Штатні та позаштатні автори газети «Наше життя» неодноразово у своїх публіка­ціях звертаються до теми життя і діяльності видатних осіб з порушеннями слуху. Зокрема, ми раніше вже друкували інформацію про життя і творчість письменни­ці та художниці Марії Башкирцевої, яка попри порушення слуху та інші серйозні проблеми зі здоров’ям змогла за своє коротке життя створити такі талановиті ре­чі в літературі та живописі, що назавжди увійшла до історії мистецтва.

До її творчості привернуто увагу не лише нечуючих читачів. Так, нещодавно у га­зеті «Пенсійний кур’єр» було надруковано статтю у зв’язку з черговою ювілейною датою у творчості нашої видатної землячки: 130 років тому в Парижі вийшов дру­ком «Щоденник» Марії Башкирцевої — полтавської дворянки, яка перевернула уявлення європейців про жіночі пріоритети й жіночий характер.

«ЩОДЕННИК» МАРІЇ БАШКИРЦЕВОЇ

Ця книжка спричинила скандал в Євро­пі: незаміжня дівчина насмілилася щиро написати про свої почуття, а головне — відверто сказати, що для неї професійні досягнення в мистецтві важливіші, ніж за­міжжя та сімейні обов’язки. Ситуації дода­ла пікантності рання смерть Марії Башкирцевої — за три роки до публікації її щоден­ника.

«Щоденник» Марії Башкирцевої

Вона стала першою жінкою-художни­цею, чиї роботи закупив Лувр. Обставини її життя, беззахисна відкритість «Щоден­ника» — усе це створило навколо дівчи­ни романтичний ореол, який не розвіявся досі. Спочатку їй присвячували журнальні статті, потім про неї написали п’єси й ро­мани, зняли фільми, назвали на її честь вулиці. Нині відбуваються наукові конфе­ренції та семінари про її життя та творчість — сила духу цієї жінки приваблює дедалі більше прихильників.

ДИВНА АРИСТОКРАТКА

Батько Марії мав величезний має­ток у Гавронцях на Полтавщині, був губернським предводителем дворянства. Мати — донька багатих і знаних в імперії харківських поміщиків. Походження да­вало Марії можливість стати фрейліною при особах царської крові в Петербурзі, краса та багатство — зробити блискучу партію. Однак дівчина мала твердий ха­рактер і непереборне бажання суспіль­ного успіху.

А ще доля зібрала для неї купу хвороб, від яких жінки роду Башкирцевих поми­рали молодими. Її брат Павло пішов у рід матері: безталанний, але цілковито здоро­вий. Навіщо йому життя? Щоб просидіти за картами? Уперше Марія поставила собі це жорстоке запитання в 16 років...

А поки що їй 12. Вона живе з мамою в Європі й дістає виховання, як усі дівчатка її кола: музика, танці, малювання, мови, історія. Але вчиться, як чоловік, що хоче здобути лаври відомого вченого. Опановує шість європейських мов, навіть лати­ну й давньогрецьку, щоб читати в оригіна­лі античних філософів. Дівчина вимагає, щоб їй викладали математику, фізику й хімію. Складає собі програму для само­освіти й безжально виганяє вчителів, як­що вони не погоджуються працювати з нею так, як вона вимагала. «Я хотіла б усе бачити, все обійняти, все мати, злитися з усім!» Мати й численні тітоньки тільки сміються, вважаючи це невинними милими витівками.

Незабаром з’ясовується, що Марія має чудовий оперний голос і абсолютний му­зичний слух, майже віртуозно грає на ро­ялі, арфі, гітарі й мандоліні. У Парижі во­на починає брати приватні уроки вокалу. А потім легка застуда, біль у горлі, що не минає після багаторічного лікування. Во­на вже не може, як раніше, взяти ноти тре­тьої октави й чути стала набагато гірше... І одного разу лікар безапеляційно заяв­ляє: поліпшення вже не буде. «Итак, я бу­ду калекой, неполноценным существом. Свобода, независимость — все конче­но». Мати заспокоює: адже ти не думала заробляти собі співом на життя, тисячі лю­дей живуть без оперного голосу й не почу­ваються нещасними.

Однак Марія в розпачі. Поруч із нею не­має нікого, хто міг би дати таку необхідну для неї пораду. Мопассан, якому вона на­писала, спочатку сприймав її листи як спо­відь екзальтованої світської дами, а коли вчитався й почав наполягати на особистій зустрічі, Марія вже не потребувала ні його порад, ні любовної інтрижки, на яку він був готовий. Сама знайшла для себе вихід — живопис. Як для «баришні» вона малювала цілком пристойно.

ДОБА МАЄ ТАК МАЛО ГОДИН

Навіть у Парижі кінця 70-х років XIX сто­ліття, у цьому світовому центрі свободи й цивілізації, жінки не могли навчатися в офіційних художніх закладах, адже там працюють з оголеною натурою! Тож за­лишаються приватні студії. Марія знахо­дить одну таку — академію Рудольфа Жу­ліана.

Дівчину приймають, але не приховують, що ніхто не чекає від неї ніяких мистець­ких звершень, для цього вона занадто багата й занадто приваблива. Але Марія завзято береться до роботи: працює по 9, 10 і навіть 13 годин на добу. Семирічний курс академії вона закінчує за два роки. Навмисне приїздить 1 січня в майстерню, щоб почати рік із роботи і, отже, всі на­ступні 12 місяців працювати. Ну чому во­на не по чала малювати раніше? Стільки років втрачено дарма! Свої перші роботи художниця підписує псевдонімами (Ма­рі-Константін Рус, Андреа), але дуже ско­ро паризька богема дізнається, що авто­ром цілком зрілих і таких цікавих полотен є молода дівчина. Парижани розгублені: невже ця витончена лялька у шовку й ме­реживі, ця мила кокетка, про яку пишуть великосвітські хроніки, власноруч малює жінок із передмістя, виснажених роботою, дітей бідняків, пролетарів, які вийшли на мітинг?

Парижем повзуть чутки, що за неї малює відомий художник-натураліст Жуль Басть­єн-Лепаж, якого вона, мовляв, взяла в ко­ханці.

Чи справді Жуль тішився її особливою увагою? У щоденнику вона пише: «Я про­сто без ума от него. Гений — что может быть прекраснее! Кажется, всю жизнь го­това была бы провести, слушая то, что он говорит, следя за его чудными работами». Але відразу ж зазначає, що цей чоловік мо­же бути для неї тільки другом. До того ж йому так бракує інтелігентності...

«Жан і Жак»

Тим часом 1880 року паризький Салон уперше відбирає на головну виставку кра­їни її картину, наступного року — ще одну. Лише 1883-го вона підписує роботу сво­їм справжнім ім’ям. Полотно називається «Жан і Жак», на ньому зображено двох хлопчиків-школярів. Тоді саме ця картина посіла перше місце в Салоні. Про Ма­рію заговорили як про зрілого художника. З нею на рівних спілкуються Огюст Рену­ар, Клод Моне, Едмон Гонкур, Олександр Дюма-син. Вона твердо увійшла в художнє життя Європи.

СТРАЖДАННЯ БЕЗ КОХАННЯ

А тим часом Марія, як і належить дівчині з аристократичної родини, і кроку не може ступити без матері, тітки чи компаньйонки. У музеях, майстерні, на етюдах і прогулян­ках — скрізь вона під опікою. Відмовитися від родини, стати жінкою-емансіпе? Але «женщина, которая освобождает себя та­ким образом, почти исключается из обще­ства, она (...) подвергается пересудам, на нее обращают внимание — и она делает­ся еще менее свободной, чем если бы она не нарушала этих идиотских правил. Итак, остается оплакивать свой пол». Часом, до­ведена до відчаю настирливою опікою ро­дини, Марія починає бунтувати. Дівчина свариться з матір’ю, б’є вікна, а потім іро­нізує над собою: у чоловіків гнів перехо­дить у конструктивну справу, а в жінок — у порожні скандали...

Марія розуміє, що єдиним шляхом до особистої свободи є заміжжя. Коли дівчині було 16, її кликав до шлюбу племінник Па­пи Римського, але його родина відправила закоханого в монастир, потім швиденько одружила з іншою. На Полтавщині до неї сваталися кузени й сусіди по маєтку... Де знайти того ідеального чоловіка, який щи­ро її кохатиме, прийме її малярство? «Зна­менитые женщины пугают людей обык­новенных, а гении редки...» Незадовго до смерті вона обдумує навіть варіант фіктив­ного шлюбу з іноземцем, адже «купленный русский был бы слишком ужасен».

Марія Башкирцева

...Останні роки життя були вкрай важки­ми для Марії: туберкульоз легенів забирав усю силу. Вона просила в Бога ще хоча б десять років, щоб встигнути написати всі задумані картини. Ще за місяць до смер­ті несамовито працювала, ще відвідувала хворого на рак Бастьєна-Лепажа, ще бо­ролась, але... Кажуть, що вона помирала у страшних муках, марила своїми картина­ми, плакала за ними й співала — останньої ночі Бог повернув їй голос. Марія померла 31 жовтня 1884 року. За однією версією їй було 26, за другою — 24 роки.

1885-го в Парижі було влаштовано по­смертну виставку полотен художниці — 150 робіт, які Марія написала протягом менш як семи років. Багато картин було закуплено у французькі музеї та приватні колекції. Частину робіт мати дівчини від­дала в музей Олександра III (майбутній Ро­сійський музей). Звідти близько 70 із них радянська влада передала в українські му­зеї. Більшість із них було втрачено під час Другої світової війни. Нині кілька полотен Марії Башкирцевої зберігаються в Сумах, Дніпрі, Харкові, Полтаві.

А її відомий «Щоденник» ще наприкінці XIX століття було видано багатьма євро­пейськими мовами. Його оригінал зберіга­ється в Парижі. А українською книжку жод­ного разу не видавали.