Авторизація

     Забули пароль?


Реєстрація

   
Наше життя
З метою інформаційного забезпечення нечуючих інвалідів Центральне правління УТОГ з 5 липня 1967 року видає щотижневу газету "Наше життя". Ця газета є єдиним в Україні друкованим засобом, яке понад 50 років висвітлює життя нечуючих інвалідів України.

А нам з Наташкою послав Бог сина

Осінь була в розпалі. Я повільно брів березовим гаєм, милуючись природою. Раптом зупинився біля самотнього дубка, що випадково розрісся у цьому місці.

 

 

Щедро обдарувало літо це дерево жолудями — бач, скільки валяється їх на землі! Нахилився, підняв кілька штук. Цей лісовий подарунок я заберу із собою до своєї міської малометражки — гостинки. А весною, як Бог дасть до неї дожити, подарую ці диво-гномики своєму сусіду Миколі. Нехай він посадить їх на своїй дачній ділянці. Як спомин про мене в разі чого. Два віки, одначе, мені не жити…

Хотів було вже йти далі, як побачив іномарку, що рухалася просікою. Побачивши мене, шофер скерував своє авто до мене. Зрівнявшись, зупинив свій шикарний транспорт і звернувся до мене:

— Вибачте, будь ласка, як я хотів би знати, як до вас звертатися, щоб було чемно: дідусем чи батьком?

— Голосніше, бо нічогісінько не чую…— і показую, що ледве його чую.

Той повторив своє запитання.

— Власне кажучи, вельмишановний добродію, в цій дріб’язковій справі я різниці не бачу. Як назвеш, так і добре буде… Бо ні дітей, а тим більше онуків у мене немає…

— Гаразд, будемо вважати, що першу проблему ми владнали, — каже він мені.

— Хотілось би знати: ви віруюча людина?

— Бога я ніколи не забував… Шаную його з дитинства, відколи бабуся Горпина  вперше взяла мене з собою до церкви. Нині постійно читаю Біблію та іншу духовну літературу. Як молодим та дужим був, то регулярно й до Божого храму навідувався. Навіть вінчався зі своєю Настею. Прожила вона, царство їй небесне, не довго. Під час перших пологів померла і вона, й новонароджена донечка. Більше я собі пари й не шукав. Минули роки, за цей час і я вже добряче стоптався. Зі своїми проблемами постійно звертаюся до Спасителя. Молюся постійно, сидячи вдома. Прошу у нього допомоги та підтримки.

— Це якраз те, що мені дуже треба! Розумієте, дідусю, я вже три роки одружений… Більшість моїх ровесників уже втішаються підростаючими дітьми, а ми з дружиною обділені таким щастям…

— Але ж я не лікар, синку, і не якийсь там казковий маг-чарівник, чим же, на твою думку, я можу допомогти тобі в такій, дійсно делікатній, справі?

— По лікарях я вже набігався вволю. І я, й Наташка. Купу грошей за вітром пустили. Але ніякі ескулапи не спромоглися змінити ситуацію на краще… Як ви, гадаю, тепер збагнули, що ні офіційна медицина, ні тітки із сумнівної команди «цілителів» без силі нам допомогти. Пророкують усі одне і те ж: «Не буде у вас діток…» А я замислився: це ж чому? У мами моєї нас було п’ятеро. І зараз допомагаємо один одному, дружимо сім’ями. Небожів у мене до десятка добирається. Без сина чи доньки ми з Наташкою не уявляємо свого майбутнього. Розумієте?

— А чого ж! Ти, чоловіче добрий, не переживай. Надійся та молися, нехай Господь простить вам гріхи, що маєте… Просіть допомоги у Всевишнього. Моліться, діти, щиро, з ранку й до вечора… Він обов’язково почує ваше звернення… І вірте!

— Мої брати та сестри якось порадили мені звернутися до сторонньої людини, аби, окрім нас, і та зверталася до Бога з нашою проблемою…

Почуте не здивувало мене. Але я поцікавився:

— То який із цього повідомлення я мушу зробити висновок? — дивлюся на чоловіка запитально.

А той:

— Дідусю, дуже вас прошу: якщо молитиметесь за себе та своїх близьких, не забудьте й про нас слівце замовити. Мене, між іншим, Андрієм звати… А дружину, як я вже казав, Наталею…

— Це мені неважко зробити. Я чув, що молитви дуже помічні. І я певен, що зумію підібрати такі слова, аби Всевишній почув їх і проникнувся вашою проблемою. Уже буквально сьогодні, у вечірній молитві, буду просити, аби Господь послав вам на втіху сина чи донечку…

— Дякую, дідусю, що погодилися. Ось вам… — і Андрій простягає мені кілька зелених банкнот.

— Ні, шановний! Не можу я взяти у тебе ці гроші… Розумієш, чоловіче, свої чуда Бог робить безплатно. Я ж лише проситиму у нього допомогти вам…

Відтоді спливло більше року. На вулиці — справжня зима зі щедрими снігопадами, хурделицями та тріскучими морозами. Тому відсиджуюся в основному вдома — боюся застудитися. Хто доглядатиме мене, якщо щось трапиться?.. Відлучаюся хіба що на кілька хвилин, щоб до магазина по харчі сходити. Інколи сусіди щось куплять, аби я не плентався в таку негоду.

У день Хрещення, освятивши баночку води, вирішив заодно й паляницю прикупити в булочній. Підходжу. Тільки прилаштувався в чергу, як хтось каже:

— Пропустіть, люди добрі, старенького без черги…

Пізнаю голос: де я його вже чув? Підняв голову — й очам не повірив: Андрій. Пан паном!

— Спасибі тобі, Андрію! — кажу.

Зиркнув він на мене — й одразу ж пізнав:

— Така зустріч!

— Еге ж… — радію й собі, витираючи носовиком очі, що сльозяться від пронизливого вітру та пекучого морозу.

— Давно хотів вас знайти, але де? Ні адреси, ні прізвища, на жаль, я не спитав тоді…

— А навіщо я знову тобі так спішно знадобився? — питаю. — Слово своє, кажу чесно, я тримаю. Щоденно молюся. І вас, отож, ніколи при цьому не забуваю…

— Хутко ходімо зі мною! — каже. І тягне кудись за собою.

— Стривай! Хлібенятко ж куплю!..

— Я, дідусю, вас зараз швидко отоварю. За мною! — командує, як якийсь генерал.

Андрій підводить мене до свого авто, всаджує в теплий салон, наказує грітися та дожидати його повернення.

Через кілька хвилин він з’явився в дверях «Фуршету». У руках тримав чималий пакунок.

— Цей гостинець, дідусю, вам. Тут вам і хлібчик і дещо до нього. А зараз будете слухати мою трубочку… — посміхаючись, подає мені невелику штукенцію.

Підношу її до вуха, а звідти вже докочується:

— Алло! Алло! Це Наташа, дружина Андрія. Мій чоловік щодня бідкається: коли ж ми, каже, віддячимо старенькому…

— За що ж, дитино моя, ви хочете віддячити мені? За які труди?

— За які? — зчудилася. — А хіба чоловік і досі нічого вам не сказав?

— А що він має мені сказати? Я роблю все так, як ми колись із ним і домовлялись…

— То й добре! Син у нас народився — ось яка у нас новина. Вже й ходити пробує малюк…

— Слава Богу! — врешті-решт збагнув, про що йдеться. — Нехай же ваш первісток буде не останньою дитиною у вашій родині!

— Ми будемо брати приклад з моїх батьків! — жартує молодий татусь. — Ще й доньку проситимемо у Бога, аби послав нам…

Андрій, сховавши мобільник до кишені, обійняв мене, як батька, й розцілував.

— Ми тепер, дідусю, будемо молитися й за вас. Дай, Боже, вам довгих років життя, аби у вас було все гаразд!..

Коли автомобіль зупинився біля мого під’їзду, Андрій запитав:

— Ви, дідусю, гадаю, не будете заперечувати, якщо ми до вас у гості напросимося? Як морози відкотяться, я, Наталочка і ваш тепер уже названий онук... Василько…

— Онук, кажете? Василько? — вихоплюється в мене. Але більше від хвилювання я не міг сказати тоді жодного слова.

Оговтавшись, погоджуюся:

— Авжеж, приїжджайте… Я чекатиму вас, діти!

Коли автомобіль зник у сніговій куряві, подумав:

— Ось ти, старий, і не самотній, як кажуть сусіди. Є тепер і син, і невістка. Скоро й Василька побачу. Візьму його на руки, і вперше він назве мене дідусем…

Взяв гостинця і неквапливо поплентався до під’їзду…

В. ГАЙДУК.



А нам з Наташкою послав Бог сина

На злобу дня / З редакційної пошти http://ourlife.in.ua/uploads/posts/2016-04/1461929168_les.jpg

Осінь була в розпалі. Я повільно брів березовим гаєм, милуючись природою. Раптом зупинився біля самотнього дубка, що випадково розрісся у цьому місці.