Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Обірваний початок Олекси Влизька

У минулих номерах нашої газети ми публікували статті про відомих глухих та слабочуючих людей різних сфер діяльності, які, попри  все, досягли дивовижних успіхів. Та здебільшого ми розповідали вам про іноземців, а сьогодні нашим героєм став наш співвітчизник, людина, що могла б прожити довге та творчо плодотворне життя, але воно було обірване незаслужено та неочікувано. Про те, що Олекса Влизько, відомий український поет та прозаїк, мав порушення слуху, я дізналась зовсім недавно й першою думкою було: чому ж ми цього не знаємо?

 

 

Життєві стежки

 

4 (17) лютого 1908 року, на станції Боровйонка Новгородської губернії у родині дяка-псаломщика Федора Влизька народився старший син Олекса, через рік Марія Влизько сповила середнього — Авеніра, наступного року з’явився Олександр.

У 1917 році родина переїхала на батьківщину діда — у село Сингаївка (нині — Шполянський район Черкаської області).

Олекса виявився тямущою дитиною з прекрасною пам’яттю: у три роки навчився читати, у сім — віршував російською. Були в його житті й гімназія в Лебедині, й вища початкова школа.

1922 року у сім’ї сталася трагедія. На ковзанці Авенір потрапив до ополонки. Олекса й Олександр, рятуючи брата, опинилися у крижаній воді. Авенір помер, Олександр одужав, а Олексі дісталося від долі: мати врятувала сина від смерті, але підліток безнадійно оглух, його мова з часом стала спотвореною. Із 13 років молодший брат Олександр усюди супроводжував старшого, допомагаючи йому та підтримуючи. Але втрата слуху майбутнім письменником ніяк не зашкоджувала йому, а навпаки — компенсувалася вольовим розвитком пам’яті, начитаністю: книжка стала для хлопця одним з головних джерел формування художньої й соціальної свідомості.

Деякий час у родині була злагода, але піз­ніше батько почав випивати та піднімати руку на дружину. Забрала Марія синів і подалася до Києва. Вона влаштувалася прибиральницею у клініці, що на розі Володимирської та бульвару Шевченка. Жили у церкві, де у куточку був саморобний стіл та мішки з соломою для спання. Там і були написані перші українські поезії Олекси.

Згодом Олекса Влизько закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти.

1927 року їздив на Дніпрельстан, потім до шахтарів Донбасу, де працював родич — Іван Влизько. 1928 року подорожував Німеччиною, згодом — по нагір’ях Паміру.

Послала доля Олексі й Музу на ім’я Фотіна — це була середня дочка онука Т. Шевченка, художника Фотія Красицького.

Молоді жили у підвальному приміщенні відомого будинку Булгакова на вулиці Стрілецькій у Києві. Тоді, за короткий час, Олекса написав і видав 8 збірок поезій.

 

 

Творчість талановитого Олекси

 

Олекса рано почав писати вірші: спершу російською мовою, поступово зі словником удосконалював свою українську. У літературу Влизька ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в київському журналі «Глобус» (1925 р. — № 22) його вірш «Серце на норд». Відтоді Влизько регулярно друкується в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Зблизився Олекса з Михайлом Семенком та українськими футуристами, активно співпрацював у їхньому органі, журналі «Нова генерація». Належав до літературних організацій «Молодняк» і ВУСПП. У першому номері органу ВУСППу — «Літературній газеті» — було надруковано напутні рядки з вірша Олекси Влизька «Поетові»: «Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж, — замало глянути крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш» (1927).

1927 року вийшла перша збірка поезій Олекси Влизька «За всіх скажу». Тогочасна критика напрочуд високо оцінила поетичний дебют молодого автора. Збірку відзначено премією Наркомосу УРСР на конкурсі з нагоди 10-річчя Жовтня.

Попри тяжку недугу, вірші Влизька були завжди сповнені бадьорими інтонаціями, поет оспівував екзотику морської стихії, поривання в небуденність. Був невтомним шукачем образів і ритміки, суголосних добі національного відродження та революційної романтики. Він — автор збірок віршів «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Hoch, Deutschland!» (1930), «Живу, працюю!» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П’яний корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934), книжки нарисів «Поїзди ідуть на Берлін» (1931).

 

 

Обірваний початок

 

Після вбивства Сергія Кірова у грудні 1934 року Влизько був заарештований разом із численною групою діячів української культури, серед яких були Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Антін, Тарас та Іван Крушельницькі, Василь Мисик, Роман Шевченко, Анатолій Карабут, Михайло Оксамит та інші.

На побаченні з матір’ю Олекса сказав: «Я ні в чому не винний, так що поставимо на цьому крапку».

За приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року в Києві винесла Олексі Федоровичу Влизьку смертний вирок.

У ніч із 14-го на 15-те грудня 1934 року «вища міра соціального захисту — розстріл» поставила криваву крапку на житті таланту, який лише тільки-но розпочав свою творчу діяльність та який міг би ще розкрити всі свої грані...

Фотій Красицький писав у всі інстанції, але його зятя все ж таки розстріляли, а доньку вислали на Урал.

Олекса Федорович Влизько був реабілітований посмертно 1958 року.

У своїй антології «Розстріляне відродження» Юрій Лавриненко писав: «Влизько-поет — це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до «Живу, працюю!», — «тільки етап і шукання нових форм... До синтетичної рівноваги ще далеко...» З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом нелегко дійти «синтетичної рівноваги» за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези в ньому вже починали проявлятися. Яків Савченко писав з приводу Влизькової «Дев’ятої симфонії»: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років». Коротенький восьмирічний літературний шлях Влизька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Класицизм, футуризм, «виробнича поезія» й агітка, а над усім і передусім — активний романтизм.

Так, українська література втратила достойного сина, що, навіть незважаючи на своє коротке життя, залишив після себе вагомий слід, який ще згадуватиметься не одним поколінням.

 

М. АНДРІЄНКО

 



Обірваний початок Олекси Влизька

Культура глухих / Видатні глухі https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2017-03/1489158939_oleksa-vlizko_.jpg

У минулих номерах нашої газети ми публікували статті про відомих глухих та слабочуючих людей різних сфер діяльності, які, попри  все, досягли дивовижних успіхів.