Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя

Несподівана зустріч на Вінниччині


Зустріч з Сергієм БОГАТИРЕМ сталася не­заплановано. Під час моєї поїздки до Бар­ського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. М. Грушевського, що на Вінниччині, роз­говорився з колегами, і вони, дізнавшись, що я працюю в УТОГ, розповіли про одного свого студента на першому курсі бакалав­рату, який нічим з-поміж інших не відріз­няється — окрім того, що зі слухом у ньо­го значні проблеми. Але музичний слух у хлопця є. І таке, виявляється, буває…


— Сергію, чому ти обрав саме цю спе­ціальність — «Музичне мистецтво»?

— Мені дуже подобається музика, тому вирішив розвиватися в цьому напрямку. Хоча маю значні проблеми зі слухом з са­мого дитинства.

— Чому так сталося, не знаєш?

— Сам я родом з села Гулі Барського ра­йону Вінницької області. У чотири з поло­виною роки батьки мене повезли у Вінни­цю до лікарні, щоб зробити аудіограму, для перевірки слуху. Адже я не розмовляв і це їх непокоїло. Але аудіограма була зробле­на неправильно. Лікар сказав, що все нор­мально і ніякого лікування не призначив. Лише у 10 років лікарі поставили діагноз — двобічна сенсоневральна приглухуватість ІІІ—IV ступеня.

— На той час ти вже десь навчався?

— Так, як і всі мої однолітки, я пішов у перший клас звичайної школи у своєму рідному селі. У класі навчалось 16 учнів, і мені було важко знайти спільну мову з однокласниками. У мене було сприйнят­тя на слух десь приблизно 15—30%, я не чув дзвінкі й шиплячі звуки, але намагався вчитися. Щоб мені було краще чути, вчи­телька старалася говорити голосно.

Саме їй, своїй першій вчительці — Раїсі Станіславівні Кузнець, я завдячую тим, що зміг навчатися у школі. Вона багато часу витрачала на мене, вчила правильно чита­ти, писати, рахувати, додатково роз’ясню­вала, як помножити, як поділити, вимагала не просто прочитати весь текст, а й зрозу­міти його. За це зараз я їй низько кланя­юсь, бо не був обділений її увагою і зміг от­римувати знання.

Але з кожним роком стан слуху погіршу­вався…

На щастя, мені дуже подобалося читати й це було найголовніше джерело отриман­ня знань.

— Чому тебе не оформили до спеці­альної школи?

— Школа глухих знаходилася аж у Вінни­ці. Але моя мати не могла мене відірвати від себе. Їй легше було, щоб я навчався в селі, щоб був поруч. У неї дуже високе ма­теринське почуття. Вона завжди знає, що діється в моїй душі. Навіть якщо я мовчу, вона відчуває, коли щось сталося: в шко­лі щось не поділили, зчинили бійку або ще щось трапилося...

До речі, вдома ми з батьками користу­валися деякими найпростішими жестами: «йди принеси дров», «дай води напитися».

— Мабуть, нелегко тобі довелося у 5 класі, коли замість однієї вчительки у вас з’явилося багато вчителів — з кож­ного предмета…

— Так, коли перейшов у 5 клас, було незвично, бо всі діти прикипіли душею до першої вчительки. Але у нас з’явилася зов­сім інша вчителька. Це була наш класний керівник — Людмила Євгенівна Семено­ва, яка нас вела з п’ятого до одинадцято­го класу. Було дуже непросто, особливо в першому півріччі. З’явилося багато різних нових предметів. Мені було дуже складно сприймати те, що говорили вчителі. Коли учні писали диктант, біля мене завжди за однією партою сидів мій найкращий друг, однокласник Вадим, він мене ніколи в біді не залишав. Я все списував у нього, просто у мене не було іншого виходу, бо не міг нічого почути.

Але я старався вчитися і не робив збит­ків, був порядним, ввічливим, доброзичли­вим — таким, як вчили мене мої батьки.

— Ти не користувався слуховими апа­ратами?

— Про це — окрема розмова… Одно­го разу, коли мені було 10 років, ми поїха­ли до рідної батькової сестри в гості. Ме­не відправили в кімнату до двоюрідного брата — погратися. В цей момент старші завели розмову. Моя мама дуже журила­ся, що я втрачаю слух. Вислухавши її, тіт­ка розповіла, що біля неї живе сусідка, яка користується слуховим апаратом. «А чому ж ви раніше не сказали?» — запитала ма­ти. Адже до цього ми не знали, що є таке — «слуховий апарат»! Мене тут же повели до тої сусідки й одягли мені слуховий апарат, щоб спробувати, чи справді він допомагає. Коли його включили, у мене очі стали круг­лі від подиву, адже ніколи до 10 років я не чув, як капає вода, як співає пташка... Так розгубився, що не знав, що робити. Бать­ко запропонував: «Сергію, давай я скажу слово, а ти повториш». Він сказав: «Їжак!», а я відповів: «Їжа», без закінчення на звук «к». Потім мені ставили різні запитання і я відповідав правильно. З цього зробили ви­сновок, що слуховий апарат мені справді допомагає. Адже до цього батьки так кри­чали, коли розмовляли зі мною, що бува­ло й голос втрачали. Щоправда, мені було незвично чути так багато звуків. Розпитали у бабусі-сусідки, де можна придбати такий апарат. Вона підказала — у Вінниці.

І ми з батьком поїхали до Вінниці. Знайш­ли потрібну нам адресу — Київське шосе, зайшли до майстерні, запитали, де можна придбати слуховий апарат. Нам відповіли: «Потрібно, щоб вам зробили аудіограму, щоб ви пройшли курс лікування, вже потім можете придбати слуховий апарат». Об’їз­дили, здається, всі поліклініки й лікарні Вінниці, нарешті потрапили до лікаря-сурдо­лога. А там така черга, що дві з половиною години чекали. Нарешті, зробили аудіо­граму, принесли результат до лікаря, вона подивилася і була дуже шокована, оголо­сивши, що дитина майже повністю глуха, і призначила курс лікування. Поклали мене в лікарню на 5 днів. Після лікування зробили повторно аудіограму — у мене покращив­ся слух: з 40% на правому вусі піднялося до 60%, а на лівому — з 20 до 40%. Одночасно я ходив на заняття до сурдопедагога.

Коли мені нарешті видали слуховий апа­рат, налаштований під мою аудіограму, я нічого не почув і злякався: всі звуки так змішалися, що я не міг навіть зрозуміти, що каже мама, і вона розплакалася.

Продовжили лікування та заняття з сур­допедагогом. Раніше їх призначали дві­чі на рік по 10 днів, а зараз — один раз на рік на той же термін. І я відчуваю, що по­гано почав чути, падає рівень слуху. Це бу­ло безкоштовне лікування, ми вносили до благодійного фонду по 50—60 грн, а решту сплачували державним коштом. Після лі­кування ми придбали за 2,5 тис. грн слу­ховий апарат, а другий мені видали безко­штовно за державні кошти. Згодом мене відпустили додому на п’ять днів — відпо­чити після таких виснажливих процедур.

Потім ми пішли з мамою до школи, де вона поспілкувалася з однокласниками, пояснивши їм, що у мене дуже дорогі слу­хові апарати, і попросила, щоб всі були обережні, ніхто не зачіпав мене, не бився зі мною.

Але раптом я чомусь почав удвічі швид­ше розмовляти. Ще й так швидко і нероз­бірливо, що вчителі в школі й батьки вдо­ма не могли мене зрозуміти. Мама почала просити: «Старайся говорити трішки по­вільніше». Поступово став вимовляти чіт­кіше і краще.

— А як же ти відкрив для себе музику?

— З першого класу в нас у школі був та­кий предмет, як музичне мистецтво (музи­ка). Музичну грамоту я не знав, мелодію не чув. На різні свята всі співали, а я не знав, які слова потрібно співати, як саме співа­ти. Мені було дуже прикро, що я не можу співати, не чую музику…

Але завдяки цим урокам я почав усві­домлювати, що це мені цікаво.

У 7 класі я дуже захопився музикою. За­відувач Будинку культури Галина Миколаїв­на написала текст пісні «Спасибі тобі, ма­мо» і через маму передала мені диск з цим записом. Я кілька разів прослухав її, ця піс­ня ввійшла в мою душу і я почав її співати.

До цього часу мене всі сприймали як глухого: не вмію співати, не вмію танцюва­ти. А ось завдяки Галині Миколаївні відбув­ся мій перший концерт — на святі, присвя­ченому 8 Березня, я заспівав цю пісню...

До цього мріяв стати механіком, але оскільки не чую шум двигуна, вирішив, що ця професія мені недоступна…

А після концерту, коли почув схвальні від­гуки, з’явилася мрія займатися музикою.

— Що ж було далі?

— Потім у Барській районній бібліотеці відбувся конкурс «Повір у себе» для дітей з інвалідністю. На цьому конкурсі я заспівав пісню «Ой, смереко», розповів гумореску «Сірий вовк». Тоді я навчався у восьмому класі, і для мене цей день був найщасливі­ший, тому що я посів перше місце. До цього ніколи в житті я не перемагав. Була така ра­дість, коли мені дали грамоту, подарунок!

Так почав я захоплюватися музикою і співом. Ще й танцював вальс під музику з фільму «Мій ласкавий і ніжний звір» разом з однокласницею Іванною Загородською.

Раніше я часто спостерігав, як мій бать­ко брав свій музичний інструмент — баян і грав різні мелодії, пісні та частушки. Він — самоучка, і у мене виникло бажання навчи­тися так само грати. Він мені показав пару мелодій: на праву руку вивчив, на ліву ви­вчив, а з’єднати разом у мене не виходи­ло... Дуже багато часу я витрачав, починав з найпростіших українських народних пі­сень та мелодій. Трішки помучився, і в ме­не врешті вийшло з’єднати дві руки. А далі вчився за книжкою «Музичне мистецтво», одночасно займався в духовому оркестрі. Для мене це було дуже важко. Вчитель ме­ні подарував нотний зошит, розписав ме­лодію, порядок чергування пальців, і ми почали займатись на баритоні. Став вчи­ти нотну грамоту, дізнався, що таке мажор та мінор, як зрозуміти, в якій тональності написані музичні твори. Подарували ме­ні гарний німецький акордеон і мені стало набагато зручніше та простіше грати. То­ді вирішив заграти в школі, щоб всі поба­чили, що я вмію грати. Мені сподобалася мелодія з художнього фільму «Любов і го­луби» і за допомогою свого вчителя я та­ки зіграв її на концерті. Так час від часу за­ймався музикою.

До мого випуску в 11-му класі батько напи­сав пісню, на власні слова та музику, — «Дя­кую тобі, моя перша вчителько». Він сказав, що це має бути мій подарунок своїй першій вчительці. Для мене це був великий подив, я не міг повірити, що мій батько сам написав музику і такі слова! Це був квітень місяць, а випуск — у червні. І мені вдалося вивчити цю пісню і подарувати її своїй вчительці, подяку­вати її за те, що вона мене вчила.

— А як же ти опинився на навчанні у Барському коледжі?

— Через родича дізнався, що у Бар­ському гуманітарно-педагогічному коле­джі імені М. Грушевського є музичне від­ділення та про те, що щороку тут відбува­ється День відкритих дверей. Підготував твір «Волиняночка» зі своїм сусідом, він має музичну освіту. Також вивчив пісню «Я українець» Анатолія Матвійчука. З цими творами виступив на Дні відкритих дверей коледжу. Мій виступ гарно сприйняли, вру­чили диплом за участь у цьому заході. Так я став студентом цього чудового закладу.

Зараз навчаюся на першому курсі бака­лаврату, до цього закінчив чотири курси та отримав диплом молодшого спеціаліста. Хочеться удосконалювати і розвивати свої музичні знання, щоб проявити себе як му­зикант.

Завдяки знанням, які я тут отримую, пі­знаю для себе різні музичні інструменти: баян, акордеон, фортепіано, контрабас, сопілку та гітару.

Дуже вдячний адміністрації закладу, всім викладачам, які навчали та навчають мене пізнавати нове, цікаве, невідоме. Особли­во вдячний В’ячеславу Михайловичу Круп­ському, який навчив мене правильно спі­вати та керувати (диригувати) хором, та Андрію Олександровичу Мілінчуку, котрий навчив підбирати музику на слух, володі­ти музичними інструментами, правильно грати. Він багато чого мене навчив: грати в ансамблі, контролювати себе під час гри, чути інших, взаємодіяти.

— Ти продовжуєш виступати в кон­цертах?

— В коледжі я став менше виступати, пропало бажання, бо бачу, що деякі сту­денти набагато сильніші за мене і мені важко з ними змагатися…

Нещодавно виступав на весіллі рідного брата, подарувавши його нареченій пісню Павла Табакова «Ти моя».

Я хотів би ще брати участь у концертах, але думаю, що зараз не варто, хай пройде час.

— Які плани на майбутнє, після закін­чення коледжу?

— Можливо, буду працювати в загально­освітній школі вчителем і вести урок «Му­зичне мистецтво». Коли проходив прак­тику в школі, звернув увагу, що не всі діти сприймають музику. Але через спілкуван­ня з ними можна розповісти їм багато піз­навального, душевного, гармонічного, спі­вати пісні, слухати музику. Було бажання працювати у місті, але зараз це нереально, бо потрібно наймати житло, а ціни на квар­тиру дуже високі. Але в моєму селі зараз нема сенсу викладати, бо дуже мало дітей. Планую вступати до магістратури, а далі життя покаже...

Ти знаєш, що є Українське товари­ство глухих, яке опікується особами з порушеннями слуху?

— Сьогодні я вперше про це почув.

— Зараз влада хоче закрити спеці­альні школи, де навчаються глухі та слабочуючі діти. Враховуючи власний досвід навчання у масовій школі, яка твоя думка, чи варто це робити?

— З мого досвіду не факт, що й в інших дітей все вийде. Наприклад, якщо наро­диться глуха дитина у батьків, які не ма­ють педагогічного досвіду. Або не пощас­тить на вчителів, як пощастило мені. Нехай краще цю дитину віддадуть до такої школи, де займаються цією проблемою. Хай діти займаються, розвиваються, спілкуються, мають своє бачення. Тому, мабуть, не слід закривати спеціальні школи для глухих.

— Якби можна було повернути час на­зад, тобі нічого б не хотілося змінити? Ти задоволений, що навчався в масовій школі?

— Одного разу у Вінниці я побачив лю­дей, що спілкуються жестами. І розумію, що я хотів би з ними спілкуватися, але не знаю жестової мови. Але в цілому я задо­волений тим, як склалося все, тим, що на­вчався в масовій школі і думаю, що я нічого не хотів би поміняти.




Підготував С. ВОВК




газета Наше Життя

Несподівана зустріч на Вінниччині

2018-06-01
Мистецтво глухих / Відео https://ourlife.in.ua/uploads/posts/2018-05/1527576999_bogatyr.jpg

Зустріч з Сергієм БОГАТИРЕМ сталася не­заплановано. Під час моєї поїздки до Бар­ського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. М. Грушевського, що на Вінниччині, роз­говорився з колегами, і вони, дізнавшись, що я працюю в УТОГ, розповіли про одного свого студента на першому курсі бакалав­рату, який нічим з-поміж інших не відріз­няється — окрім того, що зі слухом у ньо­го значні проблеми. Але музичний слух у хлопця є. І таке, виявляється, буває…

газета Наше Життя