І напишу, і намалюю
Штатні та позаштатні автори газети «Наше життя» неодноразово у своїх публікаціях звертаються до теми життя і діяльності видатних осіб з порушеннями слуху. Зокрема, ми раніше вже друкували інформацію про життя і творчість письменниці та художниці Марії Башкирцевої, яка попри порушення слуху та інші серйозні проблеми зі здоров’ям змогла за своє коротке життя створити такі талановиті речі в літературі та живописі, що назавжди увійшла до історії мистецтва.
До її творчості привернуто увагу не лише нечуючих читачів. Так, нещодавно у газеті «Пенсійний кур’єр» було надруковано статтю у зв’язку з черговою ювілейною датою у творчості нашої видатної землячки: 130 років тому в Парижі вийшов друком «Щоденник» Марії Башкирцевої — полтавської дворянки, яка перевернула уявлення європейців про жіночі пріоритети й жіночий характер.
«ЩОДЕННИК» МАРІЇ БАШКИРЦЕВОЇ
Ця книжка спричинила скандал в Європі: незаміжня дівчина насмілилася щиро написати про свої почуття, а головне — відверто сказати, що для неї професійні досягнення в мистецтві важливіші, ніж заміжжя та сімейні обов’язки. Ситуації додала пікантності рання смерть Марії Башкирцевої — за три роки до публікації її щоденника.

Вона стала першою жінкою-художницею, чиї роботи закупив Лувр. Обставини її життя, беззахисна відкритість «Щоденника» — усе це створило навколо дівчини романтичний ореол, який не розвіявся досі. Спочатку їй присвячували журнальні статті, потім про неї написали п’єси й романи, зняли фільми, назвали на її честь вулиці. Нині відбуваються наукові конференції та семінари про її життя та творчість — сила духу цієї жінки приваблює дедалі більше прихильників.
ДИВНА АРИСТОКРАТКА
Батько Марії мав величезний маєток у Гавронцях на Полтавщині, був губернським предводителем дворянства. Мати — донька багатих і знаних в імперії харківських поміщиків. Походження давало Марії можливість стати фрейліною при особах царської крові в Петербурзі, краса та багатство — зробити блискучу партію. Однак дівчина мала твердий характер і непереборне бажання суспільного успіху.
А ще доля зібрала для неї купу хвороб, від яких жінки роду Башкирцевих помирали молодими. Її брат Павло пішов у рід матері: безталанний, але цілковито здоровий. Навіщо йому життя? Щоб просидіти за картами? Уперше Марія поставила собі це жорстоке запитання в 16 років...
А поки що їй 12. Вона живе з мамою в Європі й дістає виховання, як усі дівчатка її кола: музика, танці, малювання, мови, історія. Але вчиться, як чоловік, що хоче здобути лаври відомого вченого. Опановує шість європейських мов, навіть латину й давньогрецьку, щоб читати в оригіналі античних філософів. Дівчина вимагає, щоб їй викладали математику, фізику й хімію. Складає собі програму для самоосвіти й безжально виганяє вчителів, якщо вони не погоджуються працювати з нею так, як вона вимагала. «Я хотіла б усе бачити, все обійняти, все мати, злитися з усім!» Мати й численні тітоньки тільки сміються, вважаючи це невинними милими витівками.
Незабаром з’ясовується, що Марія має чудовий оперний голос і абсолютний музичний слух, майже віртуозно грає на роялі, арфі, гітарі й мандоліні. У Парижі вона починає брати приватні уроки вокалу. А потім легка застуда, біль у горлі, що не минає після багаторічного лікування. Вона вже не може, як раніше, взяти ноти третьої октави й чути стала набагато гірше... І одного разу лікар безапеляційно заявляє: поліпшення вже не буде. «Итак, я буду калекой, неполноценным существом. Свобода, независимость — все кончено». Мати заспокоює: адже ти не думала заробляти собі співом на життя, тисячі людей живуть без оперного голосу й не почуваються нещасними.
Однак Марія в розпачі. Поруч із нею немає нікого, хто міг би дати таку необхідну для неї пораду. Мопассан, якому вона написала, спочатку сприймав її листи як сповідь екзальтованої світської дами, а коли вчитався й почав наполягати на особистій зустрічі, Марія вже не потребувала ні його порад, ні любовної інтрижки, на яку він був готовий. Сама знайшла для себе вихід — живопис. Як для «баришні» вона малювала цілком пристойно.
ДОБА МАЄ ТАК МАЛО ГОДИН
Навіть у Парижі кінця 70-х років XIX століття, у цьому світовому центрі свободи й цивілізації, жінки не могли навчатися в офіційних художніх закладах, адже там працюють з оголеною натурою! Тож залишаються приватні студії. Марія знаходить одну таку — академію Рудольфа Жуліана.
Дівчину приймають, але не приховують, що ніхто не чекає від неї ніяких мистецьких звершень, для цього вона занадто багата й занадто приваблива. Але Марія завзято береться до роботи: працює по 9, 10 і навіть 13 годин на добу. Семирічний курс академії вона закінчує за два роки. Навмисне приїздить 1 січня в майстерню, щоб почати рік із роботи і, отже, всі наступні 12 місяців працювати. Ну чому вона не по чала малювати раніше? Стільки років втрачено дарма! Свої перші роботи художниця підписує псевдонімами (Марі-Константін Рус, Андреа), але дуже скоро паризька богема дізнається, що автором цілком зрілих і таких цікавих полотен є молода дівчина. Парижани розгублені: невже ця витончена лялька у шовку й мереживі, ця мила кокетка, про яку пишуть великосвітські хроніки, власноруч малює жінок із передмістя, виснажених роботою, дітей бідняків, пролетарів, які вийшли на мітинг?
Парижем повзуть чутки, що за неї малює відомий художник-натураліст Жуль Бастьєн-Лепаж, якого вона, мовляв, взяла в коханці.
Чи справді Жуль тішився її особливою увагою? У щоденнику вона пише: «Я просто без ума от него. Гений — что может быть прекраснее! Кажется, всю жизнь готова была бы провести, слушая то, что он говорит, следя за его чудными работами». Але відразу ж зазначає, що цей чоловік може бути для неї тільки другом. До того ж йому так бракує інтелігентності...

Тим часом 1880 року паризький Салон уперше відбирає на головну виставку країни її картину, наступного року — ще одну. Лише 1883-го вона підписує роботу своїм справжнім ім’ям. Полотно називається «Жан і Жак», на ньому зображено двох хлопчиків-школярів. Тоді саме ця картина посіла перше місце в Салоні. Про Марію заговорили як про зрілого художника. З нею на рівних спілкуються Огюст Ренуар, Клод Моне, Едмон Гонкур, Олександр Дюма-син. Вона твердо увійшла в художнє життя Європи.
СТРАЖДАННЯ БЕЗ КОХАННЯ
А тим часом Марія, як і належить дівчині з аристократичної родини, і кроку не може ступити без матері, тітки чи компаньйонки. У музеях, майстерні, на етюдах і прогулянках — скрізь вона під опікою. Відмовитися від родини, стати жінкою-емансіпе? Але «женщина, которая освобождает себя таким образом, почти исключается из общества, она (...) подвергается пересудам, на нее обращают внимание — и она делается еще менее свободной, чем если бы она не нарушала этих идиотских правил. Итак, остается оплакивать свой пол». Часом, доведена до відчаю настирливою опікою родини, Марія починає бунтувати. Дівчина свариться з матір’ю, б’є вікна, а потім іронізує над собою: у чоловіків гнів переходить у конструктивну справу, а в жінок — у порожні скандали...
Марія розуміє, що єдиним шляхом до особистої свободи є заміжжя. Коли дівчині було 16, її кликав до шлюбу племінник Папи Римського, але його родина відправила закоханого в монастир, потім швиденько одружила з іншою. На Полтавщині до неї сваталися кузени й сусіди по маєтку... Де знайти того ідеального чоловіка, який щиро її кохатиме, прийме її малярство? «Знаменитые женщины пугают людей обыкновенных, а гении редки...» Незадовго до смерті вона обдумує навіть варіант фіктивного шлюбу з іноземцем, адже «купленный русский был бы слишком ужасен».

...Останні роки життя були вкрай важкими для Марії: туберкульоз легенів забирав усю силу. Вона просила в Бога ще хоча б десять років, щоб встигнути написати всі задумані картини. Ще за місяць до смерті несамовито працювала, ще відвідувала хворого на рак Бастьєна-Лепажа, ще боролась, але... Кажуть, що вона помирала у страшних муках, марила своїми картинами, плакала за ними й співала — останньої ночі Бог повернув їй голос. Марія померла 31 жовтня 1884 року. За однією версією їй було 26, за другою — 24 роки.
1885-го в Парижі було влаштовано посмертну виставку полотен художниці — 150 робіт, які Марія написала протягом менш як семи років. Багато картин було закуплено у французькі музеї та приватні колекції. Частину робіт мати дівчини віддала в музей Олександра III (майбутній Російський музей). Звідти близько 70 із них радянська влада передала в українські музеї. Більшість із них було втрачено під час Другої світової війни. Нині кілька полотен Марії Башкирцевої зберігаються в Сумах, Дніпрі, Харкові, Полтаві.
А її відомий «Щоденник» ще наприкінці XIX століття було видано багатьма європейськими мовами. Його оригінал зберігається в Парижі. А українською книжку жодного разу не видавали.
М. БІЛАШ
СХОЖІ НОВИНИ





