласний краєзнавчий музей.

Мене зацікавила також ще одна непересічна особистість. До революції 1913 року у Спаській церкві в Полтаві зберігалося кілька картин глухонімого художника... Герасима Німого. Я спілкувався з полтавськими мистецтвознавцями, й вони підтвердили, що такий і справді жив у добу Гетьманщини — за правління Петра Дорошенка. У 1913 році у Спаській церкві робили ремонт — і картини зникли. Я часом замислююся, чи не був Герасим Німий прообразом тургенівського Герасима? Про життя глухих людей зазвичай мало відомостей. Але ці постаті заслуговують на людську пам’ять і пошану.

 

 

— А яким коштом видали і збираєтеся видавати свої книги?

— Розраховую лише на себе. Намагався просити спонсорську допомогу, проте зарікся.

 

— Валентине Євгеновичу, ви все життя працювали сурдопедагогом, допомагаючи глухим дітям адаптуватися в суспільстві. Розкажіть про себе більше.

— Я родом із міста Коропа, що на Чернігівщині, — звідки й гетьман України Дем’ян Многогрішний. Моя мати померла, коли мені було всього два тижні, тож виховувала бабуся, яку довго називав мамою. Ще з дитинства захопився краєзнавством, адже Коропщина дуже багата історичними подіями. Після школи закінчив механічний технікум у Житомирі, працював на меблевому комбінаті в Дрогобичі. У тих краях я зрозумів, що таке по-справжньому любити Україну, бути її щирим патріотом. Після Дорогобича працював у Кременчуці, а потім навчався в Київському педінституті імені М. Горького (нині Національний педуніверситет імені М. Драгоманова). Там захопився дослід­женням творчого шляху професора Івана Соколянського, зібрав про нього багатющий матеріал і створив музейну кімнату. Соколянський мав зв’язки з письменниками — Олександром Копиленком, Олександром Довженком, Оксаною Іваненко, співаком Іваном Козловським, художником-баталістом Митрофаном Грековим, заснував українську дефектологію як науку, створив першу в Україні школу для сліпоглухонімих у Харкові. Його вихованкою була сліпоглухоніма пи­сьменниця Ольга Скороходова, яка написала трилогію «Як я сприймаю і відчуваю оточуючий світ». Важко навіть уявити, що людина, позбавлена можливості бачити, чути й говорити, могла писати прозу, вірші... Спілкувалася за допомогою чутливої шкіри рук, а музику слухала, сприймаючи звукові вібрації горлом.

Після інституту мене направили на роботу в Полтавську спеціалізовану школу для глухих дітей, де працював 35 років. Уже в Полтаві краєзнавство стало невід’ємною частиною мого життя. Збір матеріалу — завжди складна справа. Та коли вникаєш у певну тему, ніби проживаєш ще одне життя, наповнене найглибшим смислом.

 

Л. ПЕРЕДЕРІЙ.

(З газети «Вечірня Полтавщина»).







газета Наше Життя

«Світ Марії Башкирцевої через глухоту був настільки звужений, ніби ця широка душа жила у клітці»

2014-02-05
Культура глухих / Видатні глухі https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2014-02/1391333258_sakun-valentin-evgenevich_.jpg

Минулого, 2013 року, в Полтавському видавництві Сергія Говорова вийшла книга дослідницьких нарисів «Марія Башкирцева — у полоні глухоти», присвячена 155-річчю від дня народження художниці українського походження Марії Башкирцевої. Автор видання — полтавський краєзнавець Валентин Сакун, який 35 років працював сурдопедагогом у Полтавській спеціальній школі-інтернаті для глухих дітей. Дослідження, що розкриває майже невідому й багато в чому несподівану сторінку життя художниці, захоплює з перших сторінок...

газета Наше Життя